Червона кімната і химерний недомірок щоночі нагадують мені про те, що серіальне мило може бути мистецтвом, а телебачення – допоміжним механізмом у масовому переступі за обрій реальності.

Звісно, “Твін Пікс” – серіал настільки ж винятковий, ба навіть недоречний у звичному ТБ-контексті, як і талант Лінча – у царині блокбастерів. Переглянувши більшість його стрічок, неможливо второпати, яким ребром цей мізантроп та апокаліптик зачепився за гак кіношного мейнстріму? І чому голлівудська утроба, перенасичена більш легкостравними геніями, досі не виблювала його у якусь маргінальну геєну, в похмурий тусняк збоченців, яких навіть у відеопрокат не завжди пускають?

Позичивши в пекельних завсідників усі їхні роги, він кличе за собою вогонь – і той плететься слухняним цуциком за несамовитим режисером, чиї задуми не стають зрозуміліші, хоч скільки б разів не порпались у його фільмах здоровими аналітичними граблями.

Що ж до ТБ з його засадничою практикою, апелювати насамперед до первісної чуттєвості (іноді її називають тваринною, хоча захисники фауни вбачають у такій метафорі лише неприховану зневагу до “братів наших менших”), то “Твін Пікс” став одним із найяскравіших зразків прямого втручання у підсвідомість глядача, у ті психічні феномени (сон, передбачення, одкровення), які зазвичай слугують творцям “містичних трилерів” у ролі декорацій, світлофорів на перехрестях, де немає жодного руху, тих дороговказів на пустельному шосе, відсутність яких ніхто б не зауважив. Це недосяжна для інших модель, яку неможливо ані відтворити, ані покращити, – можна лише угробити гроші й зусилля.

Коли ще ви стежили за настільки ж ірраціональним сюжетом, безсенсовість якого нібито компенсує академічний оповідний стиль, що властивий і “Санта-Барбарі”, і “Династії”? Але цей сюжет містить у собі те, чим донесхочу начинена маскультура. Ідеться про атмосферу провінційного містечка, в якому люди плодять гріхи та кошмари – успадковують їх від батьків і передають у спадок дітям. Таке середовище відтворює кожен другий “містичний” письменник, одначе Девід Лінч – на відміну від більшості колег, що пасуться на провінційному мовчанні запеклих грішників, – виносить свої спостереження з жанрової хати “хоррору”.

Утім, тьмяне телевізійне медитування Девіда Лінча, хоч і є справжньою окрасою липневого ефіру, проте має й один побічний ефект: несподівано починаєш звертати увагу на якість іншого чортовиння, що лізе в твої залежні від адреналіну внутрішні органи.

Ще з півроку тому регулярне харчування містикою сумлінно забезпечував канал ICTV. Його нічний раціон, хоч і був неоднорідний, але передбачуваний, як рибний день у шкільній їдaльні. Хочеш містики з кров’ю і розтерзаною плоттю – вали сюди. Останнім часом переляк на каналі зіщулився до традиційних пропорцій, тож доводиться у програму зазирати.

Настільки ж концептуальної містично-трилерної резервації більше ніде немає. Тож вірогідність відчути, як іржавий цвях вимальовує на склі чудесні візерунки, однакова що для “Аргументу кіно” на “1+1” (Володимир Войтенко, хоч і любить маргіналів усіляко, але ж тільки раз на тиждень), що для будь-якого іншого каналу. Винятки штибу кожної п’ятниці, на яку випадає 13 число, чи Дня усіх святих до уваги не беруться.

З того, що вдалося націдити протягом останнього часу, важко витворити привабливу для пересічного “блекера” картину. Хіба що з метою розвеселити цю похмуру публіку розмаїтими містичними дурницями та іншими інфернальними покручами з різних вагових категорій.

Почавши з осанни “Твін Пікс”, відчуваю незбориму потребу нагадати про його своєрідну антитезу в теперішньому ефірі “1+1” – серіал “Чорний ворон”. Уже на четвертий десяток серій заповідається, а проблемні взаємини Павла Чернова та його відьмакуватої дружини Тані шкварчать, ніби всі демони світу закурили свої папіроски. Містика цього серіалу – а саме вона вирізняє “Чорного ворона” з ареалу інших любовно-драматичних саг – своєрідна реклама різноманітним “цілителям” зі шпальт безкоштовних рекламних газет, усім Іринам та Варварам, які зирять на вас з-під етнографічних хусток, стискаючи свічки в руках, в обрамленні стилізованих листів-подяк від пропащих душ, що їм чи їхнім родичам познімали вроки, набряки та інвалідності.

У чаклунських “ритуалах” Тані стільки ж фантазії, як у матрьошках. Головне у процесі – страшна морда, вилуплені очі, свічки, музончик реквіємного типу й грубецький голос, ніби дівчина щойно з казки про “Івасика-Телесика” вискочила. З іншого боку, це абсолютно прагматична експлуатація народного містицизму, тих стереотипів, якими живиться відповідна індустрія. Кожен розуміє: тут вона комусь “поробила”, а тут їй відгикнулося. Таке містичне фехтування – набагато ужитковіший ТБ-матеріал, ніж блукання довкола людських сутностей у версії Лінча, з якого глядачеві – жодної користі, одне “розстройство”.

Цікаво, що така ж сувенірна містика є візитівкою програми “Гіннес-шок”, яка нібито й не потребує жодної інфернальності. Адже серед рекордсменів – публіка надзвичайно різна: від фахових спортсменів до людей, що їм більше немає чим торгувати, окрім своїх хвороб. Одначе, усі ці екзотичні досягнення наполегливо запаковуються в рулони акторського демонізму. Ведучий програми Сергій Романюк бавиться зі свічками та черепами, хижо посміхається, плекає чортівню в погляді. Іноді вся ця мефістофелівщина чудово узгоджується з демонстрацією чергового рекорду. Наприклад, із сюжетом, у якому жінка сама собі робить трепанацію черепа перед дзеркалом і розповідає потім, як прекрасно жити з діркою в голові. Хоча перед іншою розповіддю – про найогряднішу баберу світу чи інший антропологічний викрутас – весь цей силуваний окультизм видається сценарним прорахунком.

Нехитрий мій висновок такий: якісних чортів у вітчизняному телепросторі відверто бракує. Що у програмному продукті, що у кінопоказі. Доводиться тішитися езотеричними нісенітницями штибу продюсованої Спілбергом стрічки “Молодий Шерлок Холмс”, що вигулькнула в ефірі “1+1” тижнів зо два тому. Ідеї Дойла у цьому фільмі використані з анекдотичною гіперболізацією. Колоритний карлик з повісті “Знак чотирьох”, який стріляв отруйними шипами, роздувся до масштабу театральної єгипетської секти, що сповідує культ бога смерті (?) Осіріса. Всі послідовники секти також харкаються з плювачок якимись скалками, що викликають у жертв... героїнові галюцинації. Якщо пощастить – мара швидко минає, але частіше від тих галюнів люди божеволіють і вдаються до суїциду. Утім, це не загрожує Холмсу з Ватсоном, які тупо ловлять “приход” – і продовжують свої викривальні операції.

До речі, цим досвідом варто скористатися.