Суперечка про ставлення до Висоцького, Цоя та інших представників російської (російської радянської) культури, які не були лояльними до московської влади, пройшла свій пік, але не вщухла остаточно. Бо, власне, вона зводиться до загальнішого питання: з чим ми боремося, що оголошуємо та вважаємо ворожим і неприйнятним? Росію як таку, Росію як географічне поняття — а чи імперську, агресивну Росію й лише її? Що ми вважаємо за прояви «русского міра» - будь-що російського походження, а чи лише те, що прагне поширити поняття «Росія» та його окремі аспекти на Україну й узагалі поза межі самої Росії?

Уся складність полягає, по-перше, у факті війни, російської агресії, а по-друге, в тому, що тоталітарні режими самі ставлять знак рівності між собою, режимами, та країнами, у яких їм «пощасливилося» панувати. «Немає Путіна — немає Росії», - цю формулу не українці вигадали, а самі росіяни.

Але, з іншого боку, часи після Другої світової війни на прикладі тієї ж таки Німеччини довели: будь-яка країна може змінитися, хай би хоч які традиції її обтяжували.

Отже, голова Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович вирішив зізнатися у своїй пошані до Владимира Висоцького. «У мене теж є у домашній колекції платівок фактично повна збірка колекції Володимира Висоцького», - запевнив він. І додав: «Ми маємо пам’ятати, що, власне, і цих діячів російська пропаганда буде використовувати для посилення свого впливу».

Але ж, як слушно зауважив шановний Андрій Кокотюха, за життя всі платівки Висоцького — це були «два чи три диски-міньйони, по чотири пісні на кожному», ото й уся «повна збірка колекції». Можливо, пан В'ятрович володіє вже пізніше виданою колекцією дисків Висоцького, вже не вінілових? Але річ у тім, що посмертно видані диски містили здебільшого «високі», «ідейно правильні» пісні барда (бо «причісування» пам'яті про Висоцького почалося вже тоді — власне, за років Перебудови його намагалися змальовувати «нормальним респектабельним радянським поетом»), а шалено популярними були зовсім інші. Саме оті «зовсім інші» пісні й принесли йому славу. І дуже прикро, якщо пан В'ятрович свідомо маніпулює, кажучи не зовсім правду, а тим паче якщо маніпулює несвідомо, оперує неточними фактами й категорично висловлюється про те, про що не зовсім знає. Й посада, й репутація пана В'ятровича мусили б утримувати його як від першого, так і від другого. 

Тож іще раз про звинувачення на адресу Висоцького. Він був агентом КГБ? Але дуже красномовний факт: за всі 38 років від того, як Висоцький пішов із цього світу, жоден із тих, хто особисто спілкувався з ним, досі не висловив припущення про його кагебізм. Жодна людина бодай натяком не заявила, що постраждала від Висоцького, а чи від КГБ із імовірної вини Висоцького. Тож навіть якщо припустити, що бард був агентом КГБ, - хай би всі агенти КГБ були такими, й історія розвивалася б зовсім по-іншому.

Усі ці припущення йдуть від сторонніх людей із їхніми умоглядними квазілогічними побудовами. І змушують пригадати дуже давно, ще в юності, бачену сцену на вокзалі в Донецьку. Поїзд на посадку подали з запізненням, перед дверима вагонів зібралися великі черги. Жінка з дитиною на руках просила пропустити її без черги. Провідниця поставила її на місце: «А может, ты его нагуляла!» Усі розмови про буцімто кагебізм Висоцького — саме з цієї серії про «а може, нагуляла». Саме такого рівня обґрунтованості. 

Він давав ліві концерти? По-перше, перед ним була одна-єдина альтернатива: або давати ліві концерти, або не давати взагалі ніяких. Двері офіційних концертних залів для Висоцького були закриті. А по-друге, за тих часів усі без винятку артисти давали ліві концерти — бо надто низькими були офіційні концертні ставки, а витрати на апаратуру, костюми тощо, як і нині, лягали на самих артистів та їхніх концертних адміністраторів. Навіть у газеті «Правда» якось вийшов фейлетон, де досить прозоро згадувалися «певец популярный Корзинский-Корзон» та «певица Застенчина».

Тож можете уявити собі масштаби явища, якщо головна радянська газета наїхала навіть на Йосифа Кобзона — головного радянського співака, «солов'я КПРС», офіціозного з найофіціозніших. (А «Правда» ніколи й нічого не писала без волі керівництва КПРС.) Кажете, навіть найгеніальніший артист не в змозі давати по три-чотири якісних концерти щодня? Але ж в СРСР саме так і було; у концертній сфері завжди було присутнє те, що мовою радянських кримінальних кодексів звалося приватнопідприємницькою діяльністю й передбачало чималі терміни ув'язнення. Й, порівняно з тим самим «Корзинським-Корзоном», ніколи не доводилося зустрічати спогадів, щоби концерти Висоцького були халтурними, впівсили, навпаки: всі спогади зводяться до того, що він викладався на концертах повністю.

Що ж до наркотиків, то ще далеко за брежнєвських часів було загальновідомо: наркоманії в СРСР далеко не немає. Хіба що наркотики були або самопальними, або з аптек та лікарень, які «по блату» купували з шаленою переплатою без рецептів та без лікарських приписів. В Україні, скажімо, «славу» наркоманського міста мав Дніпро, зокрема й «космічний» факультет тамтешнього університету. 

А в соцмережах та коментарях до статей і досі можна прочитати: хай, мовляв, хоч яким би був Висоцький, а однаково він оспівував «русскій мір». Тож погляньмо на його пісні — щоб не бути голослівними. Лише два зауваження. По-перше, назви пісень є умовними: їхні тексти за життя Висоцького ніколи не виходили друком, а сам він їх просто співав, без назв. І по-друге: існує по кілька версій кожної пісні, бо, виконуючи їх протягом років, Висоцький вносив до текстів корективи; «канонічних» текстів зі зрозумілих причин не існує.             

Отже, «Лукомор'я більше немає». Можна коментувати кожен рядок із тексту цієї пісні, бо весь він — то збірка алегорій на тогочасний СРСР, на всі аспекти його життя. На те, на що перетворилася на практиці приваблива ідея комунізму. І — завершення пісні: «Так что значит не секрет - Лукоморья больше нет, и все, о чем писал поэт - это бред... Ты уймись, уймись, тоска, душу мне не рань, раз уж это - присказка, значит дело дрянь». Надто прозорим є натяк. 

«Пісня-казка про нечисть»: «Ведьмы мы али не ведьмы, патриотки али нет?!» Хіба ж про сьогоднішній російський агресивний ура-патріотизм можна сказати краще? Хіба ж це не про Поклонську, в якої бюст замироточив? Ні, це — зовсім не підтягування фактів: російський «патріотизм» росте від радянського, відтворює той радянський — а саме про нього й співав Висоцький.

Інша відома пісня: «Считать по-нашему, мы выпили немного. Не вру, ей-богу. Скажи, Серега! И если б водку гнать не из опилок, то что б нам было с пяти бутылок?» От він – «русскій мір», подобається? І — одним штрихом — про якість горілки й узагалі харчових продуктів у радянських магазинах, за тих часів ці рядки розуміли з півслова. «А что молчит, так это от волненья, от осознанья, так сказать, и просветленья» (це про товариша, який уже слова сказати не може), - отакий він, «русскій мір», високодуховний і високоправославний. «Нас чуть не с музыкой проводят, как проспимся. Я рупь заначил - слышь, Сергей, - опохмелимся», - от вони, неосяжні життєві обрії «русского міра».

«Диалог у телевизора»: «Мои друзья - хоть не в болонии, зато не тащат из семьи, а гадость пьют из экономии: хоть поутру - да на свои!» Це — вже розмова подружжя, що переглядає циркову виставу по телевізору. Типовий побут типової радянської сім'ї: «А ты придешь домой, Иван, поешь и сразу - на диван, иль, вон, кричишь, когда не пьян». Буденність — похмура, безпросвітна буденність. «Уж ты бы лучше бы молчала бы - накрылась премия в квартал! Кто мне писал на службу жалобы? Нет, скажешь? Сам я их читал!» - один мазок пензля, й одразу дві характерні риси радянського життя: партійні органи втручалися в особисте життя на свій бюрократичний розсуд і цілком могли позбавити премії або перенести відпустку на зиму, а скарги було заведено спускати «для вжиття заходів» тому, на кого й скаржилися. Вам усе ще хочеться жити в СРСР, вас усе ще мучить ностальгія за втраченим раєм?

Чесне слово: тих, хто тужить за СРСР, варто було би за вироком суду змушувати слухати пісні Висоцького, уважно слухати. Недаремно ж чимало його пісень майже повністю було розібрано на афоризми.

Саме до таких належить і ця. Необхідне пояснення: виїхати за кордон, навіть до країн соцтабору, за радянських часів можна було лише за трьох обставин — відрядження, запрошення від близьких і лише близьких родичів або придбання путівки. Путівки поширювали здебільшого через підприємства, й левова їхня частка надходила до «флагманів радянської індустрії»; співробітникам науково-дослідних інститутів, не кажучи вже про школи, бібліотеки та лікарні, шанс їх придбати практично не світив. Перш ніж дозволити вам виїхати, вас неодмінно розглядали на засіданні парткому — незалежно від того, були ви членом КПРС чи не були: ви повинні були довести поважність причини для виїзду й те, що ви за своїми виробничими й моральними якостями гідні з'їздити за кордон. Якщо партком дозволяв, уже перед виїздом вас неодмінно інструктував хтось із компартійних функціонерів — на предмет, як себе поводити. Скажімо, туристів, що їхали в розпал літа на болгарський курорт, зобов'язували ходити в костюмах із краватками — щоби показувати гідний приклад несвідомому місцевому населенню.

Герой пісні — робітник-ударник, нагороджений поїздкою до Будапешта. Тож от кілька цитат. Про інструктора: «Там у них пока что лучше бытово - так чтоб я не отчебучил не того, он мне дал прочесть брошюру - как наказ, чтоб не вздумал жить там сдуру как у нас». Красиво? Одразу далі: «Говорил со мной, как с братом, про коварный зарубеж, про поездку к демократам в польский город Будапешт». Так-так: ці «мудрі» інструктори здебільшого були саме такого рівня, зате партійні. Тема останнього рядка проходить через усю пісню рефреном: «В этом чешском Будапеште...», «Ох, я в Венгрии на рынок похожу, на немецких на румынок погляжу» (верх бажань совка — потрапити за кордон і сходити там на базар), «Популярно объясняю для невежд: я к болгарам уезжаю - в Будапешт», «Я к полякам в Улан-Батор не поеду, наконец!» І — кульмінація: «Поживу я, волей Божьей, у румын - говорят, они с Поволжья, как и мы». Типовий погляд радянського обивателя на зовнішній світ — а хіба ж у сьогоднішніх російських ватників щось змінилося?

Це було проспівано тих часів, коли радянська пропаганда тільки й казала, що про «самую читающую в мире страну» та про «самый образованный в мире народ». Те саме, що сьогоднішня російська пропаганда каже про Росію.

Але повернімося до інструктора: «От подарков их сурово отвернись,- мол, у самих добра такого — завались». Чи варто нагадувати, що було аж ніяк не «завались», далеко не «завались»? А це вже — дружина: «Ты клеенку с Бунгладешта привезешь? Сбереги там пару рупий, не бузи — хоть чего, хоть черта в ступе привези». Два речення — й повна картина життя в СРСР, де щасливчики, що побували за кордоном, тягнули звідти найелементарніші побутові речі, бо в СРСР їх було не купити, а якщо й купити — то такі, що краще вже й не треба.

І знову — інструктор: «Буржуазная зараза там всюду ходит по пятам. Опасайся пуще глаза посторонних связей там. Там шпионки с крепким телом - ты их в дверь, они в окно. Говори, что с этим делом мы покончили давно». В одній строфі вся радянська пропаганда — мов у джеркалі.

І — сам герой: «Молот мне - так я любого в своего перекую». Впізнаєте: «на Берлин», «можем повторить»?

Й – «офіційна» пісня, що виходила в СРСР на платівці: «Открыты Лондон, Дели, Магадан, открыто всё, но мне туда не надо». (Магадан був закритим містом, до якого було не легше потрапити, ніж до Лондона та Делі.) Радянські люди, що мріяли бодай краєчком ока побачити бодай який-небудь Задрипендорф, раптом чули: «Открыто всё, но мне туда не надо». Це був справжній переворот у свідомості. Висоцький що є сил тицяв слухачів носом у те, як воно мало би бути — й як воно є: «Отсюда не пускают, а туда не принимают».

То чи може російська пропаганда використовувати Висоцького? Звісно ж, може. Вона може використовувати будь-кого й будь-що. Є в російській мові таке прислів'я: «Плюй в глаза — а ему всё Божья роса». От саме це прислів'я править за девіз російської пропаганди: навіть тих, кого в СРСР вважали за ворогів та антирадянщиків (тодішній аналог нинішнього ярлика «русофоби»), нинішня роспропаганда навчилася декорувати кумачем і нити: «Яку велику державу втратили!»

Російська пропаганда може використовувати на свої потреби хоч ліхтарний стовп: мовляв, у Росії теж є ліхтарні стовпи, тож от вам доказ, що «ми — один народ». То що ж, почнімо викорінювати в Україні всі ліхтарні стовпи, поки ще не пізно?