Картинка з київського життя. Дарницька площа. Величезна пробка. Машини їдуть скрізь, де тільки можуть проїхати — тротуарами, трамвайними коліями, газонами. Хто як зможе й хто куди зможе. Пробка від цього стає зовсім непролазною. Рух зупиняється зовсім. Стоять і трамваї.

У салоні трамвая — всезагальна розмова: «А Порошенко обіцяв нове життя! А всі їздять, як хочуть, порядку як не було, так і немає. То де ж воно, те нове життя?» Пасажири майже одностайні: хто винен у тому, що водії поводяться по-хамськи та зневажають і одне одного, й пасажирів, і пішоходів? - Звісно ж Порошенко винен. От якби Саакашвілі! От якби Юля! От якби Ляшко! От якби... «а в России пробок нет!» Пробки зникли б як явище, а всі ставилися б одне до одного ввічливо й із повагою. Прийде нова влада, алле-гоп — і зробить усіх чемними й культурними.   

Так, патерналістські настрої серед нас, навіть доведені до повного абсурду — незнищенні. Громадянська активність, громадянська суб'єктність багатьох і багатьох членів нашого громадянського суспільства (от не знаю, чи взяти цей вислів у лапки?) зводиться до одного-єдиного: скинемо стару владу, оберемо нову — й хай вона водить нас за ручку, мов дітей нерозумних.

І, на превеликий жаль, політики, що звуть себе демократичними, представниками нової генерації й нової формації, нерідко заохочують такі настрої. 

Цитата зі статті Оксани Сироїд: «31 серпня 2015 року спроба пропхати у парламенті зміни до Конституції закінчилася трагічно і забрала життя трьох правоохоронців. Цього разу президент не прийшов, щоб дивитися на ганьбу, яку він ініціював...» . А я досі гадав, що життя трьох правоохоронців забрали покидьки, які прицільно кинули в них гранату. А виявляється, вбили їх не ці покидьки, а Порошенко. От цікаво: чи зрозуміла Сироїд, що саме вона сказала? А сказала вона практично прямим текстом: мовляв, кидайте, хлопці, гранати й надалі, де завгодно, в кого завгодно й із якого завгодно приводу — цим ви робите святу справу боротьби з президентом-зрадником.

То що ж: чи Порошенко — хоч би яким він був і хоч би як до нього ставитися — мусить, перш ніж подати будь-який законопроект, питати на це дозволу в хлопців із гранатою?

Ні, річ не в Порошенку й не у владі. Річ у тім, що чимало й дуже чимало наших співгромадян очікують від влади неможливого. Нереального. За будь-яких обставин нереального. Й за таких умов будь-яка влада є приреченою. Навіть найкраща.

А «нові» , «вже не пострадянські» політики заохочують такі очікування. І використовують їх. Але ж прийдуть до влади вони — й такі самі очікування, точнісінько такі, тягарем ляжуть уже на них. І що вони з цим робитимуть?