Луганського аеропорту не було. Так, зі слів журналістки «2+2» Євгенії Цвєтанської, називають ЛАП самі військові, які захищали його протягом 146 днів улітку 2014-го. Цю фразу журналістка почула, коли знімала свій документальний фільм «Кіборги Луганського аеропорту», який був в ефірі згаданого каналу на початку квітня 2016 року. І пройшов майже непомітно. Але причина — не в якості продукту, неактуальності теми чи упередженому ставленню до героїко-патріотичного контенту як такого. Вона більше ірраціональна. Бо проблема — в загальному сприйнятті Луганська і всього, що так чи інакше пов'язане з регіоном.
Хай пробачать мене луганчани, та насправді з цим регіоном український інформаційний простір дружить найгірше. У зв'язку з Луганщиною мало хто і що згадуються. Найчастіше — поет-класик Володимир Сосюра, фейкова, вигадана лауреатом Сталінської премії Олександром Фадеєвим «Молода гвардія» і фольклорист Володимир Даль. Дві останніх позиції — винятково в російському та радянському контекстах. Під час Майдану-2004 та Революції гідності регіон згадувався всує, як місцевість, звідки Партія регіонів за гроші Ахметова підвозить покірних шахтарів як противагу іншим — звісно, прогресивним українським групам та спільнотам. А 2014 року Луганськ взагалі згадувався між іншим, як місто, де відбувається те саме, що в Донецьку.
Загалом же регіон протягом, без перебільшення, всього періоду Незалежності перебував у певному інформаційному вакуумі. Складалося й досі зберігається враження: там завмерло життя й нічого не відбувається. Не «нічого хорошого» — просто нічого. Прикра для Луганська та Луганщини ситуація прямо пов'язана з домінуванням на Донбасі саме Донецька та всього «донецького». Зрештою, ніколи не існувало самовизначення «луганський». Діяв і досі діє сталий вираз «донецький», який поширюється також на уродженців Луганщини й немає на те ради.
Був період, коли українську владу в Луганську намагалися втримати. Тоді ж виходило чимало публікацій, в яких луганчани з різним статусом, від політичного діяча до митця, визнавали це. Й нарікали — «луганські» ніколи нічого не домоглися, бо їх завжди збивали «донецькі». Загалом регіон виглядав вторинним у всьому. Виглядало — змирився з цим, лишався в тіні Донеччини й остаточно облишив намір здобути власне обличчя та говорити власним голосом.
Тому розповідь про оборону Луганського аеропорту, яка мала місце хронологічно раніше, ніж оборона Донецького летовища, загубилася в інформаційному просторі. Хай для ЛАПу все скінчилося тоді, коли для ДАПу лиш починалася гаряча фаза. Та сама, яка створила новітню національну міфологію й породила «кіборгів». Але знову захисники ЛАПу напевне відчувають недооціненість — і «кіборги» не вони, й кіно зняли не про них, і новини про оборону ЛАПу проходили якимось третім ешелоном. Мимоволі спрацювала згадана вище маргіналізація регіону: навіть подвиги українських десантників, котрі чотири місяці тримали оборону у фактичній блокаді, загубилися в тіні запеклих боїв за ДАП. Які потрапили у світові ЗМІ та стали чи не найкращим прикладом української військової звитяги.
Тому документальна стрічка Тараса Ткаченка і Сніжани Потапчук «Луганський форпост», прем'єра якої відбулася 15 жовтня в ефірі «1+1», мала на меті, якщо можна так сказати, поставити знак рівняння між двома героїчними подіями. І показати: захисники Луганського аеропорту, хоч не охрещені «кіборгами», так само здійснили подвиг та готові були стояти на смерть. Проект вдалося реалізувати за підтримки Держкіно, це не власний продукт каналу. Але й тут не обійшлося без звичної для регіону карми — стрічку показали о 23:45, не надто зручний для ширшої аудиторії час.
Про повну ізоляцію згадують герої стрічки — учасники оборони ЛАПу. Вони в якийсь момент уявили себе на безлюдному острові, бо зв'язок із зовнішнім українським світом на досить тривалий час припинився. Спілкуватися доводилося лише з «русским міром», який ретранслювали найманці-сепаратисти. Досить показовою є одна з почутих історій, коли офіцер-зрадник прийшов на переговори й почав спокушати вчорашніх колег великою платнею та квартирою у Європі. Тобто, вкотре доведено: «русский мір» не має нічого спільного з цивілізацією, це лише спосіб грабувати та збагачуватися. Такий «мір» лишає по собі випалену землю, яка, за Орвелом, вже нікому не потрібна. Згадайте тезу «війна — це мир», згідно з якою мир настає там, де бояться війни й перестають опиратися агресії.
До речі, згаданий епізод — один із небагатьох, де прямо представлений ворог. Той випадок, коли сакралізована пропагандистськими ЗМІ «думка протилежної сторони» нікого не цікавить і нікому не потрібна. За структурою «Луганський форпост» максимально простий. Військові, кожен своїми словами, відтворюють перебіг подій: від отриманого завдання тримати оборону до виходу із блокади коридором, який обстрілювався з обох боків. По суті така структура мало чим відрізняється від відповідної статті у Вікіпедії. Оборона — блокада — штурм — відсіч — переговори — «гуманітарний» конвой — активізація бойових дій, введення регулярних російських частин — вихід. Але дуже важливо було почути дві тези, котрі слід вважати ключем для розуміння нинішньої ситуації на фронті і в країні.
Перша: бійці та командири, всі як один, кажуть — поразки не зазнали. Бо поразка — загибель людей. Натомість українці вистояли проти в рази більших сил противника. До того ж дві доби після виходу росіяни не потикалися на територію ЛАПу, боялися. Те саме було із ДАПом, пізніше — в Дебальцевому. І тут зринає друга теза: оборона ЛАПу стала, по суті, першим форпостом, який огризнувся, показав зуби, змусив ворога пригальмувати. Наступний сильний удар по іміджу непереможних росіяни дістали вже в ДАПі. Нарешті, вихід війська з Дебальцевого — не поразка, не втеча, не прорахунок, а єдина можлива в тих умовах військова операція. Після того наступальну війну Росія припинила. В оборонній теж радості мало, солдати гинуть і ледь не щодня в українських родинах горе. Проте Луганський аеропорт таки першим показав, як треба тримати удар, щоби жертв, без яких не буває воєн, стало все ж таки менше.
Джерело фото: УНІАН
