detector.media
Галина Петренко
04.03.2019 12:30
Оголений дріт мовної політики. Медіапідсумки 25 лютого — 3 березня 2019 року
Оголений дріт мовної політики. Медіапідсумки 25 лютого — 3 березня 2019 року
Є на світі чудова країна. Вона мальовнича, має й гори, й море. Її населяє стародавній народ, мудрий, працьовитий і гостинний. На жаль, ця країна межує з Росією, яка протягом кількох століть не випускала її зі своїх імперських обіймів. Наприкінці ХХ століття ця країна нарешті здобула омріяну незалежність. Але минуло зовсім небагато часу, й Росія напала на неї. Відтоді в цій країні немає спокою: окупована територія, невпинні дезінформаційні атаки, втручання в політику. І щоразу, як у цій країні відбуваються вибори, починається самовбивче безумство: коли постає вибір, об’єднатися і протистояти зовнішньому ворогу чи влаштовувати виснажливі міжусобні війни, місцеві політики інстинктивно обирають друге. Впізнали Україну? А я зараз не про неї. Я про Грузію.

Два тижні тому я виступала у Тбілісі на конференції країн Східного партнерства та Вишеградської четвірки щодо протидії дезінформації. Конференцію організувала місцева громадська організація «Інститут громадянського розвитку та досліджень», а ГО «Детектор медіа» виступила одним із партнерів. У конференції взяли участь більше 200 осіб, включно із послами іноземних держав (посол України Ігор Долгов відкривав захід) та представниками громадянського сектору всіх країн, про які йшлося в заявленій темі. Не було представників тільки однієї важливої ланки — урядовців самої Грузії, хоча їх точно запрошували.

У кулуарах ширилися чутки, що причиною їхньої відсутності став масовий від’їзд місцевих можновладців до бельгійського містечка Льєж, де в цей час невгамовний Михеїл Саакашвілі влаштував Всесвітній конгрес грузинів, які живуть в еміграції. Захід проходив під гаслом «Разом — додому». Саакашвілі перебуває у стійкій опозиції до новообраної президентки Грузії Саломе Зурабішвілі, й це несприйняття цілком взаємне, хоча якихось 15 років тому вони разом працювали в уряді. Але тепер усі такі послідовні, що, обираючи між протидією кремлівській дезінформації та піару Саакашвілі в ЄС, грузинські політики воліють витратити свій час на ЄС Саакашвілі.

Здається, бажання притиснути Саакашвілі в Зурабішвілі настільки сильне, що на початку виборчої кампанії воно навіть підштовхнуло її сказати фразу, яку їй закидають дотепер: відповідаючи на запитання журналіста, вона сказала, що Росія почала війну проти Грузії ще сто років тому, але Грузія вплуталася в російську провокацію, спровокувавши новий виток конфлікту. Цю заяву одразу розкритикували як в опозиції, так і в правлячій партії. Намагаючись виправдатися, Зурабішвілі потім пояснювала, що мала на увазі, що в 2008 році в ролі агресора виступила саме Росія, але Саакашвілі та його оточення зіграли на руку Москві, давши військову відповідь на російську провокацію, причому Росія це використала як привід для початку війни: «Це було величезним злочином Саакашвілі й Національного руху (очолюваної Саакашвілі партії. — Авт.) перед грузинським народом і державою, і згадувати про це — наш громадянський обов'язок». Чи це розважливо: сказати, що твоя країна почала війну, щоби звинуватити в цьому політичного опонента? І я не знаю, що мене лякає більше: те, що про нібито грузинську агресію сказав грузинський політик, чи те, що за цього політика проголосувала більшість громадян.

Дивуватися, на жаль, нічому. Російська дезінформаційна машина ефективно працює у Грузії. Це вже зброя не тільки масового ураження, але й суперточного наведення. Наприклад, Росія окремо комунікує з кожною національною меншиною, що компактно проживає у Грузії, де ці меншини російською володіють краще, ніж грузинською і, відповідно, споживають російські або проросійські медіа. Так, вірменам тут розповідають про те, що прийде НАТО і знищить вірмен, чеченцям — що прийде НАТО і знищить чеченців. А попутно Кремль розповідає російськомовним мешканцям Грузії свою версію про події в Україні, яка масово ллється з його блакитних екранів: «українські вибори 2019 року будуть сфальсифіковані», «в Україні вирощують новий антиросійський народ», «українська влада не хоче припиняти війну» тощо. Та й не тільки їм він це розповідає: не варто забувати про 1,4 млн мешканців України, переважно зі сходу та півдня країни, які кажуть, що дивляться російське телебачення.

Що я хочу сказати? Розвивати російськомовне іномовлення Україні, звісно, необхідно. Але ще необхідніше не вчиняти в запалі виборчих перегонів дій, які радше нагадують стояння в калюжі, куди вкинуто оголений дріт. Наприклад, не просувати саме зараз у парламенті законопроект про державну мовну політику — абсолютно адекватний, але не придатний для дискусій довкола нього під час виборів у країні, яка веде війну з Росією не лише за території, а й за свідомість власних громадян. Чому б не почекати завершення виборчих перегонів та встановлення нової зрозумілої політичної диспозиції? Під цим законопроектом підписалося стільки депутатів та експертів, що мені аж незручно запитувати: чи пам’ятає хтось, що саме рухи законодавця довкола мовного питання в лютому 2014 року так невдало для нашої країни лягли на здобрений російською пропагандою ґрунт? Зрештою, «Армія, мова, віра» — це хороше гасло, яке має свою аудиторію. Але чи це розважливо: вкотре дражливо розколювати суспільство, щоби відбудуватися від політичних опонентів?

Фото: alkaway.com

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY