Новий сезон прокату українських фільмів обіцяє, серед інших, два байопики, тобто стрічки, в основі яких лежать біографії реальних людей, значущих для української історії. Це «Довбуш» Олеся Саніна, який отримав державну підтримку в розмірі 65 мільйонів гривень. І «Заборонений» Романа Бровка — відомий завдяки скандалу з нібито вирізаними зі сценарію сценами за участю молодого Медведчука тоді ще під назвою «Стус». Частка державного фінансування становить трохи більше 20 мільйонів.
В одному з недавніх інтерв'ю голова Держкіно Пилип Ілленко пояснив: «“Довбуш” переміг у конкурсі просвітницьких фільмів. Бо там була умова, що фільм має розповідати про якогось українського історичного персонажа. Або базуватися на історіях про фольклорних героїв. “Довбуш” є фольклорно-історичним фільмом — він і переміг». При цьому додав: «Хочу підкреслити, що зараз ми говоримо про художні фільми». Таким чином стає зрозуміло: байопики й художньо осмислені життєписи реальних персонажів і надалі матимуть державну підтримку. Звісно, за умови, якщо наберуть належну кількість балів на пітчингу.
Але разом із тим мимоволі постає запитання: чи варто авторам ризикувати й готувати проекти, в основі яких лежить біографія негідника? У значенні реальної людини з негативним, а не з позитивним бекґраундом. Я б не ставив цього питання, якби західний кінематограф чимдалі більше не пропонував саме таких екранізованих біографій. Де в центрі сюжетів — погані хлопці, рідше дівчата.
Мимоволі подібне питання порушила нещодавно письменниця Оксана Забужко. «Якщо за жінками як групою вже визнано базові людські права, то визнайте ж за нами право і на своїх негідниць! Годі зображати жінок тільки жертвами — дайте людству розпізнати жінок-катів, дайте психологічні портрети Рози Землячки, Фруми Щорс, Єлени Чаушеску, організаторок Угандійської різанини — та чи мало їх було в 20-му столітті, всіх отих бандиток?» Тож пропоную розуміти цей заклик як право не лише жінок, а й чоловіків, у даному випадку українських, не мовчати про своїх же негідників. Тим більше, як уже зазначалося вище, на Заході це давно вже тренд.
У цьому ще можна переконатися, якщо встигнути й переглянути в київському кінотеатрі «Жовтень» аргентино-іспанську стрічку Луїса Ортеги «Янгол». До речі, висунуту цьогоріч на «Оскара» в категорії «Найкращий іноземний фільм», а раніше представлену на Каннському фестивалі в секції «Особливий погляд». Це художньо опрацьована біографія серійного вбивці Карлоса Пуча, який досі живий. Пуч за ґратами вже тридцять дев'ятий рік, будучи засудженим довічно у двадцятирічному віці, й має, крім усього, сумнівну славу в'язня, котрий сидить найдовше за всю історію Аргентини.
Якщо ви пошукаєте інформацію про Пуча в інтернеті, вам удасться знайти небагато. Грав у футбол, опановував фортепіано, вбив 11 людей, ще кількох викрав, не рахуючи крадіжок. У скоєному не розкаявся, на суді поводився цинічно і брутально, що контрастувало з янгольською зовнішністю юнака. Є підозра, що автори фільму багато чого додумали, аби розтягнути історію серійного вбивці на дві години. При загалом позитивній оцінці, яку дали «Янголу», зокрема, українські критики, під час перегляду не полишало стійке відчуття великої нудьги. Карлос Пуч сам по собі не є цікавим. Він не яскрава особистість, а всієї харизми — миле личко. Ба більше: Пуч — невдаха, лузер, якому не вдалося за коротку кримінальну біографію нічого значного з точки зору злочинного світу. Тож свою образу на себе ж самого він «конвертував», без причини позбавляючи людей життя. Але ж кіно про нього зняли.name="_GoBack">
Набагато яскравішою є біографія колумбійського наркобарона Пабло Ескобара. Вона лягла в основу не лише двох сезонів серіалу «Нарко» від Netflix, що побачили світ у 2015–2017 роках, а й повнометражної стрічки «Ескобар» (оригінальна назва Loving Pablo, тобто «Любити Пабло»), створеної 2017 року кінематографістами Іспанії та Болгарії. Кіно про негідника, яких світ не бачив і роль якого виконав Гав'єр Бардем, показали у програмі Венеційського фестивалю. Як бачимо, життєписи лиходіїв на поважних кінофорумах приймають охоче.
Якщо зазирнути ще далі, то можна згадати «Розпусника», «Джонні Д.» та «Чорну месу» — не такі вже давні стрічки із Джонні Деппом у головних ролях. Голлівудська зірка грає, відповідно, графа Рочестера, брутального британського драматурга-бісексуала, який жив, діяв та помер від сифілісу у XVII столітті, гангстера Джонні Діллінджера, одного зі злочинних лідерів Америки 1920–1930-х, та Джеймса Балджера, ірландського бандита й убивці із 1970-х. Кожна з цих стрічок отримала по кілька престижних премій. І мало кого бентежило, що автори розповідали історії негідників, розпусників, убивць, словом — покидьків, а не героїв.
Усі стрічки йшли в українському прокаті, і глядач ішов не на реальну історію, а на Деппа. Хоча українці — не цільова аудиторія жодного з цих фільмів, бо імена графа Рочестера і Джеймса Балджера нам нічого не кажуть без Вікіпедії. А якщо прочитати про негідників в інтернеті, теж не аж так багато про них дізнаємося. Їхні злочини й просто погані, аморальні вчинки на наше з вами життя ніколи не впливали.
Те саме можемо сказати про французького гангстера Жака Меріна — його зіграв у двох частинах стрічки «Ворог держави» Венсан Кассель. Реальні події й реальні маніяки лежать в основі стрічок Девіда Фінчера «Зодіак» (2007), «Бостонський душитель» Роберта Флейшера (1968), серіалу «Американська історія злочинів» (2016), і як тут не згадати знаменитий «Бонні і Клайд» Артура Пенна (1967). Перелік можна продовжити, список вийде чималим. Що лише підтвердить: персонами негідників, передусім своїх, глядач на Заході цікавиться активно. А часом, як у випадку з «Бонні і Клайдом», відбувається щось на кшталт героїзації гангстерів — стрічка вийшла в часи молодіжних бунтів у США й була їм певною мірою суголосна.
Повертаючись до українських негідників: чи готові українські творці кіно запропонувати схожі проекти, і за яких умов Держкіно готово їх підтримати? Я знаю, що є написаний сценарій про Богдана Сташинського, убивцю Степана Бандери. Із певною натяжкою можна віднести до українських, або, скажемо так, тісно пов'язаних із Україною поганих хлопців і дівчат Михайла Винницького, він же Япончик, Григорія Котовського, він же Отаман Пекла, Софію Блювштейн, вона ж Золота Ручка.
Скажете, про них уже зроблені фільми й серіали? Я погоджуся: але цих негативних персонажів ми віддали Росії, російській та проросійській аудиторії. Спитаєте, яка різниця? Поясню: ці діячі кримінального світу на замовлення російських телеканалів героїзовані та романтизовані. А Котовський — той узагалі народний герой, народний месник, подібний ледве не до Олекси Довбуша. Це ж про нього в СРСР було знято аж два байопіки: «Котовський» (1942), «Останній гайдук» (1972), а 2010 року не без участі української команди — серіал «Котовський», яких цілком ішов у фарватері російської пропаганди. Між тим, озброївшись реальними фактами про життя бандита, який потім став карателем як червоний командир і був убитий своїми ж колишніми подільниками, можна створити фільм на противагу російській героїзації кримінальних та військових злочинців. На мою думку, дегероїзація може стати таким самим елементом протистояння російській пропаганді, як нещодавній проект Міністерства інформаційної політики «Біла книга».
У 2004 році італійський режисер Девід Греко зняв фільм «Евеленко». Хто бачив, той не дасть збрехати: частина зйомок проходила в Києві. В основу покладено історію маніяка всіх часів — Андрія Чикатила, який на суді згадав про своє українське коріння. Виникає дивне, та з огляду на сказане вище — логічне питання. Якщо екранізують історію Бостонського душителя чи аргентинського Янгола, чи є смисл подумати над екранізаціями історій українських серійних убивць? Тих же Анатолія Онопрієнка (документальний фільм зняв двадцять років тому Анатолій Борсюк) та Сергія Ткача? Або красунчика-вбивці на прізвисько Елвіс, чия історія лягла в основу одного з випусків минулорічних «Українських сенсацій». Якщо Україна, в тому числі засобами кіно, потроху дізнається про своїх героїв, не бачу причин, чому б не розказати також про антигероїв. Тим більше — дивися вище, — на Заході це доволі успішно працює. І якщо колись до цього дійде, залишиться хіба не робити з убивць та маніяків бідних овечок, яким просто не пощастило в житті. Чи бунтарів, котрі кидають виклики суспільству.
Фото: Variety
