detector.media
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
31.01.2018 13:35
Чи є щось хороше у «Казці про гроші»
Чи є щось хороше у «Казці про гроші»
«Казка про гроші» — результат роботи української групи в українських реаліях українським коштом.

Першу автентичну українську кінопрем'єру 2018 року вже розкритикував Ярослав Підгора-Гвяздовський. Маємо той випадок, коли критика справедлива і не є амбітним бажанням показати команді «Казки про гроші», як треба знімати кіно. При всій повазі до роботи будь-якої української знімальної групи слід визнати: бокс-офіс нової стрічки буде, м'яко кажучи, не надто втішним.

Порівнювати зі «Свінгерами» навіть не варто. Хоча можете закинути: насправді «Свінгери» є навіть математично першою українською прем'єрою цього року. Проте є два «але». По-перше, до створення «Свінгерів» Держкіно стосунку не мав. По-друге, якщо не ліньки почитати титри, побачите: знімальна група на 90 % балтійська. Українські актори працювали не в Україні, що виправдано бюджетом, але українські сценаристи перед тим чудово й дотепно адаптували формат для потреб саме нашого глядача. Натомість «Казка про гроші» — результат роботи української групи в українських реаліях українським коштом. Та, що важливо, адаптація твору українського класика. Забутого через неактуальну нині російську мову оригінальних творів.

Отут маємо першу хорошу історію. Бо Володимир Короленко — той, про кого нині бажано згадувати частіше. Уродженець Житомира, він навчався в Рівному, а потім за традицією, що існувала в Російській імперії, перебрався до Санкт-Петербурга. Де молодий Короленко не зміг закінчити навчання — його арештували й заслали до Якутії через небажання колективно присягати царю Олександру Третьому. Живучи в Росії, він підтримував постійні зв'язки з прогресивними українськими письменниками і громадськими діячами. Коли нарешті повернувся в Україну й оселився на Полтавщині, активно виступав проти чорносотенних погромів, брав участь у знаменитій справі Бейліса, як публіцист тавруючи антисемітів, а жовтневий переворот 1917 року прийняв негативно. Вже в дні першої, а потім другої більшовицької окупації Короленку вистачало сміливості публічно засуджувати червоний терор. Тож дивно, що лише російська мова стримує патріотичну спільноту від того, щоби згадувати його незлим тихим поруч із діячами української революції та культури.

Але «Казка про гроші» — третя спроба перенести твори Володимира Короленка на екран. Цього разу йдеться про невеличку повість «Судний день», опубліковану 1893 року з приміткою «Малоруська казка». І друга — українська. Хтось не знав, а хтось забув, що 1983 року на Одеській кіностудії режисер Кіра Муратова за власним сценарієм поставила стрічку «Серед сірого каміння». В основі — повість Короленка «Діти підземелля», інша назва твору — «У поганому товаристві». Фільм про безпритульних мав непросту цензурну історію. Легше вийшло зі «Сліпим музикантом» — стрічка за однойменною повістю Короленка знята на «Мосфільмі» 1960 року. Хто бачив — не дасть збрехати: там звучать українські кобзарські думи мовою оригіналу. Якщо були ще фільми, лишаю за собою право їх не згадати, бо теж не про все на світі знаю. Натомість нагадати якійсь частині нинішніх українців про цілий пласт української ж культури.

Далі. Нехай стрічка, яку успадкувала від Віктора та Анни Гресів режисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко, — один із тих ненавмисних довгограїв, яких у новітній практиці творення українського кіно чимало. Борги початку 2010-х віддають наприкінці десятиліття і «Гніздо горлиці», і «Тепер я буду любити тебе», і тричі перейменований, але запланований цьогоріч «Зрадник». А «Максим Оса» й досі дражнить лише трейлером. Справді, режисерку «Казки про гроші», за висловом згаданого вище критика, кинули під танк. Але можна розглядати й під іншим кутом: люди рятували корабель, що тонув, і таки вигребли. Що теж є хорошою новиною: отже, є в українському кіновиробництві команди, здатні не думати, хто, за що і як клюватиме, натомість роблять, що мусять. Саме вони складають фундамент будь-якої індустрії. Особливо такої, що активно розвивається.

Камера справді статична. Маємо театральну постановку на великому екрані. Проте можна лаяти акторів — але краще дивитися на них та оцінювати потенціал. Бо для багатьох «Казка про гроші» — не продовження фільмографії, а десь так початок. Андрія Ісаєнка глядачі вже запам'ятали в ролі кіборга Суботи. Тому роль Левка — архів, не дуже нова фотографія. Й цим цінна. Те саме можна і треба говорити про інших виконавців: Дмитра Суржикова, Михайла Кукуюка, Олександра Кобзаря, Миколу Боклана. Жіночі персонажі менш яскраві, та й тут є хороша новина — гарно пускає бісики донька сільського винокура, вдала комічна роль без слів.

Якщо абстрагуватися від огляду вад і зосередитися на сюжеті, маємо справу з помітно затягнутою історією. Проте досить повчальною. Після того, як чорт Хапун на єврейське свято Йом-кіпур забрав єврея-шинкаря, його шинок успадкував українець, мірошник Левко. Минув рік, і ось нечистий повертає шинкаря назад. Виявляється, той лише мав відтермінування. Хапун починає невелике розслідування і встановлює: українець виявився більшим глитаєм, аніж єврей. Що є певною ілюстрацією деяких не дуже приємних рис нашого національного характеру. Тож розказана притча все ж не зайва.

Нарешті — виробник. Останнім часом довкола Національної студії імені Довженка спалахують зовсім не кінематографічні скандали. Та й сама вона вже давно не та кінофабрика, хоч найбільший у Європі павільйон лишився. Тим не менше, саме на цій студії у ХХ столітті творилися шедеври українського кіно, які стали його золотим фондом. Нехай «Казка про гроші» таким не стане. Навряд чи претендує. Але факт, що в українському прокаті студія попри всі нюанси нагадує про себе — позитивний.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY