Відповідають: Володимир Кузнєцов, Валентина Колесник, Наталія Влащенко, Наталія Сарбаєва, Сергій Балан, Вадим Скуратівський, Євген Сверстюк, Ірина Долина, Максим Стріха, В’ячеслав Піховшек. Запитання „Детектор медіа”: „Як ви вважаєте, чи мусять журналісти, як і взагалі інтелектуали, завжди бути в опозиції до влади?”

Відповідають: Володимир Кузнєцов, Валентина Колесник, Наталія Влащенко, Наталія Сарбаєва, Сергій Балан, Вадим Скуратівський, Євген Сверстюк, Ірина Долина, Максим Стріха, В’ячеслав Піховшек.

Володимир Кузнєцов, головний науковий співробітник Інституту філософії, професор Київського університету права:

– Я вважаю, що це – правильна позиція. Будь-яка влада матиме недоліки, буде перебільшувати свої досягнення та замовчувати свої вади та недоробки. Це – головна причина. Досвід споглядання за тими людьми мого середовища, які пішли до влади, вказує на те, що вони дуже швидко втрачають контакт із дійсністю, критичний погляд на речі. І через деякий час вони вже виступають не як ті люди, які відображають інтереси середовища, в якому вони виросли й сформувалися, а інтереси того бюрократичного кола, до якого вони належать у даний час. На жаль, ця тенденція була дуже виразна як у радянські часи, коли деякі мої друзі пішли працювати до керівних органів, так і в часи незалежності, коли, як мені здається, дуже здібні в науковому сенсі люди перетворювалися на дуже добре працюючі гвинтики цієї бюрократичної машини. Тож я вважаю, що влада в будь-якому суспільстві має свої інтереси – на жаль, як і будь-яка інституція: церква, освіта, армія, СБУ і так далі. Тому завдання інтелігенції – вказувати владі на об’єктивні розбіжності між нею, її інтересами та інтересами різних суспільних ланок.

Валентина Колесник, журналіст газети „Київ Пост”:

– Я думаю, що журналіст не обов’язково мусить бути налаштований опозиційно. Думаю, що це залежить від власної позиції, політичних поглядів і переконань. Якщо вони певним чином не ідуть всупереч діям влади, то тоді, власне, я не бачу тут конфлікту. У таких випадках кожен має вибирати для себе, визначати свою позицію.

На мій погляд, здатність до критичного мислення не обов’язково означає, що інтелектуалам треба принципово підважувати дії влади. У нас за часи незалежності, на жаль, склалося уявлення про те, що влада – це щось таке апріорі підозріле й негативне. Виробився такий от рефлекс критицизму. Але не має бути опозиції до влади тільки тому, що це влада. І, на мій погляд, насамперед інтелектуал має бути максимально незалежним і незаангажованим у своїх оцінках. Тобто, він має керуватися тільки системою принципів та ідей, які він для себе сформулював. І якщо влада, на його погляд, робить правильні кроки – то чому б її не похвалити? Власне, можна сподіватися, що тепер ми матимемо для цього нагоду.

Наталія Влащенко, шеф-редактор щомісячного журналу „Публичные люди”, а також щорічного альманаху „Обличчя України”:

– Я не думаю, що журналісти завжди мають бути в опозиції. Але я точно знаю, що журналісти не повинні бути холуями у існуючої влади. Я точно знаю, що рамочна угода для журналіста – це не політика, це не особиста думка, не особисте світосприйняття, а професія, ремесло, які він має чесно відробляти. Не месія, не холуй, а професіонал – оце має бути девізом. І тоді все буде в порядку.

Наталія Сарбаєва, випусковий редактор агентства міжнародної інформації „Новини України”:

– Як на мене, то ця думка несправедлива. Журналісти не завжди повинні бути в опозиції до влади. Я все-таки вважаю, що журналісти повинні неупереджено відображати дві точки зору – як з одного, так і з іншого боку. А завдання громадянина чи читача – вже робити власні висновки. Завдання журналіста – подавати факти, а не давати їм оцінку.

Сергій Балан, експерт Школи політичної аналітики:

– Так, я б погодився з даним твердженням – з огляду на той факт, що основним завданням журналіста є вказувати чинній владі на ті помилки (хоча б вони були незначні), які допускаються нею в ході здійснення нею державної політики. Тож професійні журналісти мають найбільш адекватно реагувати на такі прогалини в політиці й, найголовніше, змушувати владу реагувати на зауваження. В той самий час, журналісти мусять також і відзначати ті позитивні зрушення, які забезпечуються, власне, владою, і проектувати напрями державних реформ, які чинна влада мала б здійснити, на довгострокову перспективу.

Вадим Скуратівський, доктор мистецтвознавства, професор Київського національного університету театру та кіно імені Карпенка-Карого:

– У жодному разі. Передовсім, інтелектуали і, відповідно, журналісти мають працювати у тому чи тому, але нормальному режимі. Духовному, розумовому, громадянському. Тобто, вони мають передовсім працювати на якусь норму, але оскільки в історії ця норма безперестанку порушується, то зрозуміло, що відповідним чином інтелектуали, і серед інших журналісти, мають працювати у напрямі усунення цього порушення. Що й називається опозицією. Ну, принаймні, вони не повинні працювати на це порушення. На відміну від українського телебачення передостаннього політичного сезону, абсолютно заангажованого одним із кандидатів у президенти. Такий ангажемент справив просто-таки бридке враження. Нагадавши вислів Олександра Грибоєдова: „Журналисты – сволочь мира сего, живущие за счёт дымящихся внутренностей”.

Бажано, щоб журналісти вели себе по-іншому. Зрештою, вони почали себе вести по-іншому, але з суттєвим історичним запізненням.

Словом, опозиція не повинна бути стаціонарною. У цивілізації стаціонарною має бути передовсім норма. А інтелігенти, інтелектуали, журналісти мають працювати на цю норму.

Євген Сверстюк, доктор філософії:

– Я думаю, що це – твердження від супротивного. Оскільки у нас напівінтелігенти і журналісти були прислужниками і лакеями влади, то виникло твердження, прямо протилежне. Це – загалом інструкція для сліпих. Журналіст повинен бути чесним і правдивим, і він повинен бути в опозиції до неправди і до підлоти. І не повинен служити лжі. Народ чекає від інтелігенції і від журналістів, щоби вони були камертоном гідності, поваги й самоповаги. Цього так потребує суспільство. Що стосується нинішньої „чесної хвилі”, я думаю, що це – сезонне поняття й сезонне явище. Кожен журналіст, який себе шанує, повинен працювати на чесній хвилі. Якщо колись виправданням для багатьох людей був страх, і патологічний страх, проти якого нібито не може встояти людська натура, то нині немає ніяких виправдань цій підлоті, підступності і продажності, яку явили нам в останні роки телеканали, радіоканали. І цьому немає вибачення. Є поняття злочину, і злочинність має досить широкий діапазон. Я думаю, що досвід свідомої лжі типу журналіста Дюранті, який знав про голодомор в Україні, і який заробляв собі на кон’юнктурній лжі, не має ніякого виправдання, і він є важчим за інші злочини.

Ірина Долина, продюсер служби новин радіо „Наше радіо”:

– Моя позиція полягає у тому, що журналіст має завжди стояти на позиціях громади, суспільства. Не на позиціях влади, не в опозиції до влади, бо опозиція, як правило, має й переслідує якісь власні політичні цілі. Тому журналіст має стояти на позиціях суспільства в цілому.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник:

– Колись, коли опер ГБ запитав у тодішнього зека В’ячеслава Чорновола: „Ким ви були б у незалежній Україні?”, той відповів: „Редактором опозиційної газети”. Однак, кожна красива фраза містить певне перебільшення. Це підтвердила й пізніша політична кар’єра майбутнього лідера НРУ. Відтак, я хотів би стверджувати лишень одне: журналісти (як і інтелігенція у цілому) не повинні ні за яких обставин служити владі. Але рівною мірою вони не повинні служити й тим, хто проти цієї влади. В ідеалі вони мусять дослухатися голосу сумління і судити про кожний вчинок влади „без гніву й пристрасті”, як казали давні римляни. Усвідомлюю, водночас, що цей ідеал на практиці є малодосяжним.

В’ячеслав Піховшек, „1+1”:

– Не вважаю. Думаю, що є концепція, яку я називаю концепцією журналістів – кінологів: журналісти як сторожові пси демократії. Є концепція журналістів, які повинні критично ставитися до влади, до опозиції, до архетипів власного народу. Одностороннє опозиційне ставлення до влади дуже часто повертається ставкою на досить огидні, віджилі архетипи свідомості народу. Наприклад, на ненависть до багатих і успішних. У той же час це – не єдині архетипи свідомості, але я вибрав би критичне ставлення до всього суспільного довкілля, яке оточує журналіста.

Від автора. Отже, більшість опитаних експертів не вважають, що журналісти завжди мусять бути в опозиції до будь-якої чинної влади лише тому, що вона – влада. Деякі з експертів розділяють цю думку, але з застереженнями. Мабуть, найбільшим здобутком помаранчевої революції, зокрема, в журналістиці стало саме це – не просто зміна знаків чи зміна хазяїв, а зміна усвідомлення про місце журналістів, інтелігенції, та й узагалі громадян у суспільстві та в державі. Можна, звісно, казати, що ці зміни не такі швидкі, як хотілося б, і зворотніх прикладів теж удосталь. Але процес, варто сподіватися, започатковано. Власне, уявлення, ніби будь-яка влада є поганою за визначенням, не веде до демократії. Бо, власне, прибирає стимул до вдумливого обрання влади. „Всі вони однаково погані”, – саме це обивательське гасло дуже нагадує ідею про вічну опозиційність журналістів. Від цього лишається тільки крок до відомого: „Анархія – мати порядку”.

Пригадуються чомусь досить поширені в українському політичному середовищі звинувачення щодо людей, які з тих чи інших міркувань залишили ту чи іншу партію, фракцію, газету, телеканал тощо: „Ви зрадили свого лідера, ви зрадили свою команду”. Але в тому й полягає відмінність суспільства підданих від суспільства громадян, що в останньому будь-хто – політик, журналіст – служить принципам, ідеям, світогляду, й відповідно до цього обирає собі лідера. Якщо лідер припиняє відповідати згаданим принципам, ідеям та світогляду, або вони зазнають певних змін (розвитку) – то в цьому немає нічого ганебного, навпаки: ганебним є приховувати це й продовжувати співпрацювати з командою, цілі якої ти не поділяєш. У суспільстві ж підданих заведено служити особам, хазяям.

От у цьому плані – не творити собі кумира – й полягає, мабуть, оптимальна позиція журналіста. Зберігати критичний – точніше, прискіпливий, аналітичний погляд на речі. Можливо, це можна назвати конструктивною опозицією. Але – не опозиційність заради опозиційності чи провладність заради провладності, це – явища одного порядку.