- Хоча Володимир Висоцький співав, що „настоящих буйных мало”, я думаю, все-таки є кілька таких в Україні, хто не боїться, пише доволі відверто, чесно і нейтрально. Взагалі-то журналіст не може займати зовсім відсторонену позицію, тому що він все одно є членом суспільства, в нього вже сформований свій світогляд, є якісь симпатії до певних напрямків політики.

А от люди, які здатні докопатися до істини, врубати правду-матку, думаю, що є. Бо я знаю, що в Україні ще є журналісти, які таку позицію можуть займати. Напевно, в першу чергу це журналісти в Інтернет-виданнях. З газетами або телерадіоорганізаціями складніше, бо там усе зав’язано на комерції. А комерція – це завжди можливість якось притиснути, примусити не патякати зайвого.

З тих, кого я знаю, можу назвати Костя Бондаренка. Хоча і він не зовсім відсторонений, оскільки є членом ПРП. і це накладає свій відбиток. Тим не менше, він доволі „буйний” і може „вчесати” по повній програмі.

Володимир Фесенко, Бюро політичного консалтингу «Пента»:

- На мой взгляд, скорее нужно задаваться вопросом о способности занять самостоятельную позицию средствами массовой информации. Ведь позиция журналиста зачастую становится производной от позиции владельца и редактора. В этом плане легче тем журналистам, которые работают в относительно свободных от жесткого политического влияния изданиях, том же «Зеркале недели», ряде интернет-изданий («Украинская правда», Детектор медіа»). Но Ю.Мостовой и С.Рахманину проявить самостоятельную позицию гораздо легче (точнее, у них вообще нет таких проблем, так как их позиция и есть редакционная линия газеты), чем, например, В.Золотареву или В.Скачко при публикациях в «Киевском телеграфе». Тем не менее, и упомянутые журналисты и некоторые другие в большей или меньшей степени, с большим или меньшим успехом пытаются это делать. Другое дело, что по мере обострения политической ситуации «люфт свободы слова» в абсолютном большинстве украинских СМИ будет все меньше и меньше.

К тому же я был бы очень осторожен в оценке того, что считать «самостоятельной позицией» в оценке сложных и противоречивых политических процессов. Если, например, журналист считает массовые уличные акции политической авантюрой, то можно ли считать его критические выступления по данному поводу «несамостоятельной позицией»?

Понятно, что имеется в виду другое – станут журналисты слепым орудием власти или займут «активную гражданскую позицию» (уж простите за пафос) в случае возможного обострения политической ситуации? Вряд ли большинство «акул пера и микрофона» решатся на поступок. А если и решатся, то в условиях, когда тебе не дают формулировать собственные мысли зачастую остается только один выбор – отказаться писать и говорить ложь. В некоторых случаях это будет означать расставание с работой. Но стоит ли заниматься работой, если она приносит жуткий моральный дискомфорт. К тому же журналистская репутация зарабатывается именно поступками.

Наконец, есть такое «чудесное изобретение» как эзопов язык. Уверен, что если и не всегда, то во многих случаях, талантливый журналист способен и без «матросовских бросков на амбразуру» передать свою точку зрения для читателя (зрителя, слушателя).

Но если уж дело дойдет до эзопова языка в массовых масштабах, тогда все –прощай свобода слова.

Павло Новіков, продюсер радіопрограм „Інтерньюз Україна”:

- Я не дуже вірю в те, що якісь журналісти будуть „шукачами правди”. Зрештою, аудиторія теж необ’єктивна, кожен має власну думку – тож подібне притягує подібне! А шукання правди будуть дуже схожими на колгоспну самодіяльність.

Поняття „журналіст” і „ЗМІ” трохи різняться, бо журналіст – лише складова редакції чи то ньюзруму. Зараз, принаймні в телерадіопросторі, зростає популярність спецрепортажів, документальних фільмів, авторських програм, збільшується їхня кількість – це вже крок до того, щоб продавалася (тобто приносила прибутки) об’єктивна інформація. Але навряд чи ми пройдемо за два роки весь шлях від „скільки коштує думка журналіста” до „вигідно подавати неупереджену інформацію”. Тому вагомим здобутком президентської передвиборчої кампанії 2004, як на мій погляд, могла би стати більша кількість якісних ньюзрумів, що подають „майже повну” і „майже об’єктивну” інформацію. Тоді аудиторія зможе співставити декілька цих інформацій і зробити свої висновки.

Тетяна Метельова, політолог, оглядач газети “Свобода”:

Здатність журналіста піднятися над власними політичними пристрастями залежить від двох чинників: професіоналізму й совісті. Причому совість – на другому місті, позаяк подеколи саме міркування суспільного блага, що їх диктує журналістові совість, спонукають його до відмови від фахового рівня аналітичності на користь формування потрібної “суспільної думки”. Однак це – справді подеколи. Здебільшого ж там, де мають місце свідомо тенденційні матеріали, про совість не йдеться, а йдеться про звичайнісіньку продажність, яка теж, ясна річ, може бути фахом, однак тоді вона звуться по-іншому: не журналістикою, а PR-ництвом. А запобіжником для перетворення журналіста на PR-ника є знову ж таки не так совість (яку часто-густо переважають інтереси власної сім’ї, яку треба годувати), як фахова самоповага. Це вона не дозволяє брехати, вона не дозволить замовчувати відомі факти заради політичних чи будь-яких інших міркувань. Бо якщо я приховаю факти, то й висновки мусять бути іншими, ніж ті, які я мав би зробити з усіх відомих мені фактів. Однак тоді я заявлю себе некомпетентним фахівцем. Справжній фахівець, який поважає передусім себе, не може дозволити собі некомпетентності. У нас є достатньо високопрофесійних журналістів, які, навіть не приховуючи своїх симпатій та антипатій, не принижують себе тенденційністю, завжди залишаючись на рівні об’єктивної подачі матеріалу. Якщо говорити про персоналії, то серед журналістів, що спеціалізуються на політичній тематиці (незалежно від рівня їх майстерності у “виготовленні матеріалу”, більш чи менш відвертого вияву політичних уподобань, обсягу наявного “досьє” і “розкрученості” імені), вважаю, ніколи не зраджували собі Юлія Мостова, Сергій Грабовський, Роман Скрипін, Тетяна Коробова, Ліля Буджурова, Борис Бахтєєв. Перепрошую, якщо в цьому ряду, можливо, немає ще якихось достойних імен, яких належить сюди додати – моя особиста позиція також не може претендувати на вичерпність і цілковитий об’єктивізм.