Здогадувався й про те, що обвішавшись різнокаліберними окулярами на різнокольорових вервечках з усього світу, він таємно почитує межи ефірами Норткотта Паркінсона та «Праксеологію» Єжі Котарбінського (вам, шановний читачу, прийшло б таке на тверезу голову?) та є давнім прихильником «видатного українського юриста» й промовця віртуозних «мантр» колишній владі, - пана С. Гавриша. Але того, що, попри наявність в країні сонму професійних літописців, які з цього просто живуть, саме Яневський стане найбільш вправним, послідовним, об’єктивним та глибоким дослідником сучасної історії держави, навіть не міг сподіватися. Він завжди мені вдавався досить критично налаштованим до подібних речей. Яневський взагалі не такий, як усі – навіть операційна система його власного комп’ютера - не традиційний, як 21-ша радянська «Волга», Windows. Його, здавалося, в серйозному аспекті більше цікавило минуле, трішки - своє, власне, та п’ятьох-шістьох близьких людей благополуччя сьогодні та зовсім мало – майбутнє. Він завжди, ще із юних літ, спроквола сповідував принцип «будь сложнее - и люди от тебя потащатся…»

Але днями побачить світ, візьму на себе зухвалу сміливість зазначити, - друга книжка із «помаранчевої серії» Д. Яневського під скромною, але багатообіцяючою назвою «ОБЛИЧЧЯ «ПОМАРАНЧЕВОЇ» РЕВОЛЮЦІЇ» (/Художник-оформлювач І.В. Осипов; Фото Є.Л. Лукацького. – Харків: Фоліо, 2005, ISBN 966-03-3038-3). І знову, як і у випадку із першою книгою – «Хроніка «помаранчевої» революції», внаслідок сталої людської та земляцької близькості до автора, я опинився серед лічених щасливців, які прочитали твір чи не найпершими в країні, «проковтнувши» його, не запиваючи, нічною дорогою із столиці до Чернівців десь на відтинку межи Бердичевом та Хмельницьким. Тому спромігся відгукнутися. I не тому, до речі, що Данило згадав моє скромне прізвище у Подяці (переднє слово до книги), як одного з тих, хто в невідомий людству іще спосіб «осяє йому прийдешнє» життя. Це, скоріш за все, застаріла іронія автора до нашого спільного студентського минулого. А тому, що на цю роботу слід звернути увагу всіх, хто не просто цікавиться політикою, а глибоко нею переймається.

У книзі немає широких, панорамних, живописних полотен запеклих та нудних політичних битв періоду останніх президентських перегонів із відвертим вирячуванням власного «Я» чи «Я» тих чи інших партій, груп чи поглядів. Цього разу в книзі немає й вирішальної ролі "5 каналу" та інших чесних журналістів в перемозі В. Ющенка у медіасфері, яка, втім, не викликає відвертих заперечень. Хоча, Яневський тими днями, на відміну від багатьох теперішніх «ветеранів» революції на медіафронтах, особисто «брав «Зимовий» (й не лише сміливими балачками в телеефірі), і має право підкреслити власну участь. В його оселі, впевнений, надовго поселились жовкнучі поволі помаранчеві символи тих днів та велике кольорове фото, де він (тверезий!) у натовпі молодих та запеклих ПОРИстів встановляє якійсь намет на Майдані.

Композиційно книга побудована вже апробованим у «Хроніці…», оригінальним та цілком виправданим для цього жанру шляхом: шматок відомого повідомлення про ту чи іншу подію з преси, телебачення чи Інтернету та абсолютно доречні, розумні й влучні роздуми автора у вигляді невеличких науково-публіцистичних розділів: «З чого почався рік», «Що відбувалося в країні насправді?», «Що вийшло в результаті?», «Між першим та другим турами» та «Що говорить біографічний довідник «Хто є хто в Україні» за 2004 рік». (До речі, після появи цієї книжки Д. Яневського повністю щезає необхідність та сенс подальшого видання цього товстого щорічного біографічного довідника. Він тепер виглядатиме просто як суха й непотрібна статистика, якою користуються, як п’яний - ліхтарним стовпом – більше для підтримки, ніж для висвітлення чогось…).

Не буду детально переказувати те, що пише автор у цих роздумах. Відзначу лише, що саме мене щиро здивувало та вразило, - просто як людину, яка добре знає Данила. Перше. Кілька років перебування Яневського у 80-тих роках на апаратній роботі в одному із столичних райкомів комсомолу не є достатньою підставою, аби вважати, що він знає хитрувату й неспокійну, але в цілому підступну, «замовну» (як у кілерів) апаратну діяльність. Проте в книзі він довів абсолютно протилежне: він її бачить, добре розуміє й щиро, по-сімейному ненавидить. Яневський майстерно і з першого разу розібрався у апаратній ієрархії передвиборчого оточення Ющенка (дивись, наприклад, с.с. 90-92 та цілком справедливий висновок автора про те, що «штаб (до появи там О. Зінченка – В.К.) відверто, цинічно та цілеспрямовано саботував планування та організацію проведення виборчої кампанії Ющенка»). Це вражає, бо таке бачили багато хто ще тоді, але боялися це визнати. А тепер воно просто й відверто замовчується. Мовляв, усе в нас було продумано до дрібниць.

Друге. Данило Яневський постає у власній книзі не лише як фаховий історик, журналіст, політолог, а й як цілком кваліфікований («маститый» - російською) психоаналітик. Це вразило мене дещо більше. Ще б пак – школа «Галатеї» та особисто славнозвісної пані Н. Кухтіної! Я зрозумів, читаючи Яневського, чого не вистачає всій нашій журналістиці! Наша політична журналістика малює читачам та глядачам «мультики» з натури, із надушеного дорогими парфумами тіла, а не із розуму та душі (якщо вони є, звісно) політиків, можновладців, президентів, спікерів, прем’єрів тощо. Невже на Данила справив таке враження давній, середини 60-х років «концерт», як він пише, Вольфа Месінга у Чернівцях? А може, щось інше? Не знаю. Мабуть, у ті декілька років, що ми не бачилися, він справді став філософом, психологом, i перестав бути просто допитливим, як сільський покупець на міському базарі, студентом-істориком, як і у 50 років виглядає дехто з його колег по столичному журналістському цеху…

І, нарешті, третє. Абсолютна влучність та об’єктивність, власне «облич» революції. Їх подано в книзі півтора десяткa. Можна іще сперечатися з приводу того, а чи не забув він часом когось, та чи в тому порядку про них написав. Але, безперечно, одне – коротенькі, дещо іронічні політичні замальовочки Данила, - це саме те, що можна сказати про цих, здавалося б, з усіх боків відомих людей. Не ображаючи, не підносячи до небес, та, головне, не брешучи з використанням «заднього розуму». Не буду переказувати автора, вдаючись до розлогих цитат, зупинюся лише на декількох спостереженнях Яневського. Леонід Кучма. «Не знаю, що відчував він, але знаю достеменно, що відчував я, коли дивився на нього», - хіба й всі ми так не думали, дивлячись, особливо останні роки, на свого Президента? Влучно та інтелігентно. А як вам таке: Тарас Чорновіл – втілення української трагедії? Або: «Він вчинив як порядний чоловік. Порядний також може програти. Це не смертельно» - про С. Тигіпка. «Говорили просто: він «національна українська ідея», ігноруючи за визначенням факт, що людина не може бути «ідеєю». Людина – це тільки людина - всюди і завжди…» - В. Ющенко. А зовсім несподіване у вирії «бурхливої діяльності сучасних правоохоронців» про Віктора Януковича: «Я знімаю перед ним капелюха – з поваги. Він вижив і відбувся там і тоді, де і коли я, наприклад, вже давно б помер». З великим задоволенням можна цитувати Яневського й далі… Проте, не дає відомого кожному «камінного» спокою політичного детективу «про нашу місіс Марпл» пронизлива та мерехтлива думка про те, а чи була революція взагалі й насправді – бідні ж бо залишилися бідними, багаті – багатими, а дурні – дурними, а то й дурнішими…

Данило, у наш ледачий до зайвих міркувань час, примушує замислюватися. Мабуть, це головне. У нього є щирий заклик до об’єктивності, примирення та взаємопорозуміння, є конструктив. Де ж інші «метри» вітчизняної журналістики, які перестрибують із телеканала на телеканал, роздають інтерв’ю ні про що та милуються власною інтелектуальною неперевершеністю, не щезаючи ані на день із сторінок бульварних газеток? Де «розумники» «епіцентрів», «проте» тощо? Де «аналітики», «соціологи» та «політологи», які «прикрашали» телеекрани протягом усього 2004 року? Де молоденькі «штабісти», які наочно демонстрували оточуючим те, що «вхопили Бога за бороду»? Чогось не вистачило майже всім. Лише не Данилові. Він тепер «цап-відбувайло» за все вітчизняне медіабратство.

Яневський не пише що треба конкретно робити далі, бо, мабуть, і сам цього не знає достеменно. Але він твердо, хоча й іронічно, ніби натякає на майбутнє: «Кожен папуас має право обирати та бути обраним на вечерю» - з одного боку. А з іншого: той, хто нічого не боїться, – ризикує життям. Той, хто боїться всього, – вже не живе. Це не цитати з книги. І це вигадав не я. Це так є насправді.

А насамкінець - висновок мій, останній. В країні дефіцит журналістів масштабу Яневського. Нумо, кохаймося, чи що?...

Читайте також:

Данило Яневський: „Кохайтеся, бо любов є безоціночним прийняттям світу”.

„5 канал” презентував книгу про „помаранчеву революцію”

Програма «Час» на «П’ятому» змінила формат