Протягом останніх днів у країні спостерігався черговий високий сплеск уваги до зовнішньополітичних справ. Парламентські слухання щодо Єдиного економічного простору і засідання “групи високого рівня” з того ж приводу, переговори Віктора Ющенка в Парижі, візит генсека НАТО Яапа де Хооп Схеффера, новий крок у проведенні інтенсифікованого діалогу з цією організацією і активізація противників євроатлантичної інтеграції, суперечки між урядом та Верховною Радою навколо умов вступу до Світової організації торгівлі, осмислення результатів недавніх міні-давосів, класичного й особливого російського, зростання напруги у відносинах із державами-постачальниками енергоносіїв, - усе це заслуговує на окрему увагу. Водночас, у комплексі, ці та подібні теми нагадують про стару проблему: недостатня артикульованість національних інтересів, брак визначеності щодо пріоритетів, відсутність стратегії дій на міжнародній арені.

Доводиться констатувати, що реальне просування до декларованих цілей уповільнюється й ускладнюється. У випадках ЄЕП, СОТ, НАТО, які, окрім всього, є важливими індикаторами реалізації європейського вибору, у різний спосіб виявляються такі чинники, як вимогливість партнерів, брак підтримки з боку впливових політичних сил та населення. Але в деяких випадках знову з’являються симптоми двовекторності у діях самої влади. Зрозуміло, що це породжує серйозні проблеми у зовнішній політиці, зокрема, такі фундаментальні, як обмеженість свободи вибору, продовження періоду геополітичної самотності. Очевидно й те, що деякі зовнішні чинники й надалі надмірно впливатимуть на внутрішньополітичну ситуацію, висвітлюючи слабкості українського суспільства та вади української політичної і бізнесової еліти.

Фактично, зовнішні чинники сьогодні гарантують суверенітет, але не надто сприяють національній консолідації України. Необоротність унезалежнення і зміцнення міжнародної суб'єктності має бути підтверджена спеціальними зусиллями нової влади у сфері зовнішньої політики. Передовсім слід домогтися зміни уявлень про геополітичний статус і партнерський потенціал України з боку західних партнерів та Росії. Адже в цьому питанні існують надто несприятливі для нашої країни інерція і схематичність. Водночас, суттєві внутрішні характеристики так само значно обмежують можливості опанування ролі суб’єкта міжнародних відносин і проведення послідовного цілісного зовнішньополітичного курсу.

Україні притаманна й проблема суперечливості канонів патріотизму, адже продовжуються серйозні дискусії щодо змісту національних інтересів. Це, власне, стосується й суперечливого відбиття у масовій свідомості навіть найбільш загальних і принципових питань сучасного розвитку і самовідчуття власної ролі та окремої відповідальності. У конкретнішому вимірі проблема полягає у неготовності або небажанні частини населення відійти від союзного минулого, відкинути реінтеграційні ілюзії. Крім того, вирішення цієї проблеми ускладнюється тим, що частина політичної та бізнесової еліти, яка опинилася в опозиції, ладна використовувати настрої окремих прошарків громадян та власне російський чинник як інструменти у політичній боротьбі. При цьому, державна влада все ще зважає на суперечливість суспільних настроїв, утримується від належного реагування на прояви антидержавницької політичної діяльності та все ще не виробила ефективних засобів запобігання деструктивним діям окремих потужних економічних акторів.

Національні демократичні сили мають дати чітке бачення всіх гострих, незручних питань. Настав час позбутися невизначеності, остраху, потреби очікувати кращих часів. Україна має рішуче просунутися на шляху створення політичної нації. Українське суспільство повинно використати отриманий політичний імпульс заради прискорення самоідентифікації та консолідації. Шантаж будь-якими референдумами з російських мотивів має втратити сенс.

Досі є розповсюдженою неготовність усвідомити себе громадянином незалежної України і саме на цьому ґрунтувати своє світосприйняття. Очевидно, що для переважної більшості населення адаптація до відкритості та інтенсивного міжнародного спілкування, навіть самої появи геополітичного плюралізму, виявилась складною проблемою. Однією з особливостей масової свідомості українців є розповсюдженість ізоляціонізму, намагання "взяти паузу", обмежити масштаби і темпи змін, що їх приносить інтернаціоналізація. У міжнародному вимірі розкріпачення свідомості відбувається ще повільніше, ніж в ідейно-політичному. Елементи старих ідеологічних конструкцій штучно підживлюються силами, не здатними відкрито конкурувати на міжнародній арені і зацікавленими у збережені феномену "близького зарубіжжя". Це ж надає певної стійкості антизахідницьким настроям значної частини населення.

Україні притаманна й проблема суперечливості канонів патріотизму, адже продовжуються серйозні дискусії щодо змісту національних інтересів. Це, власне, стосується й цілісності поглядів на найбільш загальні й принципові питання сучасного розвитку та самовідчуття власної окремої ролі та окремої відповідальності. На період до парламентських виборів зазначені проблеми будуть активно використовуватися як ортодоксальними лівими, так і політичними силами, що прагнуть повернутися до влади. Підтвердження демократичного вибору на чергових виборах буде лише передумовою для оздоровлення суспільної ситуації на сході та півдні країни.

У будь-якому випадку, йдеться про наявність проблем більш складних, ніж досягнення критеріїв членства у певній міжнародній організації. Їх вирішення потребує якісної суспільної еволюції. Очевидно, що прискорене впровадження європейських стандартів у соціальній, гуманітарній, правовій, бізнесовій сфері не може бути забезпечене тільки зусиллями влади. Входження в європейську спільноту не тільки не може бути результатом перемоги прибічників цієї ідеї над її противниками, воно потребує органічного зникнення таких противників як масового суспільно значущого явища. Можна і навіть необхідно дискутувати з питань переваг і ризиків вступу до ЄС та НАТО, шляхів забезпечення специфічних інтересів окремих прошарків населення, але щодо цінностей європейської цивілізації має існувати широкий усталений загальнонаціональний консенсус. Без такого консенсусу залишається сумнівною сама цивілізаційна приналежність.

За умов значної суспільно-політичної динаміки, яка притаманна Україні, особливо важливим видається питання про те, якою мірою демократичні перетворення можуть сприяти зняттю сумнівів щодо її приналежності до Європи. Історичний етап та конкретні умови, за яких стали можливими суспільно-політичні перетворення, становлення демократії та формування громадянського суспільства в Україні обумовлюють значну специфіку цього процесу, його суттєве відхилення від класичного варіанту саморозвитку. Передовсім ця специфіка пов'язана з двома групами обставин. Перша є наслідком штучного стримування і глибокого спотворення розвитку суспільства за радянських часів. На сучасному, перехідному етапі, коли деякі важливі риси минулого ще не подолані, це позначається у слабкості інституцій громадянського суспільства порівняно з державними, у суперечливому впливі влади на суспільно-політичні процеси. Становлення демократичного ладу після значного періоду панування пострадянського авторитаризму потребує перебудови сурогатних, непублічних форм суспільної організації. Друга група обставин – наслідки запізнення національних суспільних процесів у порівнянні з інтернаціональними, незавершеності національної самоідентифікації, суспільно-політичної консолідації, формуванні сучасної конкурентноспроможної політичної еліти. Це особливо рельєфно виявляється в європейському регіоні, де процеси інтернаціоналізації значно підсилюються інтеграційними чинниками, які безпосередньо впливають на національні моделі розвитку.

Найбільш складним є питання виокремлення суто національних усталених характеристик українського суспільства від власне етапних, пов'язаних з певним періодом і відповідним рівнем розвитку. Крім того, для аналізу перспектив повноцінного повернення до Європи необхідно визначити, які якості суспільства є для цього принципово важливими, структуростворюючими, а які лише доповнюючими.

Соціально-економічні чинники з огляду на європейські орієнтири мають складний і суперечливий характер. Економічні показники зазвичай сприймають як найбільш фундаментальні, первинні при визначенні інтеграційних перспектив країни. Велике відставання абсолютних розмірів ВВП України, ще більше – цього показника у розрахунку на душу населення дійсно свідчить про погані стартові умови економічної інтеграції. Проте, кількісні показники не є першорядними. Щодо них між Україною та більшістю країн ЦСЄ, Балтії і особливо Балкан, на етапі, коли вони починали рух до ЄС, принципової різниці немає. Особливо, якщо взяти до уваги резерви детінізації економіки. Більшою мірою позначається не стільки рівень розвитку скільки реформованість, ефективність дії законів та урядування, тенденції розвитку. Саме невідповідність цих характеристик в останні роки гальмували вступ України до СОТ, членами якої є й найменш розвинені держави, не дозволяли їй тримати статус країни з ринковою економікою, досягти позитивних рейтингів, що визначають умови інвестування, отримання кредитів, спричиняють звинувачення у відмивання брудних грошей і таке інше.

Ще важливішими є суспільно-політичні та гуманітарні аспекти європейської інтеграції країни. Стати органічною частиною європейської спільноти тільки за рахунок зусиль державних структур і виконання міжнародних домовленостей в принципі неможливо. Ключовим є нарощування тканини взаємодії на рівні суспільства та еліт: бізнесової, інтелектуальної, творчої. Саме це робить процес інтеграції органічним і надає можливості повноцінно долучитися до загальноконтинентальних процесів, до участі в творенні сучасної Європи.

Події останнього року мали своїм наслідком перехід країни на іншу модель розвитку. І дуже важливо розуміти сутність змін. Зауважимо, що за всієї специфіки пострадянського простору, саме Україна (не Білорусія!) протягом десяти років найбільш системно й наполегливо використовувала російський досвід. Українська помаранчева революція передовсім є відкиданням цього досвіду. Водночас, реалізуючи європейський вибір, Україна не має ставити за мету штучне віддалення від Росії. Звичайно, цивілізаційне самовизначення має базуватися на власній неповторності. Орієнтир тут не є простим, але єдино можливим: стати європейцями й залишитися українцями. Європеїзація України має бути цілком органічним процесом, який не відгороджуватиме нас від будь-яких цікавих для нас партнерів і не викликатиме ментально-психологічного дискомфорту навіть у найменш динамічних верств населення. Тоді й міжнародні події не будуть сприйматися надто драматично й не викликатимуть зайвих емоцій.