Слів про могутність нашої музики на ТБ разів у триста більше, ніж бажання її показувати. "Статисты – берите гитары!.
Струны не трогать, только жопой вилять!"
(з апокрифів Масяні)
Почати варто із вдячного нагадування: термін "дупобачення" вперше використав у одній з "Поступівських" статей Володимир Павлів. У той час він успішно викривав наш рідний "нацдебілізм" і взагалі був зразковим романтиком. Я часто згадую його "дупобачення" як приклад передчасного прощання з тим, що здавалося "ілюзіями", запамороченням, кошмаром українського мистецтва, а насправді виявилося його телевізійним майбутнім. Відтак "дупобачення" – давно уже не метафора, а повсякденна ефірна практика, що застосовується у найрізноманітніших формах – від серіального продукту до ток-шоу, з безперечним домінуванням у царині музичній.
Поки Олександр Євтушенко стверджує, що в Україні вже з’явилася музика, здатна порвати світ, ми вперто слухаємо "ой, люлі мої, люлі", і це вже навіть не тема для критики чи іронії. Це такий світ уніфікованого дупобачення, в якому важко уявити існування бодай однієї якісної музичної програми. Найгірше, що від неприсутності музики на вітчизняному ТБ особливого дискомфорту не виникає. Печально тільки, що "люлі-пацелуї" жирують у національному ефірі на тлі буремних розмов про пісенну обдарованість української нації. Слів про могутність нашої музики на ТБ разів у триста більше, ніж бажання її показувати. І йдеться навіть не про музичні канали, які вперто сповідують формат дупобаченя і тому заслуговують на естетичну індульгенцію.
Так сталося, що кілька останніх днів телевізор нагадував мені про свої музичні преференції у доволі дивний спосіб. Спершу змусив переглянути черговий тур "Євробачення-2005" на УТ-1, який вирізнявся присутністю у студії віце-президента НТКУ. Цей добродій побідкався, як тяжко "робити таку ефектну і кольорову картинку", а також резонно зауважив, що, мовляв, у нас багато є конкурсів для вже відомих виконавців, а ми ж маємо таку обдаровану молодь – чому ж її не показати країні? А на сакраментальне запитання ведучої про те, навіщо взагалі НТКУ проводить "Євробачення", пролунала ще рішучіша репліка: "А навіщо тоді співати?". От воно, подумалося, чудесне сплетіння випадку й долі – обвалився на Україну почесний обов’язок морочитися з цим конкурсом, то заодно й талантів в ефір вивалиться чимало – глядачам задоволення і культурі користь.
Уже чимало думок висловлювалося стосовно рівня більшості претендентів на право пробігтися гарячим і золотим маршрутом Руслани. І чомусь найчастіше звучить інтонація занепокоєння: як би це нам не облажатися після дикого тріумфу. Бо підстав для ороговіння з кожним туром дедалі більше – настав час реставрувати спаплюжене виборчим процесом гасло: "Хто б із них не виграв – ми програємо". Я не поділяю цього занепокоєння з однієї причини: зазнати абсолютного краху з "Євробаченням-2005" – справа до певної міри навіть почесна. Українська культура у цьому разі нічого не втратить, як і не здобула нічого внаслідок ламання євробаченої сцени нашими дикими танцями (хіба що вважати великим здобутком появу Руслани у російській теле-гоп-компанії, поруч з "люлями-пацелуями"). Набагато болісніше – безвідносно до "Євробачення" – спостерігати, як протягом тривалого часу УТ-1 пропонує пересвідчитися, що "тєлєга" про нашу тотальну пісенну геніальність – або пустопорожній міф, або ж якийсь ретельно прихований від самих себе потенціал. У цьому процесі виявлення талантів щось залишилося з тотемних часів: замість того, аби показати істинне – молоде, прекрасне і бадьоре – обличчя вітчизняного музичного майбуття, нам підсовують його паралітично усміхнену маску й називають зовсім інші імена. Типу, щоб ніхто не наврочив. "Я хароша дєвочка і паю а любві", – з такого штибу фразами перед нами з’являються цілі шереги талантів. Дивишся – і злостиво потираєш руки. Так йому й треба, "Євробаченню". Але чи заслуговує на таку екзекуцію зморена дупобаченням телеавдиторія?
Ось, наприклад, змагаються минулої неділі чергові претенденти. Дівочий гурт зі скромною назвою "The Best" звіряється перед ведучою, який у них хароший продюсер: забезпечив сумлінним ученицям і тренажерний зал, і фітнес, і навіть про вокал не забув. Подбав продюсер і про пісню – "Всє дєвчонкі" називається. А далі – дупобачення і див. епіграф. А ось показують зворушливу дитину Ірину Коваль, яка страшенно переживає, щоб глядачі проголосували за її "Пісню кохання". Коли сидить і говорить у студії – все чудово. Аж потім показують її сценічний виступ, в образі, значить, і аж очі круглішають: слово LOVE виблискує в "області таза", високі білі чобітки да на шпильках – вітання передовим колгоспникам 80-х і знову див. епіграф. Відповідно, коли серед цих молодих талантів з’являється більш-менш знана група "Таліта Кум", то стає незрозуміло, для чого ж усіх інших показували. А коли черговий відбірковий етап завершується і називають уже визначених фіналістів, серед яких – поруч з талантами тотемного значення – фігурує Ані Лорак, то будь-яка "інтрига" вивітрюється остаточно: надто вже багато кілометрів між єдиною українською естрадною зіркою і огромом відібраних фіналістів, яким наперед одведено роль статистів, масовки з надіями та амбіціями – від простодушних заяв ("ця перемога потрібна мені більше, ніж будь-кому іншому") до цинічної кон’юнктурщини ("віддай голос за свою помаранчеву музику").
Я ніколи не бачив бою лева з інфузоріями туфельками. А тут – така розкіш. Щодня, на УТ-1. І цілком серйозно.
Поки не завершиться перебіг "Євробачення-2005", перше місце у рейтингу музичного дупобачення залишатиметься недосяжним для інших претендентів. Утім, ще два місця – теж призові, а кандидатів на них хоч греблю гати. Традиційно тут мали би розміститися якісь "Хароші пєсні" або інша російська лабуда, та наважуся запропонувати інших претендентів. Зокрема, чергове ток-шоу Іллі Ноябрьова "Куміри та кумірчики" (саме так у титрах написано) на каналі "Інтер". Програма ця меншою мірою має стосунок до музичного дупобачення, як до знущання з дітей, чим глядачу належить милуватися. Втім, у її основі – усе та ж таки впізнавана ідея: констатувати, що музичні пріоритети наймолодшого покоління українців залишаються саме у тій царині, де струни краще не чіпати. Так було і минулого понеділка: троє діточок презентували образи своїх кумирів. Дивився я на них і намагався вгадати. Ось сидить другокласник Віталік у здоровенних круглих окулярах без скелець. Класичний поттероман. Аж ні – його "кумір"... Аркадій Укупнік. А ось – дівчинка Аня. Пір’я у скуйовдженому волоссі, імітування абсолютної вульгарності й мундштук у руці. З’ясувалося, що ця "бронхіально хіхікающая" (гумор Ноябрьова – окрема кунсткамера) Аня зображала Лоліту. І коли я дивився, як присутня у студії мама з фанатичним захватом підспівувала доці: "Слушай, атвалі, знаєш, нєт любві...", стало зовсім не до сміху. Врятувала це моторошне видовище лише Настя у ролі Ані Лорак, яка зі зворушливою безпосередністю процитувала чудовий віршик: "Я свиня, і ти свиня, всі ми, браття, свині".
І на завершення, про бронзову медаль хіт-параду вітчизняного музичного дупобачення. Зі скреготінням душевним на цю нагороду захотілося номінувати програму "Київ класичний" на каналі "Київ", останній випуск якої розповідав про ораторію-балет Карабиця "Київські фрески". Попри те, що сама програма існує на ТБ ніби партизан у глибокому тиловому схроні, вона – всупереч волі творців – працює на процвітання свого ідейного ворога – загального дупобачення. Бо парадигма нудьги і симфонічного позіхання, властива цьому телепродукту на ментально-технічному рівні, ніби як поширюється на всю академічну музику. Після поступового згасання "Імпрези" на СТБ про конкуренцію взагалі не йдеться. Добре самому воювати у полі – ворогів нема, лягай собі під дуба зеленого і спи з елітним усвідомленням, що лежиш на землі, в якій щось святе закопане, і ти – охоронець цих небачених і незрозумілих для людства святинь.
