Від суботи, 5 серпня, статус V.I.P-жінки почесно присвоєно Тамарі Прошкуратовій – заслуженій вчительці, Герою України і, за словами авторки програми "V.I.P-жінкa" Наталки Мосейчук, “найяскравішій і найепатажнішій опозиціонерці України”. Я не можу коментувати “заслуженість” Прошкуратової як вчительки (хоча із мого досвіду жоден із нормальних вчителів, які б і вчити вміли, і яких би діти любили, ніколи до заслужених не дослужувався – причому обернене твердження не претендує на істинність, однак теж підтверджується емпірично), можу також погодитися, що з точки зору “красного словца” – слово “епатажна” таки є синонімом слова “скандальна”, “криклива” і “безапеляційна”. Також розумію, чому після інциденту з Різаком Тамара Прошкуратова тріумфальною ходою пройшлась по всіх телеканалах, де продемонструвала командний тон, піонерський ентузіазм і вміння нескінченно повторювати одну й ту саму думку на різних частотах свого голосового діапазону. “Ви вчителька?” – пам’ятається, осяяно запитав Скрипін, почувши в десятий раз одне й те саме під час тодішнього ефіру на 5-му. “Так! – не завваживши іронії, гордо погодилася Прошкуратова, - але ви мені не даєте сказать…” - і почала в 11-й раз повторювати те, що ми втомилися слухати і в перший.

З розмови в програмі Наталки Мосейчук ніякого нового відкриття Прошкуратової не відбулося. Навряд чи великим ліричним одкровенням можна вважати слова “Ми багато говорили з Леонідом Макаровичем про державотворення”, чи якимсь світським розкриттям героїні її знічене хіхікання на прохання Мосейчук: “Покажіть своє улюблене вбрання…”

А як вам така світська розмова про моду: (ведуча): “Де ви купували цей костюм?” – (Прошкуратова): “Та в Києві в магазині купувала…” Все. Жодних питань. В Києві в магазині – що неясно? Як тут не згадати хрестоматійне кіно “Член правительства”: “Вот стою я тут перед вами, простая русская баба…” Розчулення. Бурхливі оплески… “З вами була програма “V.I.P-жінка”.

Однак було одне запитання, яке Наталка Мосейчук повторювала у програмі з настійливістю пісенного рефрену. Так чи інакше сформульоване, воно стосувалося того, що Тамару Прошкуратову “використовують”. Діалог виглядав приблизно так: “Вас використовують?” – “Ні, мене не використовують”; “Вами прикриваються?” – “Ні, мною не прикриваються”; “Пане Медведчук, ви використовуєте Прошкуратову, її ентузіазм?” – “Та що ви… Та від неї ж ніхто й не чекав…” Або в тому ж стилі: “Пані Прошкуратова, а вас не лякав олігархічний імідж СДПУ (о)?” - “Ні, мене цікавила тільки ідеологія…” Тож про що нам показали програму – невідомо, але, очевидно, про що хотіли показати: про те, що партія олігархів, як колись КПРС, охоче залучає до своїх лав бездоганних з точки зору цнотливості біографії та розумових здібностей “фейсів партії” (плюс бажано чимала пробивна сила потенційних соратників олігархів). Тоді претензії, висунуті до одних, зможуть сміливо відбивати інші: “Так у вашій партії ж крадії та олігархи!..” – “Хто? Я олігарх? Та в мене ж тільки квартира від Верховної Ради…” Просто замість того, щоби сформулювати це самій та ілюструвати свою думку відзнятим матеріалом, Наталка Мосейчук чомусь вирішила, що їй це герої повинні розказати прямим текстом. А вони чомусь не захотіли…

Безперечно, програма "V.I.P-жінка" виконує надзвичайно важливу функцію: бере участь у формотворенні національної еліти. Адже медіа, хотілося б нам того чи ні, але виконують ще й цю роль – суспільну селекцію: відбирають обличчя й відповідно до їхніх соціальних досягнень та “медіагенічності” сортують їх на перший сорт, другий, V.I.P-клас… І сили медіа тут навряд чи можна недооцінювати, адже, до певної міри, повторюючи повсякчас “свиня” медіа (теоретично) можуть примусити зарохкати і доктора економічних наук, а возвеличуючи вправляння з карате, візити на поля бойових дій та мудрість керівних та спрямовуючих синхронів перетворити дисциплінованого кдб-ешника на першу особу досить великої країни.

Власне, я не досить уважно стежу за програмою “V.I.P-жінка”, тому могла не побачити програму із, приміром, письменницею Оксаною Забужко, кінорежисеркою Кірою Муратовою чи композиторками Аллою Загайкевич, Кармеллою Цепколенко, Вікторією Польовою, могла пропустити в ефірі розмову із видавцем Валентиною Кириловою чи одним з найблискучіших книжкових аналітиків Олександрою Коваль, професорами Наталею Яковенко, Вірою Агеєвою, Марією Зубрицькою… Але при цьому, вмикаючи цю програму, я потрапляю на Марію-Стефанію, композиторку Любашу, що пише пісні для Алли Пугачової, Лілію Підкопаєву, по-моєму, дружину Кінаха чи когось з подібних політиків з таким самим набурмосеним обличчям і другим розміром грудей. В кращому разі я потрапляю на журналістку Наталю Влащенко. Але це тільки підсилює моє нерозуміння сортувальної концепції програми…

В мене з’являється підступна думка, що “V.I.P-жінка” – це загалом-то програма гумористична, і її автори просто стібуться. Тобто насправді – це ніяке не V.I.P, а просто характерна різноманітність жіночих типів, що населяють нашу велику й неозору батьківщину… Причому: з чітким дотримання соціального та політичного балансу: “А от в нашої нової опозиції такі V.I.P-и”. Тоді нічого. Тоді майже смішно.

До речі, ще одним доказом розмаїтості жіночих типів може бути кількість жіночих журналів – від “Селянки” до ELLE. Чомусь “V.I.P-жінка” з наполегливістю, зведеною в концепт, пропонує нам для взірця героїнь, які б радше могли опинитися на обкладинці журналу “Жінка” (так, здається, нині зветься “Радянська жінка”), ніж прикрашати собою якийсь буржуйський V.I.P-глянець.