Незалежна медійна рада поставила експертну крапку у справі заборони трансляції в Україні російського телеканалу «Дождь». Усе розставлено по своїх місцях? Якби ж то. Заборона трансляції в Україні каналу «Дождь» викликала цілу зливу обурення в журналістському середовищі, й рішення Незалежної ради, ймовірно, викличе нову. Після рішення про заборону гнівні дописи масово з'явилися і в соцмережах, і в ЗМІ. Рефрен повторювався один і той самий: канал не влаштовував українську владу, й вона вирішила його позбутися — хоча чим саме не влаштовував цей канал владу й чому вона раптом аж так круто вчинила, як і завжди, зрозуміти було неможливо. У журналістському середовищі, схоже, вже виробилася універсальна відповідь на всі випадки життя: на вулиці сніг і мороз — це капосна влада чи то комусь мститься, чи то когось утискає; у нас же в нинішній Україні — суцільні утиски, аж стогін стоїть. Помірковані автори зазначали, що рішення про заборону було дурістю несусвітною, бо хай навіть канал і порушував українські закони, але він же «свій», «проукраїнський». Голоси на підтримку заборони трансляції теж лунали, але їх була меншість. Знову ж таки: мейнстримом є затаврувати владу, знищити її, розіп'яти, мов того хлопчика — а які для цього згодяться засоби й приводи, то вже річ десята.
Не лишилися осторонь теми й політики. Вразила беззубість і навіть провокативність меседжу Ірини Геращенко — неочікувані, взагалі-то, від неї: «В РФ не працює жоден український телеканал. Жоден. Чомусь це ніколи не хвилювало і не хвилює ані вельмишановну пані Дуню Миятович і ОБСЄ, ані жодну міжнародну журналістську організацію... Так само блокуються українські телеканали на окупованому Донбасі і Криму. Де гучні заяви з цього приводу?» Що зробила шановна пані політик? Вона поставила Україну на один рівень із Росією — країною-агресором. Вона не стала заперечувати наявність порушень із боку України, не стала переконувати ту саму пані Міятович у її, Міятович, неправоті й помилковості її позиції, натомість по-дитячому поставивши запитання руба: чому їм (Росії) можна, а нам (Україні) ні? І тим самим фактично визнала й обґрунтованість звинувачень, і факт порушення — бо навіть не намагалася їх спростувати. Саме такою є цілком однозначна тональність процитованого меседжу: він є спробою виправдатися за щось нешляхетне. От тільки аргументи «інші теж так роблять» у праві, даруйте, не переконують.
Зрозуміло: можна й треба було привернути увагу Дуні Міятович і до відсутності українських телеканалів у російському ефірі (хоча, наприклад, у «Інтера», наскільки відомо вашому автору, право на мовлення на певній території Росії є), й до відсутності українського мовлення на окупованих територіях. От тільки хіба ж саме в контексті казусу каналу «Дождь»?
Що ж до суті проблеми. Зрозуміло: законодавство Російської Федерації не залишає для каналу «Дождь» вибору: або зображувати Крим російським, або не зображувати ніяким — інакше це навіть не штрафи й попередження, а реальні терміни ув'язнення. Хоча мені відомий приклад принаймні одного досить популярного (і зовсім не підкреслено опозиційного) російського — зареєстрованого в Росії — інтернет-сайту, в якому принаймні на території України Крим відкривається як позначений українським прапорцем, а кримські міста — як такі, що перебувають у списках українських, а не російських, міст. Зайвого разу світити цей сайт навряд чи варто, але він — щонайменше один — такий існує.
Так от: припустімо навіть, що канал «Дождь» не має вибору. Але нині — війна. Й щодо Криму навіть не де-факто, а цілком де-юре: коли одна країна приєднує до себе територію іншої країни без згоди цієї іншої країни, це є однозначним актом агресії, й ніяких інших тлумачень подібного факту не існує. Що й визнала Організація Об'єднаних Націй. І канал «Дождь» у буквальному розумінні опинився між двох вогнів. У такому разі моральний вибір зводиться до одного-єдиного: не можеш чинити добро, позбавлений такої можливості — тоді просто не чини зла. Не можеш уникнути демонстрування Криму як російського — не демонструй узагалі. Не можеш припинити війну — просто не стріляй. Не маєш змоги транслюватися на Україну без ознак та прикмет агресії — не транслюйся взагалі й сприйми це спокійно. Тоді ти принаймні зі щирою душею зможеш сказати: «Я в цьому участі не брав, мої руки — чисті». Зрештою, цільовою аудиторією каналу «Дождь» є зовсім не українці — хіба ж не так?
Бо погляньмо на ситуацію от під яким кутом зору: а з якого дива українці мають споглядати на своїх телеекранах Крим як російську територію? От із якого? Річ навіть не в тім, що це означало б абсурдну ситуацію: на території України конституція та закони Російської Федерації мали би пріоритет над Конституцією та законами України. Небезпека в іншому: коли це повторювалося б десятки й сотні разів, ця картинка заповзала б у підсвідомість — на рівні зорової пам'яті. Крим як такий, що належить Росії, почав би сприйматися українцями як один із припустимих варіантів, як щось звичне — й від цього немає куди подітися. І здається навіть, що ця картинка у виконанні каналу «Дождь» заповзала б у підсвідомість незрівнянно легше, ніж вона ж у виконанні російського «Первого» чи «РТР».
Що ж до вибору, перед яким постав російський телеканал, то насправді він існує й є не таким уже й складним. Полягає він от у чому: а хіба не можна обійтися взагалі без тієї горезвісної мапи? Невже задля того, щоби розповісти про події в якій-небудь дєрєвні Свєтлая Путя, неодмінно треба виводити на екран мапу всієї РФ із Кримом на додачу? Існує безліч варіантів: можна показувати суто регіональні мапи, можна показувати мапу як контурну, можна замість мапи показувати фотографії краєвидів місць, про які йдеться. У кожному конкретному випадку вихід можна знайти — такий, що ніхто не зможе прискіпатися, й для того аж ніяк не треба бути фантазером-винахідником. Я, звісно, не є таким уже знавцем російського законодавства, але здається, що жоден закон РФ не зобов'язує телеканали неодмінно показувати на екранах повну мапу РФ.
І щодо реакції українських журналістів на захист каналу «Дождь». Хотіли захисники чи не хотіли, але вони намагалися й намагаються переконати суспільство в одному-єдиному — в тому, що закон не є абсолютом. Що є закон, але «для своїх» із нього цілком можна робити винятки. Що політична доцільність є вищою за закон. Бо не підлягає сумніву одне-єдине: ситуація з телеканалом «Дождь» є суто юридичною, а звинувачення на адресу каналу не є вигаданими чи підтасованими. Вони є реальними й справедливими. Абсолютно безвідносно до того, чи подобається канал українській владі, а чи не подобається. Біда в одному: коли виявляється прийнятним і навіть шляхетним робити з закону винятки «для своїх», такі винятки починають множитися скрізь і повсякчас — аж поки від закону не залишається самий тільки папірець, на якому його написано...
І ще одне міркування. Реакція на заборону трансляції каналу «Дождь» із боку міжнародних урядових і неурядових правозахисних організацій значною мірою залежить саме від нашої з вами реакції — української медіаспільноти. Й коли ми обурюватимемося й тавруватимемо це як сваволю влади, міжнародні організації матимуть достатні підстави, щоб дійти такої самої думки. Ми дуже значною мірою підказуємо міжнародним організаціям їхні висновки. І ще варто не забувати: існує — й зовсім поруч із нами — країна, влада й пропаганда якої докладають усіх зусиль, щоби переконати світ і самих українців: насправді зі свободою та демократією в нашій країні — буцімто повний швах.
Фото: vse42.ru
