Протягом останнього часу на російських інтернет-форумах неодноразово довелося читати про рожеві мрії росіян щодо чемпіонату світу з футболу, який пройде в цій країні влітку, Мрії нездійсненні — з розряду “от, якби ж то”. Так от: “От, якби ж то по завершенні фінального матчу на трибуні підвівся Путін, показав усім ядерний чемоданчик, грюкнув кулаком і заявив: чемпіоном світу стає збірна Росії”. Отака була б у росіян радість.

Зверніть увагу: росіяни не мріють про те, щоби російська збірна краще за всіх зіграла у футбол. Вони не мріють про те, щоби вона виграла чемпіонат у чесній боротьбі в чесний спосіб. Вони розуміють: цього не може біти, бо цього не може бути ніколи, й навіть у нездійсненних мріях місця для цього не лишається. Варіант із ядерним чемоданчиком видається їм більш імовірним, ніж варіант із переможною грою своєї збірної.

І це російська пропаганда привчила росіян: нечесні способи перемоги є прийнятними. Головне — результат, а способи його досягнення ніякого значення не мають.

То хіба ж не те саме ми спостерігаємо й у геополітиці? А точнісінько те саме. Росіяни чудово розуміють: у чесній конкуренції, в чесному змаганні Росія ніколи не зможе виграти, за жодних обставин. Економічні показники не залишають росіянам жодної надії бути світовою державою. Політичні, гуманітарні, культурні тощо й тощо — так само. Єдина надія — на ядерний чемоданчик, тобто на воєнну силу: вона й лише вона дозволить Росії посісти у світі місце, для якого вона не має жодних об'єктивних даних.

Але, якщо по суті — що це, як не повна зневіра росіян у своїй власній країні та її перспективах? Що це, як не повна втрата ілюзій стосовно неї? І саме її, цю зневіру, мають компенсувати всілякі “кримнаш”, “дєдивоєвалі” та “лішбибоялісь”. Компенсувати на відчайдушному, мало не істеричному рівні. Росіяни останнім зусиллям волі намагаються відігнати від себе реальну картинку того, що являє собою реальна Росія. Замаскувати цю картинку георгіївськими стрічками, бюстами, що замироточили, та іншими декораціями.

Але стосується це не лише геополітики. “Ядерний чемоданчик” став головним засобом досягнення успіху в самій Росії — от же в чому річ. Росіяни вже не прагнуть бути найкращими — вони прагнуть знайти собі, умовно кажучи, кожен свій “ядерний чемоданчик”. У внутрішньосуспільній конкуренції немає ніяких правил, перемагає найнахабніший. Відомий російський блогер якось у пориві написав про атомізоване суспільство в його країні, де всі ненавидять усіх і всі воюють проти всіх: кожен — сам за себе, й начхати на ту Росію разом із усіма іншими росіянами.

Така от амбівалентність виходить: росіяни дуже недобрими словами згадують “лихі” 1990-і, але й самі не помічають, що живуть за правилами тих самих 1990-х і зводять ті правила в абсолют — як усередині країни, так і на світовій арені.

Оце й вселяє надію: чекати на зміни в Росії — не так уже й довго. Бо довго така суспільна конструкція просто не витримає.