Сьогодні ми завершуємо акцію. “Детектор медіа” звернулась до відомих вітчизняних експертів у сфері журналістики та політології з проханням відповісти на кілька наших запитань щодо ролі ЗМІ у подальших політичних та суспільних процесах України.

Сьогодні ми завершуємо акцію. Зі всіма висловленими думками та прогнозами наші читачі можуть ознайомитися через систему гіперпосилань. Сподіваємось, дискусія була плідною не тільки з точки зору ознайомлення з думками фахівців ширшого загалу. А й з точки зору громадського впливу на рішення, які приймаються і будуть прийматися в менеджерських, владних та політичних кабінетах стосовно подальшої долі ЗМІ та їх взаємовідносин з суспільством в Україні.

Ігор Слісаренко, ведучий(1+1), віце-президент МАУП

- Як ви вважаєте, які висновки українські ЗМІ зроблять (вже зробили) після минулих виборів?

- А хіба ми після виборів прокинулися вже в іншій країні? Та сама влада – авторитарна. Я не помічаю зараз якихось змін у ЗМІ: ті ж господарі, замовники, ті ж самі правила гри.

- Який є шанс на те, що 1)державні 2) приватні ЗМІ, що знаходяться у власності фінансово-політичного капіталу, змінять стиль свого спілкування з виборцем, читачем? Як ви собі уявляєте можливий новий стиль спілкування з читачем цих видань та телеканалів? Чи, можливо, нічого змінювати не треба?

- Ні, шанси жалюгідні. Державні ЗМІ завжди і всюди є урядовим рупором: як в Україні, так і в Африці. Я завжди це ілюструю прикладом програми новин на державному телебаченні Кенії. Єдина відмінність із нашим – це англійська мова викладу, а так навіть стилістика і вирази облич ведучих тотожні. Залишається лише варіювати “президент Деніел арап Мої” на “президент Леонід Данилович Кучма”.

Приватні мас-медіа діяли і діють всупереч здоровому глузду і правилам здорового бізнесу. Заради отримання прибутку вони мали б задовольняти потреби аудиторії (зайве говорити, що інформація сьогодні вельми прибутковий товар). Натомість, вони задовольняють амбіції та інтереси вкрай мізерного числа “тлустих котів”.

Змінювати треба, передусім, не ЗМІ, а країну.

- А які висновки з виборної медіа-кампанії зробить опозиція, блок “Наша Україна” та ЗМІ, які ними безпосередньо або опосередковано контролюються ? Що буде закладено в основу їх майбутньої виборчої президентської кампанії щодо медіа? Які концепції? Реальні справи? Принципи? Чи будуть і перші, і другі, і треті істотно відрізнятися від поведінки державних ЗМІ та ЗМІ, вплив на які мають інші політико-фінансові угруповування?

- Опозиція, блок “Наша Україна” є настільки різношерстними, що, гадаю, кожний індивідум там зробив свої власні висновки. А які мас-медіа ви маєте на увазі, коли говорите про контрольованість “Нашою Україною”? До честі Віктора Ющенка зазначу, що саме його уряд і він особисто був абсолютно беззахисним перед мас-медіа. Тобто, уряд Ющенка першим показав приклад такої “демократичної беззахисності”. Хоча тут від природного для ЗМІ пошуку негативу на політиків слід відокремити кампанію шельмування, яку вели передусім державне та партійно-олігархічне телебачення. Саботаж його власної прес-служби був вражаючим – втім, я про це написав цілий розділ у своїй книжці “Паблік рилейшнз у системі комунікації та управління”.

Головним уроком минулої кампанії для всіх має стати усвідомлення, що тотальний контроль над ЗМІ зовсім не є запорукою успіху. Приклад есдеків зайвих коментарів не потребує. Варто уважніше поглянути на разючий успіх у Франції Жана-Марі Ле Пена, роками демонізованого і шельмованого мейнстрімовськими медіа. Це ще одна аксіома – справи завжди гучніші за слова.

- Які шанси на заснування має нова українська газета нового типу, не опозиційна і не провластна, а плюралистична?

- Поки що надії на це примарні. Потрібні нормальні умови для нормального газетного (або телевізійного, або радійного) бізнесу, де головною метою власника є отримання прибутку через всебічне задоволення інформаційних потреб аудиторії (а не, знову ж таки, “головного читача країни”) – business as usual. І коли власник зможе за прикладом сімейства, що контролює американську “Нью-Йорк Таймс”, сказати у відповідь на прохання зустрічі із президентом країни: “А якого дідька йому від мене щось треба?!”. Втім, треба віддати належне сьогоднішнім виданням, які хоч якось намагаються зберегти обличчя. Днями на очі потрапила архівна замітка десь 95-го року про святкування ювілею “Україною молодою” – там описувалося, як Павло Лазаренко та Дмитро Табачник дарували редакції подарунки і в тостах каламбурили, щоб “УМ” стала “умницею”. Цю саркастичну замітку надрукували “Киевские Ведомости”. Що таке сьогодні “КВ” – самі знаєте. А от той факт, що “УМ” “умницею” не стала, заслуговує на добре слово.

- Ваш прогноз щодо майбутнього керівництва комітетом ВР з питань свободи слова та інформації?

- Не маю бажання впадати в міркування, хто б на цій посаді був “кібальчиш”, а хто “плохиш”. Сподіваюся, правда, що уже згадуваний в «Детектор медіа» претендент Микола Томенко був би “кібальчишем”. Питання треба ставити не лише про керівництво комітетом, а вже про сам його склад. Давайте спершу побачимо, хто туди зголоситься.

- До речі, ваша оцінка діяльності комітету попереднього складу?

- На жаль, не можу пригадати бодай якихось позитивних справ, саме справ (навіть в юридичному сенсі цього слова, бо парламент – це ще й контролюючий орган), а не словоблуддя. От кумедні за своєю простотою заяви його керівника запам”яталися…

- Чи буде ініціювати (чи підтримувати ініціативу опозиції) “Наша Україна»” щодо конкретних питань створення Громадського ТБ? Що це можуть бути за кроки?

- Зізнатися, я не знаю, чи є це питання на порядку денному “Нашої України” та опозиції загалом. Щонайменше, про що “НУ” могла б подбати, це те, щоб до процесу створення громадського мовлення ані на гарматний постріл не підпускати таких “гігантів думки”, як пан Драч і йому подібні, які, за гримасою долі, опинилися в списку “НУ”.

- Який шанс існує для фінансування та створення дійсно незалежної Наглядової Ради Громадського ТБ при діючий владі?

- Робота членів Наглядової Ради не повинна матеріально винагороджуватися – це громадська робота, яка приносить лише моральні дивіденди. Зрозуміло, що має фінансуватися з бюджету робота невеликого технічного персоналу.

Справа, як завжди, в людях. Члени Ради мають бути люди твердих переконань і принципів. Ті, хто дійсно переймається суспільними потребами і не шукає власної політичної чи економічної вигоди. Хто вже робить реальну суспільно значущу справу і не залежить від ласки влади. І в разі незгоди може гучно грюкнути дверима. А не розповідати казочки про власне мучеництво, мовляв, як тяжко боротися у ворожому оточенні і які муки сумління від поїдання казених ананасів у шампанському…

Назвати імена? Микола Амосов, Борис Олійник… Особистості, з якими я маю честь працювати в Міжрегіональній академії управління персоналом: Георгій Щокін, Валерій Бебик, Микола Головатий (не забуваймо, саме освітяни стояли у витоків громадського мовлення в Британії та США). На прикрість, чимало наших знаних інтелектуалів, чиї б знання могли послужити цій справі, не можуть похвалитися стійкими принципами – мені за них ніяково, коли за чарочкою вони обурюються, яке нещастя цей президент, а на другий день гопакують перед ним, отримавши “цяцьку”.

- Якою, на ваш погляд, буде позиція нової ВР щодо законодавчих засад створення Нацради? Чи зможе ВР внести поправки у існуючий закон – з тим, щоб мати якийсь вплив на цей орган, адекватний впливу Президента?

- Я категорично проти цього заявленого “впливу” – як з боку ВР, так і з боку президента. Їхня участь має бути зведена лише до призначення високопрофесійних і моральних осіб у цей орган.

- З вашої точки зору, чи стане “холодним душем” для окремих журналістів їхній програш на виборах? Взагалі, чим стали ці вибори не тільки для самих медіа, а й для журналістів? Чи стануть -– можуть стати – вони деяким прологом у нове майбутнє для української журналістики?

- Гадаю, цю порцію “холодного душу” невдахи вже отримали, довідавшись про поразку. Головне, я категорично проти того, щоб оцінювати це як участь журналістів у виборах. Вони пішли в політику і на цей період стали політиками. Якщо хтось у цей період продовжував працювати у пресі, то це вже була не журналістика, а агітація та пропаганда – приклади наводити, гадаю, не варто. І оцінювати їхні успіхи або невдачі тут слід саме як політиків, а не журналістів. Інакше щось дивне вимальовується: скажімо, була людина директором овочевої бази, а потім стала нардепом. Так що, всі комірники України мають ним пишатися або навпаки – в сірка очі позичати? А інший, приміром, ще в радянському виконкомі на розподілі фінських унітазів сидів, так що йому тепер – всіх сантехніків презентувати в сесійній залі? Мене просто смішить ідіотизм тих, хто твердить, що, мовляв, журналісти мусять бути в парламенті, бо, бачте, треба захищати свободу преси. Захищати треба свободу думки, з якої випливає і свобода слова, преси і т.д. І для цього треба не диплом, чи посада в ЗМІ, а, даруйте, знання, переконання і воля.

Читайте також:

Василь Яблонський: “Об’єктивно створення Громадського ТБ найбільше вигідне “Нашій Україні”.

Андрей Рушковский: “Наши журналисты борются только за деньги”

Олег Медведєв: “ Про голову держави газети пишуть як про покійника: або добре, або нічого”

Світлана Конончук: “Для змін у законі про Нацраду парламент повинен спочатку набути впливу, адекватного впливу Президента”

Зураб Аласания: “Проблемы начинаются тогда, когда газета становится мало-мальски влиятельной”

Владимир Фесенко: « …и среди оппозиционных политических деятелей идея «темников» для своих СМИ воспринимается положительно»

Тетяна Метельова: «Правда стала економічно вигідною»

Акція "Детектор медіа"-1:"ЗМІ та вибори"

Станем ли мы страной выученных уроков?

Расстрелянная журналистика

Ігор Слісаренко: «Змінювати треба передусім не ЗМІ, а країну»

Сергій Квіт: “Етична складова професії журналіста має відіграти вирішальну роль”