Нещодавно в Конотопі сталися дві події. Одна з них: на сесії міськради сталася бійка, є постраждалі. Друга: у Конотопі припинився рух трамваїв.
Перша подія стала дуже резонансною. Про другу загальноукраїнські ЗМІ практично не повідомляли. Ймовірно, за заведеними в нас критеріями, бійка була важливою подією, припинення руху трамваїв у майже стотисячному місті — ні.
Але річ у тім, що обидві події тісно пов’язані між собою. Депутати Конотопської міськради поділилися на два непримиренних табори й через те так і не ухвалили міський бюджет на 2018 рік. Тож підтримувати роботу трамваїв і платити зарплатню робітникам неможливо. Гроші, нібито, в міста є — от тільки допоки не ухвалено бюджет, ними не можна користуватися. І мова не лише про трамваї — все місто перебуває на межі паралічу. Ситуація оповита чутками, але достеменної інформації взяти немає звідки: міські видання можуть бути небезсторонніми, а центральні ЗМІ ситуація в місті просто не цікавить. От якби там ще раз відбулася бійка!
Гаразд, сталася бійка — просто тобі вікопомна подія. А через що? З якої такої причини? Відповідь на це запитання, яку ви знайдете, буде такою: одна частина депутатів міськради — за міського голову міста, інша — проти. Все, стіна: глибше в ситуації ви не розберетеся ніяк. Чому й довкола чого таке протистояння? Чи має воно суто кланово-персоніфікований характер, а чи має глибші причини? А якщо має, то які? В чому полягає позиція мера та його прибічників, у чому — супротивників? А може, конотопське протиборство, мов дзеркало, відображає загальноукраїнське протистояння між реформаторами та консерваторами? Ні, годі, не шукайте — даремно.
А, до речі, протягом двох останніх років припинили ходити трамваї в Авдіївці, Костянтинівці та Краматорську. А суспільство на це не відреагувало ніяк. Бо звідки ж воно про це знало?
Гаразд, Авдіївка — прифронтове місто, й ситуація там — особлива. Хоча майже два роки тому трамвайних рух намагалися відновити, але фактично зусиллями ентузіастів: представники міської військово-цивільної адміністрації навіть на відкриття не прийшли! Що ж до Костянтинівки та Краматорська — багатьох жителів цих міст тепер можна досхочу агітувати на користь України, на користь оновлення й реформ, а вони вам відповідатимуть: «А от раніше в наших містах були трамваї, а тепер немає». Слова, а тим паче загальні слова, безсилі проти фактів. Але ж ідеться про найпроблемніший регіон! Про регіон, чимало жителів якого перебувають під впливом багаторічної російської пропаганди й ментально орієнтуються на Росію, а не на Україну! Переконані, що буцімто в Росії все добре, а в Україні все погано!
Спробуймо пригадати, які події хоча б у великих нестоличних містах ставали відомими з центральних ЗМІ. Скандали. Бійки. Катастрофи. Злочини. Природні катаклізми. Надзвичайні події. Ото й усе. Давно вже міжнародна журналістика в Україні — це переважно журналістика катастроф. Але зізнаймося чесно: хіба ж інформації з різних куточків України це не стосується тією ж самою мірою? Суспільство не може стежити за ситуацією в усій країні й тримати ту ситуацію на контролі, бо не має для того жодної інформації й не має, звідки її взяти!
А потім, після чергових виборів, ми не можемо оговтатися: та як же вони там могли так проголосувати? А якби суспільство уявляло ситуацію задовго до тих виборів, воно, цілком може бути, знайшло би якусь протиотруту, знайшло би якісь заходи. Та й влада так само.
Якось так у нас повелося, що центральним ЗМІ цікаві лише столичні події. Точніше, не так навіть столичні, а навколовладні. Повелося, що події не у столиці, коли це не щось геть екстраординарне, цікаві лише місцевим ЗМІ й, відповідно, місцевим жителям. Мовляв, ну яка всім українцям різниця, яке діло, що там відбувається в якомусь Херсоні!
До речі, кілька разів протягом останніх тижнів їздив до різних міст Київської, Чернігівської, Полтавської областей. Хотів купити місцеві газети — подивитися, що й про що вони пишуть. Не вийшло! Чесне слово, не вийшло! «Немає, прийдіть у четвер» (у середу, в понеділок) — так відповідають кіоскери. Місцеві газети — далеко не «Файненшл Таймз» за обсягом. А зважаючи на таку періодичність, наскільки детально вони можуть інформувати навіть місцеву громаду?
На превеликий жаль, модель українського медіапростору досі залишається імперською. Радянською, російською. Коли такою, що має загальносуспільну цікавість і цінність, вважається лише інформація «при дворі». Ну або при дворах. Коли ЗМІ виконують роль «височайших глашатаїв». Тож і ставляться до них політики, мов до придворних — слуг, фаворитів, блазнів.
А тепер накладіть цю ситуацію з медіа на той факт, що й політичні партії в нас функціонують «згори» — тобто не місцеві активісти, просуваючись партійними сходами, стають загальнопартійними керівниками, а центральне партійне керівництво призначає місцевих лідерів. Але ж це — типова олігархічна система з типовими олігархічними партіями. Зациклені на подіях «при дворі», ЗМІ й інформаційний рух роблять одностороннім, згори донизу. Консервують ситуацію, риють прірву між столицею та рештою країни — попри той навіть факт, що історично й аж до нещодавніх часів таке вже глибоке протиставлення столиці й провінції для України не було характерним.
Власне, змальована модель медіапростору розподіляє ролі в дуже простий спосіб: політики — активні діячі, суспільство — пасивні споживачі інформаційного «що дають». За такої моделі жителі різних куточків країни просто не відчувають інформацію з Києва як свою, а не чужу: мовляв, до столиці від нас далеко. Бо ЗМІ позбавляють їх відчуття, що події «при дворі» органічно вплетені в їхній власний контекст, позбавляють відчуття нерозривності контекстів у масштабах країни.
А за таких умов будь-якій чужинській пропаганді дуже легко грати на почуттях місцевого патріотизму, на почуттях «до столиці далеко».
Чомусь видається, що об’єднати суспільство, та ще й об’єднати як активного гравця, за таких умов дуже складно.
Фото: transphoto.ru
