Українські мисливці за кіношедеврами, що дають реверанси «Тіням забутих предків» чи бодай претендують на «Оскар», куплять квиток на новий український фільм «Правило бою» — і вкотре розчаруються. Сценарист Іван Тимшин і режисер Олексій Шапарєв пропонують просту, зрозумілу всім, крім рафінованих естетів, і цілком передбачувану у фіналі історію молодого боксера, який кинув виклик спортивній мафії та не «злив» двобою.
Невтаємничених стимулює — або навпаки, не спонукає — заплатити за квиток інформація про те, що фільм Шапарєв зняв здебільшого власним коштом, лиш у процесі виробництва підтягнулося кілька спонсорів. Інвестувати в українське кіно буде вигідно, коли побільшає екранів і, що важливіше, коли українці перестануть давати кожному вітчизняному фільму завищені аванси. Простіше кажучи, ходитимуть на український фільм так само, як на голлівудський: якщо цей бойовик не сподобався, все одно плануєш заплатити за перегляд нового. Бо тобі просто подобаються бойовики, і це — причина й головний стимул.
За сюжетом, Тарас Зав’ялов, герой, якого грає Влад Нікітюк, зголошується битися без правил і заробляти в такий спосіб гроші на операцію для матері. Бандити, які контролюють тоталізатор, не можуть домовитися з чесним бійцем, котрий має гартований законами вулиці кодекс честі, тому забирають виграш, сильно б’ють і викидають із бізнесу. Принаймні, так їм здається. Закони жанру вимагають, щоби Тарас витер кров, заживив рани, почав тренуватися й повернувся на ринг, щоби знову стати до бою проти ставленика мафії. Навіть бої без правил мають відбуватися за певними правилами, а вони прості: хай переможе найсильніший.
Гостросюжетна спортивна драма — жанр, який у кіно давно освоїли. Всякий, хто ремствує на передбачуваність сюжету, дія якого розвивається за десятками років розробленою схемою, може з тим самим успіхом нарікати на мелодраму. Любовна історія може завершитися або весіллям Його та Її, або — смертю когось із них від невиліковної хвороби, здебільшого раку. Третього на дано. Ще вдячніше нарікати на детектив, адже фінал такої історії не має навіть двох варіантів розв’язки. Якщо на початку когось убили, в кінці вбивцю треба викрити й бажано покарати. Загалом усі сегменти жанрового кіно, від бойовика до горора, будуються на імплементації знайомих сюжетних ходів у тіло чергової історії. Глядачам лишається тільки шукати цитати й кайфувати від того, вирішуючи для себе, з чим автори впоралися, а з чим — не дуже.
Критик Сергій Васильєв зауважує в «Правилі бою» брак оригінальних ідей, які підмінено впізнаваними шаблонами. Але саме певну шаблонність масовий глядач і пробачає подібним стрічкам. Бо так само від улюблених музикантів на концертах вимагають старих перевірених хітів, поблажливо дозволяючи на початку виконати щось із новенького. Хоча варто погодитися: Станіслав Боклан у ролі головного лиходія Скульського та Анатолій Пашинін у ролі його посіпаки-наркомана навіть не намагаються відійти від стандартів, закладених для таких персонажів у коміксах. Образно кажучи, кожен із них грає навіть не на трьох, а на двох акордах.
Пропонований фільм найкраще розглядати в контексті навіть не франшизи про Роккі Бальбоа, який у першому фільмі, нагадаю, не переміг Аполло Кріда. Власне, тим стрічка й запам’яталася, адже герой за визначенням має дати тирки опоненту. Проте перший фільм із подальшого циклу про Роккі номінували в 1976-му на «Оскар», «Золотий глобус» та кілька інших престижних премій не в останню чергу через те, що Крід постав перед глядачами не Злом, яке треба покарати, а лише досвідченішим за молодого амбітного суперника спортсменом. Авторам удалося врівноважити суперників, і поразка Роккі в фіналі не стала трагедією, хоча трохи пішла проти жанрових законів. Та «Правило бою» обрав інший, простіший шлях, нацькувавши абсолютне, навіть трошки пафосне Добро в особі Тараса на не менш пафосне Зло в особі Скульського. Що ставить український фільм у контекстуальний та змістовний ряд із «Самоволкою» та «Кривавим спортом», обидва — за участю молодого Ван Дамма, та російською трилогією більш як десятирічної давнини «Бій із тінню».
Загалом боксу як виду спорту пощастило бути втіленим у кіно найбільше. За ним ідуть шахи, а футбол як «гра мільйонів» щоразу провалюється, хай як старалися сценаристи й режисери. Секрет стабільного успіху «боксерського» кіно, й навіть у ширшому розумінні — кіно про єдиноборства, саме у двобої. Перед нами на рингу сходяться дві особистості, й не важливо, хто і що за ними стоїть: спортивні амбіції чи кримінальні інтереси.
Тут слід згадати минулорічну українську прем’єру — «Я з тобою» Олега Туранського, яка, будучи витримана в жанрі кримінально-спортивної драми, збудованої на актуальному нині героїчному фундаменті, все ж відійшла від традицій. Головні герої зійшлися на рингу, маючи одну мету: вибити разом із перемогою гроші на лікування коханої, однієї на двох. Парадокс у тому, що жоден із бійців не знав: противник переслідує ту ж благородну мету, що й він. Це дозволило недавнім антагоністам потім об’єднати зусилля й витягнути кохану з окупованого Слов’янська, по ходу справи покалічивши та вбивши з десяток «сепарів». Так, почавшись спортивною драмою, фільм перетік у драму соціально-політичну.
Порівняно зі стрічкою-колегою «Правило бою» все ж лишається вірним традиціям спортивних бойовиків. Тут і максимальна, навіть принципова вирваність із актуального суспільного контексту (дія відбувається в сучасному Києві, а про війну нічого не нагадує), й зосередженість на професійних проблемах (сучасний зал Скульського проти архаїчного, з 1980-х, залу наставника молодих та безкомпромісних Карпова), і психологічні проблеми спортсменів (Дарія Трегубова грає психолога, котрий намагається маніпулювати бійцями заради потрібного Скульскому результату). Все це робить кіно або одноразовим, або — вічним, бо сучасної доби воно не ілюструє. Тож коли не повтори його, нічого не зміниться.
Окремо розвивається лінія, яку веде Дмитро Ступка, — гопник у панамці, ватажок зграї молодих грабіжників, який манерою нагадує Амбала зі знаменитого колись російського «Аникіллера». Персонажа, зіграного в тій стрічці Віктором Сухоруковим, виправдовує неконтрольована агресія, нереальна жорстокість та передбачений роллю психічний розлад. Тож зрозуміло, чому зграя водночас боїться й поважає Амбала, вважаючи лідером. Натомість герой Ступки поводиться неадекватно тому, що, напевне, таке завдання поставив режисер. Такий ватажок цілком виправданий у комедіях чи пародіях. Натомість у «Правилі бою» все серйозно. Коли так, героєві Пашиніна, нервовому кокаїністу, віриш більше, ніж героєві Ступки. Дивак у панамці, якого бачимо на екрані, не має жодних якостей, котрі би робили його лідером організованої злочинної групи. Навіть коли розправляється з ворогами, все одно незручно спостерігати за натягнутою жорстокістю такого добряка й симпатяги.
Та попри окремі дірки в сюжеті й не завжди зрозумілу мотивацію й навіть біографію окремих персонажів, «Правило бою» вартий уваги вже через декларовану чесність. Автори, не озираючись на снобів, націлилися на жанрове кіно. Ще й обрали невдячний, як кажуть прокатники, «чоловічий» сегмент. Ну і, звісно, маємо перший український фільм у прокаті з початку нового року. Тому — з почином, не слізьми єдиними.
Фото: кадр із фільму «Правило бою»
