detector.media
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
02.04.2018 13:00
«Легенда Карпат» і позитивне мислення
«Легенда Карпат» і позитивне мислення
На екрани вийшла стрічка за участю музикантів Валерія Харчишина та Марії Яремчук.

Хороша новина в тому, що фільми в Україні сьогодні може знімати кожен, хто вміє знайти фінансування. Ура! До цієї норми ми йшли багато років, упродовж яких митці весь час слізно позирали на державу, вважаючи фінансовані у 1990-х роках українською діаспорою стрічки Олеся Янчука чи не аномалією, хоча саме вони розпочали новітню сторінку українського кіно — у першу чергу тематично.

Сьогодні незалежні українські фільми — цілком рівноправні учасники кінопроцесу, ба більше, часто саме вони вибиваються в лідери каси й навіть отримують переважні симпатії кінокритиків.

«Легенда Карпат» Сергія Скобуна — приклад саме незалежного кіно, знятого приватним коштом, випущеного в український кінопрокат, імовірно, в надії на фінансовий прибуток. Кажуть, що «Легенда Карпат» присутня на багатьох міжнародних кіноринках і навіть має там успіх. І це чудово, радіймо за нашу підприємливість!

Разом із тим незалежне українське комерційне (зрештою, як і мистецьке) кіно потребує від критика багато розмаїтих чеснот — у першу чергу витримки та позитивного мислення. «Легенда Карпат», як і більшість українських комерційних фільмів, знятих аматорами, потребує таких чеснот у квадраті чи навіть у кубі, оскільки за багатьма фаховими критеріями критику робити тут нічого. Кожен зі складників фільму — сценарій, режисура, фільмування, добір акторів, їхня гра, монтаж викликають безліч запитань і навіть нарікань.

І найбільше запитань викликають теми українських фільмів: чому наші кінематографісти знімають те, що вони знімають? «Легенда Карпат»  — не виняток. Чому Олекса Довбуш? Навіщо?

Довбуш як проблема

Олексу Довбуша до середини XIX століття багато істориків сприймали як цілковитий міф, вигадку, мовляв, народна уява створила народного героя з якихось власних мотивів, на які можна зважати, а можна і ні, проте все це фольклор. Та у 1850-х роках польський історик Август Бельовський знайшов так звані чорні книги Станіславського міського суду початку та середини XVIII століття, судові документи, які довели, що Олекса Довбуш справді існував і що його слава аж ніяк не є перебільшеною. У цих документах ішлося про окремі, проте дуже виразні епізоди діяльності Довбуша та його поплічників. Було встановлено перебіг кількох здійснених ними злочинів. Згодом знайшлися й інші документи. Було встановлено роки життя та обставини смерті Довбуша; із паперів вдалося також частково реконструювати характер Довбуша та мотиви його вчинків.

Знайдені документи викликали дискусію серед істориків та всіх зацікавлених. Постать Довбуша одразу почали по-різному трактувати. Здебільшого в ідеологічному ключі, оскільки історичне тло, на якому він діяв, було досить непростим. Ідеться в першу чергу про долю  місцевого населення, чиє становище в тодішній Речі Посполиті не було панівним і яке часто було нещадно гнобленим. Серед українців були багаті і впливові люди, проте не вони визначали долю більшості населення краю. І якщо польські історики трактували Довбуша переважно як розбійника, то українські історики казали про те, що він боровся проти соціального та національного гніту. Мовляв, він мстився розмаїтим панам, орендарям, лихварям за кривди, які вони чинили народу.

Так чи так, а Довбуш та опришки йшли проти тодішньої системи, вони порушували закон і коїли злочини. Тож трактування їхньої діяльності залежить від багатьох факторів, і автору, який береться за його життєпис, слід вирішити низку проблем, серед яких найважливішою є, власне, актуальність персонажа, відповідь на запитання «навіщо?».

У радянський час із цим не було особливих проблем, і фільм 1959 року «Олекса Довбуш» режисера Віктора Іванова є взірцем прикладного підходу до історії по-радянськи. Його Олекса Довбуш бореться проти соціального та національного гніту, його ворогами в першу чергу є польські пани, у фільмі він однозначно лідер, якого підтримує місцеве населення. Довбуш рішучий, проте може бути милосердним. Здобич він віддає скривдженим. У нього є кохана на ймення Марічка, яка опиняється під ударом ворогів і за яку Довбуш бореться до останнього.

Чеснотами фільму 1959 року є його візуальний складник — вдало знята оператором Вадимом Іллєнком природа Карпат, а також пишні народні костюми, пісні і загальний туристичний антураж гірського життя. Цей кольоровий фільм можна вважати одним із перших фільмів українського поетичного кіно. Історик Володимир Грабовецький, який консультував Іванова, пишучи про історичну достовірність стрічки, зазначає, що в ній «багато надуманих сцен». Тобто творці фільму історика слухали, проте не дуже прислухалися.

«Олекса Довбуш» Віктора Іванова розвивається цілком у стильовому річищі подібного кіно. Такі фільми мають низку незмінних епізодів. Наприклад, тут завжди є сцена відбору добровольців, які хочуть потрапити до ватаги. Їм влаштовують випробування. Сцена має бути і смішною, і серйозною, і повчальною, щоб було зрозуміло, що претенденти є цілком нормальними позитивними леґенями, з гумором, золотим серцем та ненавистю до панів. Антагоністом героя має бути не просто суперник чи класовий ворог, а цинічний та зухвалий виродок, якого невідомо як земля носить.

Є в таких фільмах і колективні сцени біля ватри, з обов’язковими оповідками, жартами і голосним сміхом побратимів. Для серйозної розмови в таких фільмах лідера відводять убік.

У вожака є кохана, з якою в нього все складно з об’єктивних або суб’єктивних причин. Діалоги в цих фільмах здебільшого мають світоглядний характер, а монологи виголошуються як прокламації. Інколи в ці фільми включають елементи фольклору, різного роду міфологічних персонажів, усяких польових та лісових духів. Герой може мати надприродну силу, бути зачарованим і тому подібне. У фіналі він героїчно гине, проте ми розуміємо, що справа його житиме. Часто в нього посмертно народжуються діти.

Проте в цих фільмах немає реалістичного показу самої діяльності персонажів, тут не демонструють, як плануються та здійснюються ті чи інші злочини, з якими реальним опором та переслідуванням стикаються злочинці, яку ціну їм доводиться платити за свій вибір. Не показують, звідки вони беруть ресурси, як зимують, як долають великі відстані, не показано стратегію і тактику бою, озброєння й амуніцію.

Все тут умовне — перекрили деревом шлях, атакували проїжджих із усіх боків, швидко перемогли їх у короткій сутичці на загальному плані якимись бутафорськими шаблями, а потім роздали награбоване бідним. Інший свій час герої проводять на полонині, готують їжу та правлять теревені. Між поплічниками фактично ніколи немає конфліктів, за винятком очевидних зрад, які завше мають конспірологічний характер. Невідомо також, як будуть далі поводитися знедолені із відданими їм награбованими речами, як будуть реалізовувати відібране.

Тобто робиться все, аби максимально згладити власне розбійницький характер цих персонажів. Коли бачиш, як усе планується, як гостряться топірці, а потім бачиш, як ними витинають цілі родини, то співчуття варто чекати тільки від якихось садистів, а не від масового глядача. Хай він краще за Марічкою пригляне, з мавкою перекинеться кількома словами, ніж забере із собою відрубану голову Миколи Дідушка (реальний випадок із Довбушем).

Тут немає навіть аркана!

Близьким до хоч якогось реалізму була картина Станіслава Клименка 1989 року «Камінна душа», яка оповідала про діяння ще одного ватажка опришків, Дмитра Марусяка. Тут також присутні всі ці явні та вигадані народні кривди, багато прикмет поетичного кіно, з піснями та обрядами включно, проте бандитське життя наближене до його суті — сповнене насильства та вбивств, воно не може скінчитися хоч якось щасливо.

У цьому фільмі є сцена вбивства опришками свого побратима, а це майже завжди ставалося у випадку важкого поранення чи хвороби. Тут є епізод брутального зваблення, масового пияцтва, суперництва за жінку, які в картині подаються як ознаки деградації отамана опришків, хоча в реальності все це було нормою для подібного штибу людей.

Тобто головною проблемою Олекси Довбуша є те, що він фактично був розбійником, грабіжником, жорстоким убивцею, який часто чинив злочини зі стороннього напучування, міг бути найманцем. Сфера його діяльності зачіпала не тільки територію сучасної України, але й території Угорщини та Румунії. Склад його банди також був змінним і включав розмаїтих людей, серед яких було безліч неукраїців. І грабували та вбивали вони не тільки орендарів, лихварів чи польських панів, але і своїх співвітчизників. Себто приписування йому якихось високих мотивів національного, політичного, релігійного чи якогось іншого штибу сьогодні видається цілком надуманим.

Однак «Легенда Карпат» Сергія Скобуна йде саме цим надуманим шляхом. Тут зібрано всі стереотипи подібного кіно, включаючи сміх біля ватри й Марічку. Тут маємо ідеологічне, міфологічне, а не історичне сприйняття Олекси Довбуша як начебто месника за народні кривди. Тут дуже умовне історичне тло та слабка матеріальна складова, яка завжди була сильною стороною фільмів карпатської тематики. Тут немає навіть аркана!

Знятий або в музейних, або в готельних інтер’єрах, цей фільм не викликає жодної довіри в плані історичної достовірності, а сяк-так почеплені на масовку та другорядних персонажів костюми нагадують терміновий виїзд акторів аматорського театру на пікнік прямо зі сцени театру.

Сюжетні лінії в картині можуть несподівано обриватися, інколи ми так і не бачимо персонажів, про яких усі говорять і які обов’язково мають бути в кадрі. Тут немає фактично жодного закінченого епізоду, який би мав початок, середину та фінал, інколи цілі епізоди позбавлені логіки. Сам сюжет у стрічці ледь вгадується, а між акторами фактично відсутня взаємодія.

Проте час увімкнути позитивне мислення.

Фільм має потенціал насамперед як набір візуального матеріалу з виразною фактурою природи та бандитів, який може бути по-різному використаний. Скажімо, він може бути перемонтований та переозвучений аж до докорінної зміни самої історії. Таке колись траплялося з радянськими фільмами, які для американського прокату купував Роджер Корман. Переозвучені, перемонтовані з додатково фільмованими епізодами, ці стрічки оповідали цілком інші історії. Все це було можливо, оскільки картини були позбавлені виразної стилістики, їхня кіномова була максимально безликою та умовною і з нею можна було маніпулювати на свій розсуд.

Із цього погляду «Легенда Карпат» нагадує добірку аудіовізуальних матеріалів, які можуть бути використані для чого завгодно, наприклад, із цього матеріалу можна змонтувати кілька музичних кліпів, можна епізоди картини використати як ігрові реконструкції для інших фільмів. Це поширена практика на телебаченні. Береться якась тема, у кадрі ведучий, який розповідає подробиці, час від часу під його голос підкладається спеціально зняте відео з реконструкціями. Для таких реконструкцій не треба ні зірок, ні особливої достовірності в деталях, ні хоч якоїсь акторської майстерності. Це тільки тло, необов’язкова матеріалізація слів ведучого, проте саме вона розбавляє стрічку, не даючи тій перетворитися на театр одного актора.

Можна знайти й інші варіанти використання аудіо- та візуального матеріалу «Легенди Карпат», проте він навряд чи придатний, аби бути повнометражним ігровим фільмом.

Фото: Сергій Ахременко, facebook.com/legendacarpat

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY