Натомість Кейтель їх вчасно поінформував: “Панове, рано один в одного відсмоктувати”.

Це відчуття передчасності багатьох емоцій, які лише виснажують і розбещують, посилила одна підслухана мною фраза. Розповідаючи по телефону про те, “як там у Києві”, один львів’янин сказав: “У нас усе нормально. Правда, почалася ейфорія – і це дуже погано”.

Причин для ейфорії більше, ніж потрібно. Протягом тижня усі побоювання, що влада штурмуватиме наметове містечко або пікети біля АП, чи ще якоїсь урядової біди, не справджувалися. Розгубленість та поступки чільних урядовців, відставки, заяви про підтримку Ющенка, пробудження зародкової чесності в новинних блоках деяких центральних каналів, ультиматум Кучмі (на час написання цієї статті – успішно проігнорований), і найголовніше – невтомність народу, – все це свідчить, що зворотнього шляху немає. А отже, перемога бігає десь поруч. Зрозуміло, що без такої налаштованості на швидкісний тріумф неможливо підтримувати належний масштаб протесту. Інша річ, що у нинішньому протистоянні ейфорія – єдиний непотріб, що його варто позбутися, принаймні – локалізувати довкола сцени, з якої обвалюється цілком зрозумілий передоз “слави” усім присутнім.

Одну з ночей протинявшись у пошуках цейтгейсту, я все ж таки переконався, що майданна атмосфера чудово співіснує з крицевою дисципліною та холодною волею до перемоги. Люди, які заблоковують у центрі міста заледве не кожне підворіття між третьою та п’ятою ранку, – єдина можливість відчути впевненість і справжність тих сотень тисяч голосів, що крають простір довкола “Галі”.

Ці мої нічні походеньки подарували, окрім вже звичного драйву і впертого народного безсоння, чимало парадоксальних спостережень – веселих і прикрих. Показувана у теленовинах картинка – занадто висушена й дистильована, щоб передати дух і настрій центральних вулиць та будівель міста. Адже крім зразкового й тому одноманітного Майдану, є ще й Український дім, який тепер нагадує щось середнє між вокзалом, притулком та схроном. Затхле повітря, сотні втомлених, немитих тіл зі своїми неспокійними снами, черги за бутербродами, консервами чи печивом, за чаєм-кавою, за таблетками та новинами 5 каналу. Внизу, біля туалетів, – стратегічні запаси, добуті у якомусь революційно-хаотичному пориві: кілька мішків картоплі, цукру, якісь коробки, а біля них – могутні колони туалетного паперу: цього ресурсу точно вистачить до весни, було б тільки бажання ним користуватися.

Теперішній Український дім – це унікальна субкультура, утворена з людей, яким нема чого втрачати, які приїхали виборювати свободу, яким просто цікаво і яким нікуди подітися. Бабусі з онуками однаково гризуть “Мівіну”, однаково моляться, однаково виходять у ніч. Між ними усіма немає нічого спільного, крім усвідомлення винятковості наданого долею шансу. І це дозволяє поблажливо ставитися до випадкових персонажів, які неодмінно вигулькують там, де існує “халява”. Один з таких – достатньо пропитий тип – легко вициганивши кілька банок консервів, спробував реалізувати основний пункт своєї програми, – зажадав ще й “сольоних огурчіков”. Цей алкан в Українському домі, як і безпритульний підліток, на чиїй голові більше зеленки та гематом, ніж волосся, як і декласовані мисливці за онучами, що з радістю гребуть доступну “гуманітраку”, а потім з нею поспішають на базар, – вельми зворушливі типажі. Було б якось не по-людському, якби революція минала без анархічного присмаку, – хтось розуміє свободу саме так.

Але у тому ж таки Українському домі – один з найкращих зразків самоорганізації: власна охорона, фейс-контроль, чергування на визначених об’єктах, чіткий розподіл у всьому, струнка – майже військова – ієрархія. Відчувається, що люди не танцювати сюди приїхали й для них свято може бути тільки одне – перемога. Їхній протест – істинний зразок для киян, бо для них це – єдина робота, якій варто присвятити себе до останку.

Водночас нічні вулиці міста пронизані безтурботнішою атмосферою. Попри те, що час од часу з Майдану нагадують: влада може застосувати силу. Все це ніби не стосується людей, згуртованих довкола джипів, що функціонують в режимі радіоприймачів. Ближче до ранку всі починають активніше рухатися під “Океан Ельзи” чи “ВВ”, але залишаються на місці. Нікуди поспішати.

Що парадоксально: батареї пляшок з-під водяри, культурно вишикувані під вікнами зачинених магазинів та бутіків, – і мінімальна кількість вгашеного контингенту. Протягом ночі, ошиваючися біля АП, мені вдалося побачити лише одного сумнівного типа, який випромінював очевидну деморалізованість. Проте його швидко вгамували цілком мирними стусанами, після чого заспокоєний борець розчинився у просторі. Безалкогольність цього опору стала для мене колумбівським відкриттям. Народ наче забув про традиційні засоби “зігрівання”. Що замість цього? Декілька хлопців під своїм сільським транспарантом грають пластиковою пляшкою в “собачку”. Інша група пікетувальників цілком могла би взяти участь у конкурсі колобків чи капустин. З вікна однієї помаранчевої таксівки полум’яно вигукує “Ющенко” баришня у костюмі блядовитої медсестри, своїми тілесами піднімаючи, так би мовити, патріотизм населення.

Тим часом значення дрібних революційних перемог, яким так тішилися кілька днів тому, поступово вичахає. І у багатьох прихильників тактика “великого стояння” викликає щодалі більше нарікань. Бо з одного боку – лавина голосів про тотальну брехню, фальсифікацію та злочинність влади, з іншого – демагогія та зустрічні звинувачення, спекуляція словами та намірами, як це сталося у випадку з сепаратистськими заявами на сході України.

Найприкріше, що центральні ЗМІ, задекларувавши чесність, спромоглися у цій ситуації лише виконувати ролю ретрансляторів теперішньої новинної какофонії. Учора вам показали чиновника, який фактично закликав до розколу України, сьогодні – того ж діяча, що невинно запевняє: мене не так зрозуміли. Слова-горобці запорошили медіа-простір, а вершина цієї еквілібристики – слухання у Верховному Суді – може спантеличити кожного уважного громадянина, який дивиться прямі трансляції звідти. А на бекґраунді – виснажливі теле-, радіо-марафони, учасники яких вибухають праведним гнівом. Це розпечене каміння падає в бездонну ополонку владної бездіяльності – шипить і парує, але однак опускається на дно, де тиша, спокій і перегнивання решток залишається єдиною нормою, єдиним законом буття, єдиним значенням слова “стабільність”.