У вихорі поточної політики зазвичай відходять на задній план, а то і взагалі щезають за обрієм свідомості питання, так би мовити, більш стратегічні, ідеологічно-світоглядні, начебто напряму не пов’язані із наступними виборами чи урядовими стосунками з МВФ. Насправді ж світоглядно-ідеологічні чинники завжди стоять “за лаштунками” політичних процесів і чимало, на перший погляд, невмотивованих чи абсурдних учинків політичних персонажів покликані до життя саме цими чинниками.

Про один із них і піде сьогодні мова.

Упродовж останніх п'ятнадцяти років, і особливо – з початку ХХІ століття - в українській політичній публіцистиці з'явилися тексти, де християнство однозначно трактоване як зло, як феномен, відпочатково чужий українському єству, як накинута ззовні ідеологічна форма, покликана поневолити українців й істотно загальмувати (якщо взагалі не перервати) їхній органічний розвиток, становлення модерної нації.

Тим часом християнство на українських землях налічує за собою неперервну традицію щонайменше в півтори тисячі років. Можна впевнено стверджувати: процеси формування українського етносу розгорталися саме в просторі буття християнської традиції, відтак українськість як така відпочатково внутрішньо пов'язана із християнством (не тільки й не обов'язково в його оцерковленій формі), так само, як і з античністю у всьому її розмаїтті (адже протоукраїнська людність мешкала “на краю”, але, все ж таки, в межах античної Ойкумени).

Відтак не випадково ідея “відродження української нації” з кінця 1980-х до початку 2000-х включала як загальнообов'язкову складову християнський вимір, причому у вигляді українських християнських традицій. Але передусім у силу панування в Україні еліти, вихованої на совєтських традиціях і органічно перейнятої ними, у планованому обсязі ані “відродження нації”, ані відродження українських християнських традицій не відбулося. Відтак у частини опозиційної політичної та інтелектуальної спільноти, вихованої на совєтському атеїзмі, який глибоко ліг у підсвідомі шари психіки, за умов фактичного провалу проекту “відродження нації” відбулося відторгнення християнства (сприйнятого через призму його офіційних форм) на користь “питомо української” або “рідної віри” (РУНВіра чи РідноВіра, звані також їхніми адептами “істинним православ‘ям”, тобто правильним славінням Бога).

Прихильники такої віри (обраної, власне, не з релігійних, а з суто політичних міркувань) мають на меті, щоб усе “справді українське” мало якомога менше спільного не тільки із російським, а і з тим українським, яке прибрав до рук офіціоз, чи тим, яке начебто довело свою недієвість за минулі п'ятнадцять років. Тут можна провести певні паралелі з добою після поразки УНР, коли переважна частина українських політичних сил (“чинні націоналісти”, монархісти та націонал-більшовики) відкинули “демократію взагалі” як щось ущербне, неповноцінне, неефективне, неукраїнське. Орієнтація відтак була взята на авторитарні та тоталітарні режими, на співпрацю із ними задля здобуття УССД, того, що тепер зветься “українська Україна”, на втілення авторитарних норм в українському політичному житті. Цей крок (історично цілком зрозумілий) потягнув наслідки, які, власне, відчутні й понині: ототожнення в європейській свідомості (не тільки масовій, а й значною мірою елітарній) українця із зарізякою-нацистом або з підручним більшовицьких карателів. Щоб закінчити порівняння, зауважу, що лише визнання націоналістичним середовищем вартості демократії (у її, скажімо так, “боєздатних”, випробуваних Другою світовою війною формах) дала змогу УПА діяти у військово-політичному й ідеологічному планах настільки ефективно, наскільки це було реально зроблено в 1943-54 роках.

Звичайно, історичні паралелі не можуть бути доказом, але вони наводять на певні думки.

Отже, констатуємо факт: маємо спалах новоязичництва в Україні не стільки як релігії, скільки як політичної ідеології; як політичного антихристиянства і відтак антиєвропеїзму (відтак, підсумково, й антидемократії). Вістря реальної ідеолого-політичної спрямованості новоязичництва при цьому, якщо зважити на тексти, орієнтоване не проти Москви як “третього Риму” (вона практично не згадується у цих текстах), а проти Єрусалима, Риму, Костантинополя і Києва як “другого Єрусалиму” (Київ як другий Єрусалим – це загальна теза саме української гілки християнства, її книжників).

Для того, щоб розібратися у сутності неоязичницького проекту “української України”, варто звернутися не до текстів його “штатних ідеологів”, у яких засадничі положення часто замасковані під флером науковоподібних слів, а до статті народного депутата полковника Григорія Омельченка в журналі “Універсум” №7-9, 2004, де із офіцерською прямотою були розставлені всі крапки над “і” (нічого нового у порівнянні із цим текстом за останній час адепти “рідної української віри” не продемонстрували).

Отже, чільні тези Григорія Омельченка. Починає він із засадничого для української спільноти питання: “хто ми – мешканці чи вільні громадяни незалежної держави? Ким ми хочемо бути – населенням чи Народом, Українською Нацією?” Відповідь на нього дуже проста: “Доки ми не повернемося до своєї споконвічної Віри, яку заховали, забетонували, а натомість нав’язали нам Християнство, запровадили насильно, мечем та кров’ю, і вручили нам єврейську Біблію як світоч, як духовний світ нашого життя, — доти будемо такими, якими є сьогодні. Народ України буде лише населенням і за шматок хліба чи ковбаси ходитиме під будь-якими прапорами, ніколи не стане Народом, вільними громадянами своєї Держави, Українською Нацією”. Отже, потрібна власне українська Біблія. Нею “має стати Священна книга слов’ян “Велесова книга” і “Кобзар”... Маємо вивчати “Кобзар”, запам’ятовувати і кожною клітиною усвідомлювати Шевченкове Святе писання. У ньому є відповіді на запитання, як стати Громадянином, як перетворитися на могутню Націю. Великий Кобзар заповідав нам: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…”

Зробивши це, за Омельченком, “ми повернемося до першоджерел своєї культури, ...які засипані, забетоновані християнством... Ми маємо шанс скинути з себе цю облуду і стати українцями, українською нацією... Поки що у нашого населення, кожного мешканця, а не вільного громадянина України, залишається право вибору – або й далі кланятися єврейській Біблії і їхньому Богові, або повернутися до першоджерел своїх прапращурів, скинути з себе облуду християнської релігії і відновити в душі свою Віру... І тоді ми справді зможемо стати Українською Україною”. Тим часом “на сьогодні у нас немає нічого українського...”

Далі іде власне “історичне обґрунтування” політичної програми: “На території, яка нині називається Україною, існувала розвинена цивілізація – країна Аратта ще за сім тисячоліть до появи християнства... Під Мелітополем Запорізької області знаходиться наша прапращурська бібліотека, якій більше десяти тисяч років – “Кам’яна Могила”, про яку мало хто знає, Біблія наших предків – “Велесова Книга”... Тут, на цій землі, було зроблено найперший, найдавніший і найважливіший винахід – колесо. Тут вперше посіяли жито і випекли хліб... Сюди буде паломництво, щоб ступити босою ногою на священну Українську Землю, на її вранішню росу, мовчки постояти на Кам’яній могилі і доторкнутися до того місця, звідки починалася “біла цивілізація” на Планеті”.

При цьому приклад у політичному становленні нації запропоновано брати з низки європейських посткомуністичних держав: Румунії, Албанії, Болгарії і Грузії: “Грузини викликають повагу, вони вільні громадяни своєї держави. Це нація, яка опікується своїм майбутнім і зробила свій Вибір, хоч грузинів менш, як два мільйони. Зараз у нас є унікальний шанс – стати Вільними Громадянами Незалежної Держави і в своїй сутності, своїй єдності стати Українською Нацією і повернути нашу споконвічну Віру. Зламати, прорвати, пробитися крізь бетон тисячоліть християнства і повернутися до першоджерел нашої прапращурської Віри. І тоді Україною вже не керуватимуть іновірці, інородці, ми станемо Господарями на своїй споконвічній землі, дарованій нам Творцем”.

А це матиме глобальні наслідки: “Нині ми вже спостерігаємо занепад християнства як релігії, вона вже вичерпала себе зокрема й тому, що не була сприйнята з Любов’ю, а насаджена насильством, вогнем і мечем, кров’ю і смертю. Почнеться духовне очищення земного світу, відбудуться зміни свідомості на всій планеті як прорив енергії перетворень і змін... З України почнеться поштовх до розвитку абсолютно нової світової цивілізації”.

Висновки із прочитаного для людей, обізнаних у політичних та ідеологічних колізіях минулого століття, випливають однозначні. Скажімо, у згаданому тексті ми бачимо суміш аргументів проти християнства, запозичених із “науково-атеїстичної” літератури совєтської доби із інвективами, котрі жваво нагадують тексти Альфреда Розенберга.

А от бачення Шевченка є типовим для типового випускника совєтської школи, коли в центр Шевченкової творчості ставиться “Заповіт” у його “революційно-демократичному” потрактуванні, коли непоміченими і непрочитаними залишаються його християнські лейтмотиви творчості (після Євгена Сверстюка та Івана Дзюби просто якось ніяково нагадувати, що Шевченко був глибоко віруючим християнином, котрий водночас не сприймав офіційну російську церкву, її обрядовість та символіку). Власне, і згаданий “Заповіт” поза християнською традицією світосприйняття “мовчить”, як довела Оксана Забужко. Іншими словами, позбутися “єврейської” Біблії можна, тільки викинувши на смітник “Кобзар” або дуже ретельно його відцензурувавши, - значно краще, ніж це робилося у совєтські часи.

Що стосується “Велесової книги”, котра однозначно в науковому середовищі асоціюється з підробкою, здійсненою у середовищі російських євразійців першої половини ХХ століття, то залучення її до власне української традиції (навіть попри квазіавтентичність цієї книги) виглядає надто сумнівним жестом, якщо зважити, що нею “обґрунтоване” саме імперство Росії. Не менш (хоч і по-іншому) абсурдним є у контексті новоязичництва посилання на позитивний приклад Грузії у національному самоствердженні, оскільки грузини – це християни, у котрих відсутні міжцерковні чвари, а патріарх посідає чітку позицію не тільки в суто релігійних, а і у світських питаннях, відтак чомусь їм не знадобилося викидати “єврейську Біблію”, щоб “підвестися з колін”. Ба більше: їм допоміг саме християнський дух. Так само і полякам. Чи, може, українці в силу свого походження взагалі несумісні з європейськими націями? Чи, може, на Майдані Віктор Ющенко клявся іменем Дажбога?

Попри загальну абсурдність з погляду логіки та здорового глузду новоязичництва як політичної ідеології , вплив його зростає в певних політичних колах, опозиційних до колишньої влади і помітно дистанційованих від теперішньої. Йдеться про певний проект української нації, принципово несумісний із чинними донині. Цей проект може бути побудований лише через тотальну руйнацію питомо українського буття, з його традицією, соціокультурними кодами, історичною пам‘яттю, міфами, глибинними підсвідомими настановами. Водночас при втіленні цього проекту значно меншій руйнації має бути піддана соціокультурна система совєтської людини, оскільки там відсутні глибинні українські національно-культурні коди і міститься значно більш “вільне” (м‘яко кажучи) ставлення до християнства.

Таким чином, реально йдеться про створення принципово нового проекту “української України”, який за умов дотримання політичних настанов новоязичництва залишить “за бортом” переважну частину спадщини української професійної і фольклорної культури, що є питомо християнською, отже, буде приречений на поразку у вільному культурному змаганні із тією російською “попсою”, проти якої, начебто, виступає. Шанси на певний успіх такий проект має тільки за підтримки авторитарної чи тоталітарної влади. Так само повна переробка підвалин буття української спільноти вимагатиме подолання опору значної частини носіїв української самосвідомості, отже, також тоталітарних важелів державного управління. А оскільки дехристиянізація України не вдалася навіть ЧК-ОҐПУ-НКВД, то можна прогнозувати масовий рух спротиву таким спробам, що діятиме також силовими засобами (60% українського населення, яке впевнено заявляє про себе як про оцерковлених християн – це дуже великий потенціал такого спротиву). А що в разі втілення згаданого проекту України робити із Софією Київською, з Андріївською церквою, з Київською та Почаївською лаврами? Висаджувати у повітря? Чи перетворювати їх на храми Дажбога, знявши хрести і замалювавши фрески?

Отже, реалізація проекту новоязичницької “української України” може мати наслідком не консолідацію української спільноти, а її розкол на більшу, аніж зараз, кількість національно-культурних груп. Цей проект при спробі його масштабної реалізації насправді посилить саме неосовєтську культуру в Україні, оскільки послабить культуру українську. Остання в очах значної кількості українських громадян, наразі в силу ряду причин далеких від неї, втратить свою потенційну привабливість – особливо це стосується тих 20% громадян України неукраїнського етнічного походження, які в класифікації Г. Омельченка виступають як “інородці”, котрі не матимуть права на доступ до влади.

Ба більше: своїм антихристиянством, антисемітизмом (під виглядом “антисіонізму”) та антиєвропеїзмом новоязичницький “проект Україна” змикається із ісламським фундаменталізмом, і, принаймні, політико-ідеологічно, із ісламським тероризмом, а ще, бодай частково, з модерними найрадикальнішими антиглобалістами з числа ультралівих й ультраправих політичних сил. Реальні наслідки такого практичного змикання сьогодні ми ще не можемо уявити.

Таким чином, хоча появу феномену новоязичництва й можна вмотивовано і логічно пояснити, адже сучасна Україна є державою постколоніальною, посттоталітарною і постгеноцидною, а жодна країна Європи не має всього цього комплексу, проте знайти моральне і суспільно-політичне виправдання ствердженню цього феномену навряд чи можливо. Новоязичництво є черговим проявом пошуків “розгубленої української людини” в політико-ідеологічній сфері за обставин, коли сама ця “розгублена людина” суб'єктивно не має достатнього опертя в українській соціокультурній традиції і відчужена від здобутків сучасної професійної культури. Відтак будь-яка спроба достатньо масованого ствердження новоязичництва через політичні важелі неминуче обернеться деструкцією українського буття, до якої охоче докладуть свої зусилля добре відомі зовнішні сили за допомогою не менш відомих сил внутрішніх.