У випуску програми «Телеформат» (К1) на минулому тижні йшлося про мистецтво дизайну і його “чи не наймолодший і найсинтетичніший вид” – дизайн телевізійний, який з’явився у світі лише наприкінці 1970-х років. Тоді, як розповів глядачам автор програми Олександр Лук’яненко, комп’ютери, які здатні були обробляти великий масив відеоінформації, коштували мільйони доларів і обслуговувалися кількома десятками осіб, а тепер, щоб оформити телепрограму, достатньо відеокамери, домашнього комп’ютера і програми 3D Max, кілька мегабайтів кодів якої допомагають створювати як повнометражні анімаційні стрічки, так і телевізійні бульки. До того ж, в середині дев’яностих з’явилася одна з наймасовіших на сьогодні телевізійних технологій – віртуальна студія, яка допомагає робити що завгодно на синьому фоні, використовуючи кіноприйом комбінованої зйомки. На цьому авторська екскурсія по закутках телевізійного дизайну для глядачів-профанів завершилася. Олександр Лук’яненко надав слово інтерв’юйованим професіоналам: арт-директору телеканалу “1+1” Ользі Захаровій (вона також оформляла канали ТЕТ і СТС) та арт-директору телеканалу “НТВ” Сергію Шановичу (він також оформив канал К1). Ці професіонали, “формуючи бренди своїх каналів, самі стали брендами, а їхні творчі колективи – бутіками телевізійного дизайну”. Для себе Олександр Лук’яненко залишив ножиці монтажера-комбінатора, які завжди були і будуть штукою сильнішою за всі можливі комп’ютерні прибамбаси.

Поруч із вихопленими з тіла розмови гарними фразами, які створюють приємний емоційний контекст (про атмосферу Нью-Йорка, яка зберігає аромат 1920-х років, арт-деко, чорних смокінгів, брильянтів, джазу, хмарочосів з бетону і гангстерів – Сергій Шанович, про використання в розвитку телевізійного дизайну сучасних архітектурних інженерних практик – Ольга Захарова), програма була насичена й суто утилітарними професійними розмірковуваннями, виникнення яких породжене авторським спонуканням.

1. Про колір: з початку століття розробляється теорія про вплив кольорів на увагу людини (Олександр Лук’яненко), в Англії, якщо взяти пляшку червоного кольору і захерачити на третину екрану – це буде фурор. В Росії можна завалитися. Він або буде подобатися, або ні. Байдужих не буде (Сергій Шанович), червоний колір люблять у Китаї, в Бразилії, в Україні (Ольга Захарова).

2. Про логотипи каналів: 1+1 – це не два, формула передбачає, що завжди є на один більше (Ольга Захарова), НТВ дуже впізнаваний знак, його намалює будь-хто, навіть дитина. Три літери, середня з яких стоїть на зеленій кульці. Все є куля, і куля навколо нас. Куля – це яблуко, куля – це тарілка, куля – це чашка кави, куля – це акваріум з рибкою (Сергій Шанович).

3. Про професію: дизайн річ прикладна, необхідна, щоб добре продати вдалу ідею. Він не робить ексклюзивний продукт, а робить продукт масовий. У подібній ситуації складно говорити про красу, дизайн пропонує функціональність, а далі починаються речі смакові, знаходяться ті, кому це подобається і ті, кому це не подобається (Ольга Захарова), поява дизайну напряму пов’язана зі смертю великого класичного мистецтва, ви знаєте, зараз є такий негативний тренд – дизайнерські речі, тобто речі, які дуже незручні в користуванні. Головна задача дизайнера – розібратися, чи необхідний дизайн взагалі. Якщо програму можна дивится без дизайну, то є про що говорити (Сергій Шанович).

4. Про плагіат: кажуть, в теледизайні немає плагіату, лише творче запозичення ідей, ремінісценції, якщо одна картинка схожа на іншу – це через те, що тенденції дизайну цього сезону такі (Олександр Лук’яненко), я до цього ставлюся дуже спокійно, оскільки звинуватити художника дуже складно, ми всі черпаємо з одного місця (Ольга Зазарова), oтримав приз – можна творити щось своє, а до того можна драти, копіювати, тут відповідальність тих людей, хто це замовляє. Якщо вони готові носити і споживати те, що до них носили і споживали інші – нема проблем. Є ж секонд-хенд, це навіть модно (Сергій Шанович).

Свідомо чи несвідомо (швидше за все, свідомо) Олександр Лук’яненко звів героїв “Телеформату” до ситуації суперечки. Подібний хід в передачі, популяризаторської за своїм покликанням (в сенсі тележурналу “хачу всьо знать”), виглядало невиправданою грою в інший, високочолий, формат, який передбачає використання критико-аналітичного апарату, дослідження проблеми не на рівні персоналій, а на рівні тенденцій, і артикуляцію висновків. Усього цього в “Телеформаті” немає. Більш того, конфлікт в цій програмі розвивався поза очі і мав підґрунтям не стільки серйозні внутрішні професійні конфлікти, скільки інтонацію журналістських запитань, яка, граючи відтінками, викривляла суть теми, а, відповідно, – суть відповіді. Це ставило в невиграшну ситуацію Ольгу Захарову і висвітлювало райдужним відтінком Сергія Шановича, створювало загальне враження неконструктивності дискусії.

Щоправда, між двома “брендовими дизайнерами” дійсно існує певне протиріччя. Воно є абсолютно неконфліктним, оскільки полягає в означенні (чи неозначенні) термінами сфери, в якій відбувається їх професійна діяльність. Сергій Шанович каже, що телевізор така гидка штука, в якій все несправжнє виглядає краще за справжнє; що телебачення паскудна штука, бо не може бути авангардним, сучасним і завжди відтворює лише те, що відоме, а тому є вторинним відносно усього; що на телебаченні новина ніколи не буде гострою, а завжди з душком - це закони жанру; і що дизайн – це бутафорія, яка покликана прикривати відсутність змісту, емоцій, режисерського таланту і т.п. Ольга Захарова скупо говорить про неможливість займатися виключно телевізійним дизайном, не надихаючись в суміжних сферах: графіці, живописі і т.д. Складається враження, що їй просто незручно розповідати сумну правду про телевізор, слухати яку з революційних вуст сумного Шановича так приємно.

Телебачення таки ница річ.

І ще: фоном до розумувань на тему телевізійного дизайну, красивих фраз, викривальних діатріб і ліричного фіналу йшов безперервний потік промоційних роликів різних каналів, які запрошували до перегляду реклами чи нагадували про те, який саме канал глядач дивиться, підкреслюючи його лозунг голосними звуками. Інтер, НТВ, 1+1, ТЕТ, К1… Зображення било по очах, музика била по вухах. Відпрацьованим до автоматизму рухом рука, що тримає пульт дистанційного управління, намагалася вимкнути звук, чи бодай переключити на іншу кнопку, щоб у засідці перечекати агресію реклами. Однак мозок вступав в боротьбу з інстинктами – нічого боятися, це ж лише передача, переконував він. Тобто, відчуття, які породжувала рецепція “телевізійного дизайну”, надзвичайно гостро дисонували з його позитивною текстовою подачею. Через це автор “Телеформату” Олександр Лук’яненко виступав наче “адвокатом диявола” і втрапляв в пастку своєї ролі, яка полягала в створенні позитивного образу однієї з засадничих (принаймні, так це виглядає) телевізійних професій.

Після двадцятип’ятихвилинного споглядання за результатами діяльності телевізійних дизайнерів, справа, якою вони займаються, видалася злочинною змовою, спрямованою передовсім на знищення внутрішнього спокою глядача: рознервована людина легше піддається рекламним навіюванню і програмуванню.

Самокритика не може бути виправданням ницої дії. Хай і виконаної талановито.