Чи, навпаки, це частина тоншої, спрямованої в майбутнє, гри нових опозиціонерів?.. Зробімо невеликий екскурс у нещодавню історію, аби отримати ґрунт для деяких припущень.

Іще не так давно, перед виборами 1998 року, українські політологи почали говорити про "моду на опозиційність". Тоді, коли вибудувана Кучмою і його оточенням політична система стала давати чимдалі більше приводів для розчарувань, а всередині партії влади розгоралися протиріччя, різні гравці пробували себе в опозиції. Хто – в конструктивній, хто – в альтернативній, хто – в демократичній.

Власне, саме розмаїття епітетів і евфемізмів демонструвало: пост- (а багато в чому екс-) радянській еліті важко уявити себе не причетними до влади бодай якимось боком. Найкращою ілюстрацією є теперішні керівники соціал-демократів (об’єднаних). Після приходу до влади Л.Кучми в 1994 році їхні відносини з новим президентом складалися вельми непросто; та і перший президент Л.Кравчук дозволяв собі доволі критичні коментарі на адресу свого наступника. Здавалося – ось вона, перша не комуністична опозиція. Але марно сподівалися. Фінансові, організаційні, медійні ресурси і таланти було витрачено на приєднання до влади, а не опозицію до неї.

Підсвідомо, мабуть, тиснув радянський стереотип: будувати може лише влада, опозиція лише руйнує (адже за радянських часів було немислимим уявити собі, як Партія поступається місцем біля керма іншій силі – аби у свою чергу замінити її після чергових виборів). Але головне – спрацьовував свідомий вибір: влада – це доступ до ресурсів і їх розподілу. Тільки коли біля розподільника ставало затісно, провідні діячі партії влади (як-от П.Лазаренко) оголошували себе опозиціонерами.

До речі, іншу логіку опозиційності їм було збагнути важко. І коли в Україні виникла вже пострадянська опозиція, її спосіб мислення намагалися підігнати під звичні для себе моделі (Вадим Рабінович стверджував, що "опозиція – це ті, хто не може підійти з ложкою до державного корита"; за логікою цього визначення, влада – це ті, хто свою ложку в корито занурив).

Це – одне з пояснень нерозуміння і неприйняття великою частиною українського істеблішменту Помаранчевої революції, а раніше – акції "Україна без Кучми": свідомий протест, вимоги зміни влади слабко вкладаються в їх картину світу.

Почасти цими факторами можна пояснити рекордну кількість голосів, яку зібрала новий прем’єр і її програма серед фракцій, які мали, відповідно до заяв їхніх лідерів, стати новою опозицією.

Дещо подібне траплялося вже у 1999 і 2000 роках – при затвердженні прем’єра В.Ющенка і його програми: попри критичні виступи, прокучмівські фракції (і СДПУ(о) зокрема) голосували "за". Аби потім скласти свої голоси із комуністами і відправити уряд Ющенка у відставку.

Тому, до речі, масова підтримка не має заспокоювати новостворений уряд Юлії Тимошенко: йому продемонстрували "добру волю", але можуть дещо вимагати взамін. Навряд чи посад (принаймні на цьому етапі): лідери колись прокучмівських фракцій реально оцінюють ситуацію. Однак підтримка уряду є гарним ходом у майбутній пропагандистській грі.

Кілька років тому Л.Кучма, виступаючи з нагоди чергової річниці Незалежності, дорікнув Ющенкові: йому, мовляв, було створено тепличні умови, а він не зміг домовитися із парламентською більшістю. Про те, що такі "домовленості" включали б доволі вартісні для державного бюджету речі, Кучма, звісно, не сказав. Але для його колишніх послідовників дуже зручним може видатися повторення тієї ж тези перед парламентськими виборами-2006: ми, конструктивні, простягли їм руку дружби, а вони, опортуністи, не виправдали довіри. Такий пасаж цілком може знайти відгук у виборців на Сході і Півдні, а почасти і в Центрі країни – адже наслідки медіа-зомбування громадян під час кампанії-2004 протягом найближчого року подолати іще не вдасться. І громадяни будуть підсвідомо готові сприйняти чергову порцію негативу про тих, на кого так цілеспрямовано лився бруд раніше.

Як зазначала одна емоційна громадянка під час мітингу на підтримку Януковича у Харкові, "а навіщо нам іще якась "свобода слова"? Ми що, і так не знаємо, що у Ющенка дружина-шпигунка, а Тимошенко – воровка?". Експлуатація таких міфів – надто спокусливий інструмент кампанії-2006. І позиція "білих і пухнастих, готових до компромісу, а потім розчарованих" – зручний стартовий майданчик для такої експлуатації.

З іншого боку, значна кількість центристів, які раніше підтримували Кучму не за совість, а за страх, справді прагне певних дивідендів від нової влади. Наприклад, сприяння бізнес-проектам, недоторканність кадрів на місцях... а то й більше, аж до посад в уряді (особливо якщо О.Мороз таки вирішить піти в самостійне плавання і за місяць-два до початку парламентської кампанії знов оголосить про свою "окрему позицію" – і новій владі доведеться спішно залучати нових "коаліціянтів").

Іще один вірогідний сценарій поведінки нової опозиції – виставлення вимог. Мовляв, ми вас підтримали, тепер маємо право вимагати. Для виборців, публічно, висуватимуться вимоги соціальні – аби все було й одразу, а інакше через комерційні ЗМІ заявлятиметься про "уряд, що не виконує обіцянки". Уряд, таким чином, увесь час матиме знаходити кошти на дедалі зростаючі соціальні програми – а бюджет вже від експериментів Януковича отримав дисбаланс близько 30 мільярдів гривень.

У кулуарах же знову можливі пропозиції обміняти підтримку і "ненапад" у підконтрольних ЗМІ на цілком певні проекти і підприємства. І тут у керівництва уряду може виникнути спокуса "залишити все, як є": не чіпати одіозних чиновників, іти назустріч певним пропозиціям – в обмін на вигоди і підтримку. А наступним кроком нової опозиції може бути розкриття певних домовленостей, вимагання пояснень та демонстрування, як новий уряд не виконує обіцянок – та і взагалі, "нічим не відрізняється від старого".

Таким чином, у несподівано лояльних кроках нової опозиції може бути як психологічна звичка орієнтуватися на владу, так і розрахунок або на дивіденди з її рук, або (особливо, якщо дивідендів не буде) – зручний плацдарм для критики в рамках кампанії-2006. У таких візантійських іграх теперішня опозиція вельми досвідчена, і для уряду може виникнути доволі непроста ситуація. Тим більше, що громадяни чекають від нього зростання рівня життя; успіх у цьому – єдина надійна гарантія від того, що можливий уже в найближчому майбутньому контрнаступ опозиції завершиться реваншем у 2006-му.