Продакшн New Cave Media вже понад рік працює над великим документальним проектом, присвяченим подіям 20 лютого 2014 року. Коли проект буде завершено і показано в лютому 2019 року, глядач в окулярах віртуальної реальності зможе пройти екскурсією від Майдану до верхнього виходу з метро «Хрещатик», слухаючи спогади очевидців того дня, а також побачити на власні очі, як гинули простестувальники.
У вересні проект попередньо презентували, але він ще не завершений: команді залишилося створити фрагмент вулиці від Жовтневого палацу до виходу з метро, приблизно чверть роботи. Щоб це зробити, New Cave Media за місяць зібрала десять тисяч доларів на Kickstarter. Про те, як робиться проект, і про потенціал тривимірного відео «Детектор медіа» поговорив із продюсером Aftermath VR: Euromaidan, американським фотографом Йосипом Сивеньким та співзасновником New Cave Media Олексієм Фурманом.
– Йосипе, як ви потрапили на Майдан?
– Я американець українського походження в першому поколінні. Уперше приїхав в Україну 1992 року, коли мені було чотирнадцять. У 1996 році я приїхав знов, уже сам, щоб учитись у школі ансамблю Вірського – колись я був танцюристом. Але я ніколи не виступав в ансамблі: виникли проблеми зі здоров’ям, тому за декілька місяців був змушений покинути танці й повернутися до Америки. Там я знайшов для себе фотографію. З 2000-го по 2003-й я щороку приїжджав до України. Спершу знімав для американського фонду «Допомога дітям Чорнобиля», який робив виставку для ООН у Нью-Йорку; наступного року почав знімати проект про ВІЛ-інфікованих, про хворих на туберкульоз, а 2003 року був в Україні на студентський стипендії імені Фулбрайта. Я був тут під час Помаранчевої революції і знімав її, працював у журналі «Кореспондент». Потім я пожив в Африці й Азії, працював в Іраку для New York Times та інших видань. Але я весь час дуже хотів жити в Україні.
– Дивне бажання для американця…
– Люди трошки наді мною жартують: «ми всі хочемо туди, а ти приїхав з Америки сюди». Але мене з дитинства сюди тягнуло. Коли почався Євромайдан, я вже жив тут. Тому вже на другу ніч протестів був на Майдані – коли люди ще просто стояли, дощ падаві нічого не відбувалося. І з самого початку я відчував, що щось буде.
– Дуже багато людей, навпаки, до побиття студентів вважали, що весь протест закінчиться ніяк – ми постоїмо й підемо додому.
– Я пам’ятаю, багато людей так говорили. Казали: «Чому я знову тут? Я був тут у 90-ті, у 2004 році, це мій третій раз – чому ми всі тут знову?» Але я відчував настрій суспільства і знав, що щось буде. Це було просто передчуття.
– Як ви почали свій проект «Рани»?
– Я пам’ятаю кожен етап Майдану. Спочатку побиття студентів: я там не був, почав мерзнути й пішов десь о третій ночі, за годину до розгону, а о четвертій усе почалося. З кожним наступним етапом, коли були загострення, ставало все більше поранених людей, і поранення були все більш важкі. Коли почалися бої на Грушевського, я знав, що в мене буде проект про важкопоранених. До того один із моїх друзів, лікар, привіз мене до одного з секретних медичних пунктів, де протестувальники отримували допомогу. Я отримав дозвіл знімати там. А 18 лютого почав шукати важкопоранених, їздив із ними до лікарні, супроводжував їх і знімав.
– Як ви працювали зі своїми героями? Це було важко для них?
– Перше, що я робив – говорив із пораненими. Розповідав, хто я, чому прийшов, чому це важливо, говорив їм, що хочу почути їхні історії. Я дуже довго працював із ними. Вони бачили, що я поряд багато часу, і починали довіряти мені. Для мене було дуже важливо, щоб вони розуміли, що і я маю до них довіру також. Із деякими це тривало дні, тижні, навіть місяці.
З початку проект був про поранених на Майдані, багато кого з них я знімав улітку 2014 року, коли вони тільки-но починали реабілітацію. У той час увага суспільства вже переключилася на важкопоранених солдатів, але я продовжував їх знімати, бо мені здавалося, що дуже важливо, щоби суспільство не забувало саме про цих людей. І вже після цих зйомок я почав працювати із пораненими на війні.
– Чому ви обрали саме стільки героїв – двадцять одну людину?
– Я навіть не можу сказати, скільки їх було – я знімав набагато більше людей. Наприклад, у військовому госпіталі, до якого я прийшов через запрошення одного з волонтерів. Там у палаті лежало четверо чи п’ятеро людей. Я починав говорити з одним, потім із тими, хто лежав поруч, потім інших людей запрошували до мене волонтери чи родичі.
– У вас була команда?
– Я починав сам. Іще до Революції гідності у 2013 році я подавався на грант від Фулбрайта і отримав його в липні 2014 року, але гроші прийшли десь на початку осені. До цього часу я працював один, а коли отримав кошти, залучив двох студенток Могилянської школи журналістики – Катерину Юдіну та Марію Дачковську. Вони мені дуже допомогли: брали інтерв’ю, перекладали їх. Для них це була практика, як знімати документальні проекти.
– Вам самому було психологічно важко розмовляти з пораненими?
– У момент спілкування емоції були, але я міг їх стримувати: мабуть, я вкладаю ці емоції в фото. Я просив поранених розказати свою історію, але якщо їм було боляче про щось говорити, і я бачив, що їм стає важко, ми зупинялися.
– У вас склалося враження, що держава Україна покинула цих людей?
– Про це краще спитати в них самих. Але є різні історії – є ті, хто казали мені, що їм допомогли, є ті, хто скаржиться, що протези дешеві, погані, натирають. З початку війни був важкий період, особливо для добровольців, бо тоді надія була тільки на волонтерів. Згодом ситуація змінилася. Але багато залежить від того, ким була ця людина до війни, чи є поруч із нею друзі, сім’я, чи не повернулася ця людина до алкоголю чи наркотиків після травми…
– Як ви почали працювати з 360° відео?
– Завершивши фотопроект «Рани», я провів виставки в різних містах України. Тоді почав порівнювати, як люди реагують на фотографії на сайті, коли бачать ці фото на комп’ютері чи мобільному телефоні, і як сприймають ці ж фото, коли бачать їх на виставках. Наприклад, на мобільному вони просто скролять, поширюють, лайкають. І мають, напевне, емоційне ставлення до цих фото, але чи відчувають ці історії глибоко? Я думаю, що ні, бо ці історії дуже швидко летять повз них разом із іншими темами: котики, рідні, квіти, знов котики, новини, тоді важкопоранені, потім щось інше… Коли ж я бачив, як люди стоять, дивляться на ці великі фото, читають тексти, це справляло зовсім інше враження. Тоді я замислився, як захопити увагу людей чи зробити так, щоби більше відвідувачів прийшли на виставку. Так виникла ідея зробити 360° відео. По-перше, більше людей ходить на виставки, якщо там є якісь нові технології. А по-друге, так можна включити людей усередину історії. Коли ти у VR-окулярах, немає інших подразників – емейлів, Твітера, Інстаграма... Десять хвилин, хоч куди ти дивишся, є тільки ця історія.
– Ви до цього не працювали з 360° відео?
– Ні, це був перший раз. Коли у мене виникла ця ідея, я звернувся до hromadske.ua, запропонував їм цей проект, і вони знайшли грант для його втілення і трошки часу. Нам були потрібні камери, нові мікрофони, комп’ютери, програми, треба було вчитися, як це все робити. І нас було насправді тільки двоє, я і відеомонтажер, хоча він зробив набагато більше, аніж просто монтажер: подорожував зі мною, багато знімав, допомагав з редагуванням... У в той самий час Олексій Фурман і Сергій Полежака починали знімати за допомогою тієї ж технології 360° відео. Так я згодом приєднався до проекту Aftermath VR: Euromaidan – подробиці про його створення краще розповість Олексій Фурман. Але обов’язково подивіться проект, прямо зараз.
Йосип Сивенький надягає на мене VR-окуляри посеред невеликої кімнати, заставленої комп'ютерами. Це офіс New Cave Media, де ми розмовляємо. Після першого відчуття запаморочення, що виникає з незвички, про окуляри забуваєш і опиняєшся просто на бруківці Інститутської. Поки нею можна дістатися тільки до Жовтневого палацу, далі сіра стіна: 3D модель у стадії розробки. Зате можна дійти до готелю «Україна», піднятися сходами до «Кінопалацу», пройтися мостом. Відчуття присутності настільки реальне, що в деяких місцях спотикаєшся на зруйнованих сходах біля Жовтневого. На віртуальній екскурсії у глядача в руках два пульти управління, за допомогою яких він може швидко наблизитися до якогось об'єкту, прослухати інтерв'ю з учасниками Євромайдану, переглянути довідки про певний момент під час розстрілу або повернутись назад, якщо щось пропустив. Інтерв'ю, до речі, зроблені за допомогою все того ж 360° відео. Про всі події того дня глядачеві розповідає «за кадром» голос Андрія Куликова.
Олексій Фурман, який разом із Сергієм Полежакою і Кирилом Жилінським заснував улітку 2016 року студію New Cave Media, після віртуальної екскурсії по Інститутській розповідає мені про те, як почав працювати над Aftermath VR: Euromaidan та іншими проектами:
– Із нашим режисером Сергієм Полежакою ми працювали фотожурналістами для національних та міжнародних інформаційних агенцій на Майдані. Як фотожурналіст я був присутній на всіх без винятку протистояннях на Майдані: 24 листопада, 1 грудня, в нічіз 10 на 11 грудня, усі дні на Грушевського і всі дні в лютому. І 20 лютого на Інститутський під час розстрілу протестувальників я також був. І ми з Сергієм вирішили розповісти історію про цей день. Хоча про нього вже є декілька хороших документальних фільмів та матеріалів, у нас було відчуття, що немає великої, ґрунтовної розповіді.
– Чому ви вирішили зробити такий матеріал саме у VR-форматі?
– Пласкі відео, тобто 2D, не дають уявлення про масштаб того, що відбулося. Ми багато демонструємо проект за кордоном, і колеги кажуть:«Вау, дякую вам, бо я бачив пласкі фотографії і не уявляв розмір цієї вулиці взагалі». Коли дивишся фотографії або звичайне 2D-відео і бачиш, як люди йдуть на водомет, ти думаєш: мабуть, там було хоча б п’ятдесят метрів. А там два метри до того водомета. Тобто наш проект як мінімум дає уявлення про масштаб.
По-друге, відео з цього дня, і взагалі з Майдану, дуже багато використовувалося російською пропагандою. Ви знаєте міф про спиляні дерева, супер-відомий фейк. Навіть із того відео, яке продемонстрував російський «Первый канал», видно, що дерева спиляні не в тому місці, а зверху, біля Будинку офіцерів. Але все одно цей міф продовжують транслювати. А є ще історії про начебто американських чи то грузинських снайперів… Частина міфів виникає від незнання, інші створені зі зловмисною метою.
– Над якими проектами працювали до Aftermath VR: Euromaidan?
– 2014 року я поїхав у Сполучені Штати навчатися за програмою Фулбрайта, Сергій у 2015-му поїхав на навчання у Данію. Коли ми повернулися, зробили перший проект про Арктику, а потім були першими в Україні, хто почав використовувати 360° відео для журналістського сторітелінгу, можна сказати майже в новинному потоці. Студія також займається комерційними проектами.
– Рекламою?
– Рекламою, демонстрацією, проектами для виставок. Наприклад, ми робили дитячий проект для Книжкового Арсеналу. Ми створюємо різні проекти, але використовуємо підходи з документального сторітелінгу. Ми тому і зробили свій продакшн, бо вміємо розповідати візуальні історії в різних форматах – у пласких, в форматі фото й відео, в об’ємі – у форматі 360° відео, віртуальної чи доповненої реальності.
– З якими ЗМІ ви працювали?
– Серед українських медіа в першу чергу з «Радіо Свобода» і «Українською правдою». Для цих ЗМІ робили проект у форматі 360° відео про внутрішньо переміщених осіб, про буддистів із Донбасу, які мешкають уКарпатах, про одеський сквот, про програму «Будуємо Україну разом», про туристичне село Крива Лука. Словом, про людей, які вимушені були покинути свої домівки на Донбасі та які зараз щось роблять, аби зробити Україну кращою. Також ми знімали історію про табір «Азовець» у Києві, яку опублікували на сторінках New York Times Daily 360°.
– Зараз ви продовжуєте співпрацю?
– Із «Радіо Свобода» продовжуємо – але я не можу вам про це розповісти, бо проект у розробці. Він більший за обсягом, ніж ті історії, які ми робили раніше.
– Наскільки таке відео підвищує інтерес читача до матеріалу?
– Підвищує. Тому що 360° відео набагато емпатичніше. Ви відчуваєте, що стоїте ніби поряд із людиною. У 360° відео немає наратора, немає людини, яка вам цей матеріал розжовує. До вас герой матеріалу говорить напряму.
– Але ж далеко не в кожного читача є VR-окуляри…
– Тому, з одного боку, ці історії добре показувати в офлайні: на фестивалях, подіях, журналістських конференціях тощо. З іншого боку, для 360° відео працюють окремі алгоритми у Фейсбуці, через те, що він придбав OculusVR, компанію, яка виготовляє VR-окуляри. Алгоритми ФБ частіше пропонують 3D, ніж 2D відео. Принаймні, так було у 2017 році, і можна було побачити різницю – не знаю, скільки це в процентах, але перегляди були вищими. Новизна форми приваблює читача, а коли він уже поряд із нами, ми йому можемо розповісти важливі історії.
360° відео – це не магія, не чудо, не революція. Це новий формат. Коли журналісти збираються робити матеріал, у редакції відбувається зустріч, на якій обговорюється, що треба привезти з події: текст і фото, текст і відео, текст, фото і відео, або тільки фото, тільки текст, тільки відео. 360° відео – новий інструмент, який у нас із вами з’явився. Є історії, які в ньому дуже добре працюють. Є історії, які не працюють узагалі. Завжди працюють ті, у яких є сильний герой, або історії про те, що читачеві буде цікаво роздивлятися. Або історії з місць, у які читачу дуже складно або взагалі неможливо потрапити. Наше перше відео, наприклад, ми знімали в Арктиці. У форматі 360° відео, в окулярах чи ні, у читача є можливість подивитися це. До того ж, у 360° відео є можливість додавати різні інтерактиви.
Це дуже крута, нова візуальна мова – хоча за своєю формою це є відео, просто сферичне. Воно має певні особливості, які треба враховувати при сторітелінгу, але я думаю, що це ефективний інструмент для не супершвидких новинних історій, і він ефективний для character storytelling, тобто історій, які базуються на розповіді одного чи двох героїв.
– Яка різниця між 360° відео і VR?
– 360° відео – це сферичне відео, воно нібито натягнуто по цій сфері, і глядач перебуває там, де перебувала камера. Ви можете крутити головою в тій точці де стояла камера. Справжній VR із шістьма ступенями свободи заснований на 3D-моделюванні. Все, що ви бачите, – це 3D-модель. Наприклад, у 3D-моделі кімнати ви можете піти до вікна, заглянути під стіл, обійти стілець. Це може бути будь-яке приміщення, будь-яка точка. Можемо, наприклад, намалювати таку реальність, де ви будете стояти поруч із Богданом Хмельницьким, який підписує Березневі статті у Переяславі. У нашому випадку це документальна 3D-модель, створена за рахунок техніки, яка називається фотограмметрією: з великої кількості фотографій будується тривимірна модель, що має документальну форму й документальну текстуру. Тому вулиця Інститутська в окулярах так схожа на реальну.
Керівник проекту Олексій Фурман (ліворуч) та режисер проекту Сергій Полежака (у центрі)
– Скільки було необхідно фотографій, щоб створити цю модель?
– Сотні тисяч.
– Яку техніку ви використовували?
– Камери і дрони. Дроном ми знімали будівлі. А всі горизонтальні або вертикальні поверхні в зоні досяжності – камерами.
– Скільки це зайняло часу?
– Ми знімали з вересня по листопад минулого року, багато знімали в березні-квітні цього року, і зараз дознімуємо верх Інститутської. Якщо робити це без перерви, я думаю, це було бизнято за два-три тижні. Але знімати можна тільки у хмарну погоду – щоб не було різниці в кутах та довжині тіней; і тільки коли Інститутська не є паркувальним майданчиком, – а вона, на жаль, є паркувальним майданчиком завжди і по буднях, і у вихідні після одинадцятої години.
– А на комп’ютері автівки можна «потерти»?
– Можна, але це додаткові години роботи 3D-художників. І, до речі, це з точки зору журналістики не дуже добре – щось затирати. Ми намагаємося знімати тоді, коли машини не запарковані. Це вранці та у вихідні дні. Також не можна знімати, коли падає дощ або сніг, і коли, наприклад, проходить мітинг Саакашвілі. Люди затуляють текстуру.
– Ви їм казали, що вони затуляють текстуру?
– Я думаю, це на совісті організаторів мітингу – водити людей Інститутською, де загинули люди. Це свідчить про їхній рівень.
– Ви вважаєте, що по вулиці треба перекрити рух автомобілів і заборонити ходити з лозунгами?
– Так. І це станеться. Буде побудовано меморіал Небесної сотні, і коли почнеться реконструкція, вірніше, спорудження меморіалу, вулицю перекриють від пішохідного мосту і далідо верхнього виходу з метро «Хрещатик». Там буде великий меморіальний парк. Заїзд уготель «Україна» буде знизу – цю частину не можна повністю закрити.
– Чому на нинішній моделі не відзначаються місця загибелі людей?
– За нинішнім режисерським рішенням їх поки що немає. Справа в тому, що модель не на 100% точна з точки зору висот. В умовах моделі, яка не є на 100% точною, визначати точки загибелі людей, я думаю, не дуже коректно. Є паралельний проект, який робить група Talionis разом із американськими дослідниками. Вони зробили точну, з дотриманням всіх висот і кутів, модель. Вона не має текстури, як наша, але є точною для слідства. Оскільки в нас ніколи не було мети зробити проект для слідчих дій, він створювався для документальної розповіді, то, думаю, що в найближчих версіях точок не буде.
Можливо, якщо ми вдосконалимо модель і зробимо її точнішою, то додамо їх. Але ми не можемо дати глядачу аж занадто багато інформації. Хоча здається, що в нас така велика модель, ми не можемо переобтяжити її інформацією, бо глядач у нас і так губиться серед інтерактивів. Ми насправді постійно дискутуємо всередині команди, і проект покращується щодня. Наприклад, у нас раніше фотографії були величезними екранами, а тепер з’являються на контролері. Ми робили тестування на людях і зрозуміли, що екрани для глядача є незручними: люди ніколи не розуміють оптимальну дистанцію для інтеракції з ними. Тобто дуже багато фідбеку ми отримуємо безпосередньо від глядачів.
– Скільки людей у команді й скільки триває робота над проектом?
– Ми виграли з цим проектом грант Journalism 360 Challenge від Google News Lab, Knight Foundation та Online News Associationу липні 2017 року, а самі гроші отримали в жовтні, але почали робити перші тести та перші зйомки на Інститутській в серпні. Постійно над проектом працює приблизно сім-десять людей, а повна команда – це 14 людей.
– Якщо у вас був грант, чому ви збирали гроші?
– Теоретично ми могли закінчити за ті гроші, які були, але не пішли на компроміси з точки зору якості. Ми вирішили робити проект дуже деталізованим, і з купою речей, які навіть на початку проекту нам не спадали на думку. Грант закінчився у травні 2018 року, потім ми все літо й вересень фінансували проект із власної кишені, а тепер зібрали необхідні гроші для завершення.
– Як буде виглядати фінальний варіант?
– Наразі модель і сторілайн готові на дві третини: зараз глядач доходить до правого крила Жовтневого палацу і там зупиняється, але це не повна історія 20 лютого. Люди пішли далі й вище, повз «Кінопалац», де тоді був зелений паркан, потім перейшли дорогу й дійшли майже до верхнього виходу з метро «Хрещатик». І там, на так званому «кривавому п’ятачку», відбулося те, що ми називаємо розстрілом на Інститутський: було вбито більше десяти людей один за одним. Ми збирали гроші, аби довести нашу модель і сторілайн до цього «кривавого п’ятачка», завершити проект і презентувати його до п’ятої річниці Революції гідності в Києві. Скоріш за все, це буде у лютому.
– Як він буде жити далі?
– Варіант, який ми називаємо бета-версією Aftermath VR: Euromaidan, можна безкоштовно подивитися в будь-який час у робочі години в «Планеті кіно». Це наша філософія із самого початку, що наш проект має демонструватися безкоштовно. У «Планеті кіно» є свій VR-простір, де переважно демонструють комп’ютерні ігри, і це перший випадок, коли там показують документальній проект.
Далі проект стане постійною частиною експозиції музею Революції гідності, коли він буде побудований на Інститутській. Я також хотів би, щоб його можна було подивитися в кожному великому місті. Для цього потрібно, аби були місця, де є одна чи дві пари VR-окулярів. Будемо говорити з кінотеатрами, з музеями, з просторами, аби вони показували цей проект.
– Чому цей проект важливий саме для вас?
– По-перше, ми зберегли Інститутську майже на 95 % у тому вигляді, в якому вона була у 2014 році – хоча сканували її сьогодні, але змінилося там зовсім трошечки. Вона скоро зміниться радикально і вже не можна буде так наочно пояснити, як усе сталося. А по-друге, це наша з вами історія, страшна трагедія, яка сталася тут, в Україні, в центрі Києва: за три години було вбито майже 50 людей. Оскільки одразу за цим сталося багато інших страшних речей – анексія Криму, початок війни на Донбасі, сама війна – ми не так часто згадуємо цю історію, як варто було б.
Фото: Світлана Григоренко
