Днями політично активні громадяни широко обговорювали заяву «голови ДНР» Олександра Захарченка про нібито створення на теренах України «Малоросії» зі столицею в Донецьку. Обговорювали й подальше заперечення цієї інформації з боку інших ватажків ОРДЛО («окремих районів Донецької та Луганської областей»). Утім, скидається на те, що ці заперечення підігріли інтерес громадськості відносно менше, ніж сама заява.

При цьому, що вкрай характерно, досі незрозуміло, що саме підштовхнуло одного з головних сепаратистів до скандальної заяви. Відтак обговорення її українцями — принаймні, якщо судити з тих же соцмереж — звелося до а) конспірологічних теорій про те, що таким чином Москва чи то просуває, чи то, навпаки, маскує якісь свої таємні плани, б) звичайного «стьобу». Не дивно, що чимало й «активістів соцмереж», і професійних медійників висловили обурення самим фактом ретрансляції заяв терористів — навіть безвідносно до змісту цих заяв.

На жаль, уникнути подібних ретрансляцій видається можливим лише за умови створення свого роду «інформаційної стіни» між тимчасово окупованими районами Донбасу та рештою країни. Така «стіна» мала би бути значно міцнішою, ніж те, у що виливаються нинішні напівспорадичні ініціативи української влади на кшталт заборони мовлення російських телеканалів чи блокування російських соцмереж. Уже хоч би тому, що наразі ці та подібні заборони за бажання легко обійти (завести супутникову антену тощо).

«На жаль» тут вжито тому, що це з необхідністю означає запровадження цензури того чи іншого ступеню жорсткості. А така цензура, просто за природою своєю, неодмінно буде використана не лише для «захисту національних інтересів» — що б ми не розуміли під цим словосполученням — а й для придушення критики можновладців ізсередини держави та зведення внутрішньополітичних порахунків.

Важливим видається аналіз причин, із яких тут не обійтися без цензури. Якщо коротко, медіа зазвичай говорять про те, що цікаво людям. А нинішня вітчизняна ситуація ще й дещо складніша. Ретрансляція скандальних меседжів одіозних осіб на кшталт того ж Захарченка може не влаштовувати багатьох — але ці «багато» все одно Є ЧАСТИНОЮ АУДИТОРІЇ, націленої на споживання саме цих новин. Люди можуть писати в соцмережах чи навіть заявляти в телеефірі про шкідливість подібного продукту — але тим самим вони включаються в процес його розповсюдження.

Річ у тім, що об’єктивно мас-медіа зацікавлені не так у тому, що думає аудиторія, як у її якнайширшому охопленні. Тобто важливо не те, як сприймають ваші новини, а те, щоб їх продовжували дивитися / читати / слухати. Тож якщо публіка сприймає інформацію негативно, але все-таки СТЕЖИТЬ за нею — мети досягнуто.

Між іншим, у нашому випадку одним із наслідків цього є «негативна кристалізація» аудиторії, коли зневага / ненависть до ворога, постійно підживлювана заявами самого цього ворога, підтримує в аудиторії почуття спільності. Класичний прийом самоідентифікації: ми — єдине ціле, бо ми — проти іншого цілого. Саме тому, наприклад, «націоналісти» та «патріоти», часто-густо непримиренні в своїх суперечках щодо питань внутрішньої політики чи економіки, досить одностайні в своїх оцінках російської агресії чи факту існування ОРДЛО.

Інакше кажучи, для патріотичного споживача присутність в інформаційному просторі захарченків не така вже й шкідлива, якщо не навпаки. Хоча, безумовно, все не так однозначно (як і завжди в житті): наприклад, для патріота України така присутність кремлівських меседжів, хай навіть під «правильним» соусом, може «свідчити» про слабкість влади чи навіть про Її Величність Зраду. Що, ясна річ, не додає стабільності й без того неспокійному суспільству. І в цьому сенсі (про)російські пропагандисти могли би процитувати Сальвадора Далі: «Головне, щоб про мене говорили — в крайньому випадку, добре».

Зрештою, тут ми входимо в царину проблеми, навколо якої вітчизняні медійні експерти ламають списи так само активно, як і безуспішно: чи можливо вистояти в «гібридній війні», не вдаючись до пропаганди та маніуляцій, якщо до них вдається ворог?

Тут можна було би згадати старовинну американську приказку про те, що «добрим словом і револьвером можна досягти значно більшого, ніж просто добрим словом». Але одразу виникає наступне запитання: враховуючи незіставність ресурсів, чи не приречені ми програти ворогові «на його ж полі»? Як уже сказано вище, загальноприйнятої відповіді в українському медіасередовищі немає й поки навіть не проглядається — хоча окремих думок більше ніж достатньо.

Тим часом розглядувані вище питання насправді виходять за межі «гібридної війни», адже стосуються ширшої сфери — діяльності медіа в цілому. Тут ми під медіа розуміємо й соцмережі, але якраз у випадку, про який зараз ітиметься, між ними і «традиційними ЗМІ» вбачається яскрава відмінність. Цей випадок (досить типовий) — поява незадовго до заяви Захарченка іншої «сенсації», що збурила саме соцмережі, а от того ж телебачення практично не торкнулася.

Мова про очолення радником голови МВС Арсена Авакова Іллєю Кивою Соціалістичної партії України. Той же Фейсбук негайно заряснів із цього приводу «фотожабами» та коментарями різного ступеню дотепності. При цьому, що характерно, інформація подавалася як цілком однозначний факт. І лише згодом з’ясувалося, що відповідного рішення партії де-факто не було, що йдеться про задавнену боротьбу за контроль над уже не перший рік маргінальною політичною силою і, найголовніше, що власне інформація про подію походить від самого ж пана Киви.

Здавалося б, сама лише одіозність цього діяча, помножена на раптовість «сенсації», мала би змусити замислитися тих, хто широко цю інформацію тиражував. Як мінімум, варто було би говорити не «Кива очолив», а «Кива сказав, що очолив» Соцпартію. Але, по-перше, не існує жодних стандартів, що змушували би блогера перевіряти інформацію: в кінцевому рахунку, це його власний вибір. А по-друге, кожному ясно, що навіть топ-блогер, якщо він не є професійним журналістом саме з тієї чи іншої тематики, часто-густо не має ні часу, ні можливостей перевіряти ті чи інші дані. Врешті-решт, він може просто не мати контактів компетентних осіб.

Тож не дивно, що ясність у картину внесли саме професійні редакції та експерти. Що, між іншим, учергове вказує на певний поспіх тих, хто вже не перший рік пророкує неминучу загибель «традиційних ЗМІ» під залізною п’ятою соцмереж.

Але проблема компетентності так чи інакше зачіпає й перші, й другі. Якщо більш-менш зрозуміти ситуацію з Кивою було справою пари годин, то з’ясувати, що ж насправді стояло (чи що нічого не стояло) за заявою Захарченка, з огляду на очевидні причини, не під силу й більшості професійних українських журналістів. А є ж іще й ситуації, де, навпаки, аж надмірна кількість джерел та експертних думок поєднується з «непідйомністю» самої теми.

Наприклад, автор цих рядків трохи тямить у Мінському процесі, але нізащо не взявся би писати про медичну реформу чи навіть начебто простий комерційний спір «Борисполя» та лоукостера Ryanair. Загальна ж проблема тут у тому, що Мінський процес як елемент війни приваблює більшу аудиторію — тож у цій сфері в країні й більше експертів (як і «експертів» у лапках). Хоча напряму значно більшої кількості громадян стосується саме медична реформа.

Підсумовуючи описані вище дві досить типові ситуації появи «новин без новин», можна хіба що повторити те, що відомо всім і так, але дотримується зовсім не всіма. По-перше, звісно, що фактчекінг — «наше все». Якщо неможливо встановити приховані рушії подій (як у випадку з заявою Захарченка), є сенс почекати інших коментарів. Здогадатися, що вони з’являться, було неважко.

Звісно, це може йти на шкоду швидкості подачі інформації. Але чи варті швидкість та (псевдо)сенсаційність таких класичних стандартів, як повнота та точність інформації?

Ну а по-друге, звісно, добре було б не роздувати псевдосенсацій. Але тотально добитися цього, повторімося, можна хіба що за допомогою цензури. Більш-менш ефективною альтернативою їй у даному випадку виглядає все той же професіоналізм. Включаючи, коли хочете, професійну обережність — у тому сенсі, що не варто квапитися висвітлити чиюсь заяву чи навіть якусь подію, якщо є найменші сумніви, що ця заява чи подія матиме реальні наслідки. Авжеж, рецепт не дуже реалістичний до виконання у світі мас-медіа — проте іншого світу в нас для себе немає.

Фото: Reuters