Олег Вергеліс, DT.ua
Після виснажливого тижня, викликаного не тільки корупційними скандалами, а й нашим чесним відбором на Євробачення-2019 (в Ізраїлі), результат для багатьох виявився вироком — «Ніхто нікуди не їде!».
Щиро зізнаюся: непередбаченій «режисурі» недавнього українського відбору на конкурс пісні Євробачення-2019 могли б позаздрити Боб Вілсон, Томас Остермайєр, Іво ван Хове, Роман Віктюк та інші діячі світового театру. У кожному новому й наступному епізоді затяжної вітчизняної вистави (з елементами цирку), та ще й тривалістю весь тиждень, — неодмінно гострий конфлікт, і непередбачуваність тактичної розв'язки. І неодмінний катарсис, якщо припускати фінальний уже згаданий слоган: «Ніхто нікуди не їде!». Адже хай там як, а тисячі спраглих українців усе-таки милили лижі в Ізраїль — за батьківщину вболівати й себе показати.
Тим часом інші тисячі українців, з причини відомого катарсису, зітхнули полегшено і сплакнувши, — ну й добре, що ніхто нікуди не їде, а то вже й так нервів не вистачає через ці вибори та пісні.
Переказувати багатоденні євробаченські перипетії нема сенсу. ФБ-стрічка цими перипетіями втрамбована, як асфальт дорожнім катком.
Вибрали всім миром Maruv. Провели розвідку боєм на предмет темних плям у світлих біографіях співаючих учасників. Потім Maruv чомусь вирішила не їхати (буцім, умови договору з ТБ для неї виявилися «кабальними», а рік тому з одеським юнаком вони були не такі кабальні).
Природно, стали шукати термінову заміну. Але тут уже навіть мене приголомшило несподіване колективне цехове братство (в театрі таке не часто побачиш), — ні Freedom Jazz, ні чарт-рекордсменка KAZKA (відповідно, друге і третє місця) не спокусилися Мертвим морем, а вирішили плавати собі вільними золотими рибками в інших водоймах і буцім клятвено пообіцяли не запливати в територіальні води агресора, не нехтувати, так би мовити, почуттями наших співвітчизників.
Підсумок «ніхто нікуди не їде», як відомо, вкотре розколов і так немонолітну суспільно-медійну єдність. Безліч схвальних коментів під легендарним постом Зураба Аласанії, який досить-таки політкоректно пояснив причини «не їхати», апелюючи суто до політичного чинника, що супроводжував цей національний відбір.
Тоді як частина нашого енергійного соціуму не згодна «не їхати». Оскільки «влюбленных много», а конкурс — один. І наче є кого показати, кого послухати, навіть якщо призначити представника від України рішенням згори, як це й роблять, наприклад, у деяких недружніх країнах. Але вони нам не приклад. До речі, серед незгодних «не їхати» виявилася переможниця Євробачення Руслана Лижичко: і в неї свої праведні аргументи.
І якщо я все правильно зрозумів у соцмережах, то не згоден «не їхати» навіть віце-прем'єр з гуманітарних питань В'ячеслав Кириленко. До речі, один із дійових фігурантів недавніх подій навколо національного відбору.
Одне слово, все як завжди, — наш дзвінкий і безжурний театрик абсурду регулярно оновлює репертуар, ротирує героїв-коханців, рожевих героїнь, а також чергові мотиви конфліктів і саундтреки. І хіба тут, у нашому театрику, так уже важливо, хто, що і «як» співає? Це абсолютно неважливо. Не змагаючись із музично-теоретичною підкованістю трійки офіційних суддів, тільки лише від себе зазначу, що всі наші прекрасні учасники і у півфіналах, і у фіналі були, скажемо так, помірно здібні.
Підкреслюю: не помірно бездарні (як дехто може мені приписати), а все-таки здібні молоді люди. Правда, без якогось виразного харизматичного й музичного лідерства саме на цьому відборі, саме в цей дуже складний для всіх історичний момент. Про який, власне кажучи, трохи нижче.
Якщо вже амортизувати в підсумкових євронотатках заданий вище прийом театральності, то ось згадалося, що класики сцени (такі як Г.Товстоногов та ін.) особливу увагу в процесі створення сценічного твору приділяли «закону загострення пропонованих обставин».
Природно, не всі режисери-студенти (неуки) сьогодні знають про цей закон. А учасники євробаченського з'їзду не знають його й поготів! І ось суто своїми словами коротенько нагадаю, що таке «загострення» завжди пердбачає у сценічній дії конфліктність як рушійну силу; ті чи інші приховані і явні імпульси, які задають цьому дійству потрібний тонус. А ще — зовнішні і внутрішні чинники, що позначаються на, скажемо так, структурі й атмосфері сценічного дійства.
Отож «закон загострення пропонованих обставин» у випадку з нашим Євробаченням — це щось ключове й багатовизначальне. Оскільки сьогодні як ніколи певні обставини загострені до краю. І, природно, ці обставини максимально впливають не тільки на результат нефанерних поп-конкурсів, а й на клімат і температуру в суспільстві.
Один із параграфів такого «закону загострення» в наших умовах — максимальна наелектризованість суспільства. Воно все більше віддаляється від таких собі компромісно-центристських позицій (оцінок) і все більше й більше роздвоюється під соціально-політичною пилкою на радикальний та ліберальний сегменти. Згоди між якими немає. І поки що не буде. І окрема ситуація з Євробаченням — як очевидна модель такого неприйняття позиції однієї сторони іншою. І для цього завжди є інформпривід:
а) гастролі в країні-агресорі; б) невпевнена відповідь на запитання «чий же Крим?»; в) родичі на окупованій території. Того, на що одна сторона філософськи заплющує очі, інша не приймає категорично, і в цьому її повне право.
Оскільки, тут-таки переходжу до нового параграфа «закону загострення», теперішнє життя й шоу-бізнес, зокрема, існують за законами воєнного часу. Якщо інші «бізнеси», не конче тільки збройовий, можуть жити за цими ж законами не тужити, то шоу-бізнес як публічна верхівка нашого впевненого айсберга — завжди під прицілом. З різних причин. І тому, що в будинку, де скорблять, не співають веселих пісень у нижній білизні; і тому, що занадто багато за ці п'ять років нагромадилося смертей, образ, поразок, розчарувань, а емоційний злам людині завжди властиво втамовувати на арені видимого (публічного), а не прихованого. І така арена — естрада, «культурка», телевізор, соцмережа. Тому зрозумілий і пояснимий праведний гнів багатьох людей, котрі не приймають ігор у піддавки, принципу «і вашим, і нашим», технології «тут я співчуваю, а там — заробляю».
Просто це наша реальність, сформована законами воєнного часу — зведеннями втрат зі Сходу, нерозумінням, коли буде «ще краще». І нікуди від цього пригніченого стану не подінешся, скільки б хороших пісень не звучало в національному відборі.
І ще один умовний параграф у «законі загострення» — наш мережевий егоцентризм. Так, ні для кого не секрет, що територія пана Цукерберга розшаровує реальність на різні складові, породжує паралельні картинки й світи, у яких тому чи іншому вболівальникові зручно і комфортно «жити» (а живуть же). Звідси ж, саме з цієї реальності, де кожен вважає себе пупом землі, — непримиренність і нетерпимість до того чи іншого голосу, неможливість розчути репертуар іншого.
Власне кажучи, наш мережевий егоцентризм, підстьобнутий політиками, багато в чому й виявився рушійною силою, котра розламала і так тендітну структуру євробаченської споруди, на яку раніше начебто асигнували близько 15 млн (у вигляді внеску). І, природно, ніхто цих грошей уже не поверне — ні країні, ні світу. Коли той чи інший «пуп землі» малює у своїй віртуальній уяві наш чудовий «ідеальний народ», який неодмінно має слухати тільки правильні ідеальні пісні (про це, до речі, точно і об'ємно написав поет Андрій Любка в одному з блогів), коли кожен мисливець прагне пристрелити неправильного фазана, коли картинка світу в лещатах мережевого егоцентризму звужується до рогової оправи твоїх же окулярів, а вже далі нічого не видно, — це теж «закон загострення». Можна сказати, не теорема, а ледь не аксіома.
І ще мені чомусь здається, що серед інших підпунктів запропонованої мною концепції «загострення» дуже важливе саме осіннє загострення. Уточню: зовсім не весняне, у зв'язку з насуванням політапокаліпсису, що гряде через місяць. А саме осіннє (загострення), тобто чергова парламентська передвиборна гонка, яка вже тут і зараз використовує навіть Євробачення в Україні як корисний медійний атракціон, як чудову територію для нагадування про себе, любимих.
Але хіба це не так? Який смисл нагадувати про себе (тому чи іншому політикові) в соцмережі, терзаючись проблемами епідемії кору в країні, чи «перепрофілюванням» культурних установ, чи зачисткою кінотеатрів у центрі столиці? Який від цього ефект? Ніякий. Аудиторія в таких інформприводів мізерна — якісь жалюгідні тисячі. Аудиторія ж скандалу навколо Євробачення — все-таки мільйони. І це не соціальний жанр, у якого, повторюся, обмежений контингент шанувальників, це мега-треш, це димова завіса, це колосальний наратив усього того, що філософи колись називали «сміховою культурою», тобто низом культури.
А Євробачення саме і є «низова культура». А не якісь високі зразки прекрасного, про які регулярно пишемо в газеті.
Євробачення, як вістять бородаті мудреці-політологи, — давній одвічний масовий конкурс для домогосподарок (не без прихованих аспектів: визначити масові умонастрої людей, їхні національно-політичні уподобання на основі певного вибору).
І ось рік у рік Євробачення саме й демонструє процес повільної кончини старого тренду, що, завдяки «домогосподаркам», був непорушний, починаючи з 1956 р. Останнім часом, у зв'язку в попконкурсом, спостерігається якась тотальна трансформація домогосподарок, які перекваліфікувалися на політологів, експертів, ванг, арістотелів. Та інших шанованих мислителів.
І це, до речі, теж один із параграфів «закону загострення пропонованих обставин», який, як і місце зустрічі, в наших умовах поки що змінити не можна.
