Бо йтиметься в ній таки не про меблі, а про ті телевізійні проекти, в яких ведучі сумлінно виконують роль ефектної, незамінної, але агресивної та надокучливої декорації.

Загальна концепція таких проектів проста: «Ходімо, подивимося, що вони там поробляють». Вони – це впізнавані люди, герої усіх без винятку теле-шоу. «Декорації», обвішані мікрофонами й наїжачені допитливими поглядами, чіпляються до своїх персонажів придорожніми реп’яхами. У такому тотальному комфорті відбувається подальше спілкування.

Один із зразків жанру «меблі на замовлення» – це програма «Вершки» на каналі НТН. Хлопець із дівчиною випромінюють атомну комунікативність, зустрічають зірку, обгортають її рулонами власної допитливості й намагаються хоча б півдня протусуватися разом, щоб у кожному новому інтер’єрі поставити чергове «меблеве» запитання, а принагідно розпитати всіх, хто під руку потрапить, що ж вони думають про героя програми. Така собі варіація на тему стрічки «Бути Джоном Малковичем». Шкода тільки, що технології поки що не дозволяють уповні реалізувати цю золоту мрію світової журналістики.

Ось двійко ведучих взялися бовтати свої вершки, приклеївшись до Богдана Бенюка (очевидно, Іван Малкович уже побував у їхньому енергетичному полі). Зустрілися біля театру Франка, після чого актор виголосив свій напружений розпорядок дня. Проігнорувавши відвідування лекції славетного актора, знімальна група обмежилася висвітленням його «заробітчанської» діяльності, вирушивши на концерт, де Бенюкові належало виступити як конферансьє. За кулісами назбиралося чимало інших зірок, тож розпитати про Богдана таки було в кого. Тільки от проблема в тому, що з реакції артистів, які знають актора давно й дуже добре, ставляться до нього чудово й надзвичайно тепло, сформувалося одне враження: Бенюк за своїми якостями й іманентними характеристика дуже нагадує… сало. Бо усі в один голос кажуть: Бенюк – це Бенюк, що ще додати? Він настільки прекрасний і бездоганний, що мало хто взагалі може про нього говорити. Одна лише Ані Лорак пожвавила потік «відмазок» дитячим спогадом про те, як вона ще під стіл пішки ходила, а Бенюк уже був Бенюком. Ну, і як тут не згадати хрестоматійне: «Сало як сало – що його пробувати?». Зрештою, ведучим і не залежало на тому, аби щось розказати глядачеві про Бенюка: його ж і так усі знають… Тож і запитання сипалися напрочуд неадекватні. Стоїть собі чоловік на сцені, готується до іскристого конферансу, а йому: «Скільки ж то ви грошей за проведення концерту берете?» Звісно, гуцул не розгубився, й одразу ж бумеранг полетів назад: «А ви скільки за програму?» Ведучі змогли вичавити з себе міліграм імпровізації в стилі катастрофічних 60-річних спокусниць й розчинилися у меблевості власного наміру. А останній спалах їхнього ентузіазму наприкінці програми взагалі видався епітафією, бо взялися вони просити, щоб Бенюк їх анекдотом розсмішив, репутацію свою веселу підтримав. І накрив їх актор мокрим рядном. Відмовився ввічливо від чергових меблів на замовлення, після чого казочці приснився кінець. Дивна річ: ніби й непогана ідея, але протягом усієї програми не відпускало одне враження: ось відома людина терпить приставання журналістів. Жодного задоволення ні він, ні глядачі врешті не отримують. Може, хоч ведучим такі меблі подобаються?

Не менш полум’яний приклад просочування журналістики у герметичні світи культури й усього, що близько лежить, можна спостерігати на каналі «Тоніс» у програмі «Се Ля Ві». Зрозуміло, що ведучій цього проекту також імпонує MTV-шна репортерська круторогість, коли вдається угвинтитися в першу-ліпшу вечірку й, підловивши зірку в ту мить, коли вона хоче донести до рота ложку супу чи стопарика, поцікавитися атмосферою, враженнями та іншим «веріфайном». Але для того й існує, зрештою, формат музичного каналу, щоб уникнути будь-якого змісту, натомість просто наситивши картинку інтершумом та порожняковим текстом. У «Се Ля Ві» претензія нібито інша – контекст подати, інформацію, людей як слід допитати. Тільки ж де набрати стільки універсальності солдатові вітчизняного телебачення, щоб з однаковою легкістю та компетентністю розповісти про долю унікальної колекції графіки, яка випарувалася з України на радість світовій буржуазії, котра тепер збирається розгортати й підтримувати у нас інші високомистецькі та музейні проекти, й так само барабанити про «повернення» у вітчизняний шоу-бізнес призабутої зірки з остаточно неактуальним сценічним псевдонімом «El-Кравчук»? Навіть чотириногому сенаторові часів Калігули було би зрозуміло, що про Кравчука, як не крути, побалакать простіше. Особливо з таким глибоким резюме: «Повернення – річ можлива, якщо йдеться про справді талановиту людину». Що ж стосується нюансів у міждержавних музейних розборках – неможливо оминути калюжу фахової безпорадності, якщо лише протусуватися годину в середовищі людей, які «кожен щось собі знає», а відтак – відбутися загальниками.

Відповідно, одна аудиторія отримує від цього проекту меблі, яких не замовляла, а інша дивується, що її табуретками намагаються зацікавити, естетично так, «з пальчиком».

Іноді в жанр «меблі на замовлення» можна потрапити випадково, лише завдяки недостатньо продуманій роботі редакторів. Ця оказія спостерігалася з Дмитром Кисельовим, який не проминув нагоди «подробно» поговорити про Євробачення з продюсерами Ані Лорак і гурту «Гринджоли». Трапилось це вже тоді, коли всі мости було спершу спалено, а потім знову встановлено, коли навіть у Юрія Фальоси зникло бажання дискутувати і коли останні міазми скандалу розчинилися у благовонії народного вибору. Кисельов, напевно, проґавив це стрімке згортання бойових дій, а тому потрапив у меблеве становище. Геть усі єзуїтські заготовки не спрацювали, гості розійшлися Леопольдами, а у пам’яті залишилося лише простоволосе запитання для телеаудиторії: «Чи можна порушувати демократичні процедури ім’ям помаранчевої революції»? Уже згадуваному в цьому тексті сенаторові також було б зрозуміло, що більшість скаже своє рішуче «фальсифікаціям – ні!», щоб одразу ж додати: «Гринджолам» – так!» Торжество парадоксу, коли дві протилежні відповіді мирно уживаються у спільній оболонці, й нікого це вже не дратує. Хіба що за винятком Кисельова, якому не так часто доводиться миритися зі своєю декоративною роллю.

За підсумок і мораліте цього стихійного огляду хочеться взяти цитату з безсмертного шоу Ольги Герасим’юк «Без табу»: «Це лиця тих, на чиєму горі ми маємо вчитися».