Звісно, є також інші претенденти: Володимири Путін та, відповідно, Жириновський тут явно у почесних призерах.

Бо так, як власноруч зіпсувала в останній час свій імідж в Україні сама Росія, ніхто інший його б зіпсувати не зміг.

До цього висновку спонукає, зокрема, програма Світлани Сорокіної “Основний інстинкт” (ОРТ), яка йшла в ніч на суботу, у час, що його навряд чи змогли при здоровому глузді дочекатись втомлені від переживання революції співвітчизники.

Каюсь – я теж не додивилась. Але головний “вектор”, смію думати, вловила, бо він був запрограмований первісно – хоча б складом запрошених гостей.

Українка за походженням Лоліта Мілявська розказала, що симпатії її родичів в Україні при голосуванні розділилася, але подальші дії Ющенка розчарували тих, хто за нього голосував (?); що у Януковича хоча б є економічна програма (??), бо він господарник, а той, хто хоче відробляти американські гроші, нехай робить це не за рахунок народу, і взагалі – “бацила націоналізму”…

Далі, як годиться, йшло зловісне “єврейське питання” – може, пані Мілявську треба персонально повідомити про те, що пан Ющенко, зокрема, минулого року запалював Ханукію у Центральній синагозі Києва, а на Всесвітньому Форумі з Голокосту ще за часів свого перебування на посаді Прем’єр-міністра оголосив протидію антисемітизму чинником державної політики в Україні?…(У контексті нещодавнього – розгорнутого, щирого, розумного – інтерв’ю Лоліти у “Бульварі” особливо цінуєш неочікувану мужність та відвертість Дмитра Гордона, продемонстровану ним у ці дні на 5 каналі. Воістину, такі події, які ми переживаємо сьогодні, є миттєвим та безпомилковим індикатором щодо людей, котрі тебе оточують, а надто людей публічних.)

Підемо далі.

Депутат Держдуми Росії, котрий був спостерігачем на другому турі наших виборів і не помітив там “таких порушень, які могли б істотно вплинути на результат”, розкрив ноу-хау вітчизняної революції. Виявляється, на Майдані “показують концерт”, тож на Хрещатик ідуть після роботи просто відпочити, а по 23-ій годині там лишаються 3-4 тисячі (до речі, теж чимало!..) у наметах.

Вищезгаданий Жириновський чергового разу закцентував на тому, що в Україні (“на Украине”) чверть населення є етнічні росіяни, а ще чверть розмовляє російською і – дослівно – “любить Росію”. І взагалі, “у Києві – яка мова звучить?” – “Російська!” – обізвався журналіст російської служби Радіо „Свобода” Віталій Портніков. – “Російська! – повторив Жириновський. – Це десь там, у Львові…”

Ну, а що казав Глєб Павловський – нема сенсу переповідати. Він то каже по всіх українських та російських каналах уже тиждень.

Мова, зрештою, не про це.

А про те, що у студії ОРТ (може, згодом, ”з місця”, хтось кинув бодай якусь інакшу репліку?!) не виявилося, крім українського журналіста Віталія Портникова, який живе і працює в Москві, ЖОДНОЇ людини, яка б не була ЗВЕРХНЬОЮ по відношенню до України та її вибору, який би він не був.

І дещо остовпіла розумна й інтелігентна Світлана Сорокіна марно намагалася якось “розгорнути” присутніх у дещо більш виважений напрямок.

Марно – тому що, очевидно, саме такий, а не інший склад начебто-дискутуючих – уже політика каналу ОРТ. А канал цей… – далі без коментарів.

І взагалі, чи є ІНШІ телеканалі у сучасній Росії?

Бо минають уже не роки – століття! – а висновок справжнього російського інтелігента лишається незаперечним: російська демократія закінчується там, де починається українське питання…

Хіба що НТВ – за “парфьонівською” інерцією – в “Стране и мире” пропонує і правдиву картинку, і зважені коментарі щодо Києва, і навіть дає фору у професіональному відношенні вітчизняним телевізійникам, вловлюючи деякі моменти, повз які вони проходять у ражі надмірно “політизованих” емоцій. Чого вартий один лише сюжет про те, як до Верховної Ради, мовби до Вічного вогню, приїхали “робити історію держави й родини” красиві й трошки зніяковілі молодята з помаранчевими стрічками, а мама-теща, разом із натовпом, вигукувала: “Гір-ко! Гір-ко! Ю-щен-ко!!!”

…Жириновський назвав «російське питання» в Україні головним.

Але, видається, відповідь на нього є на глибокій периферії сьогоднішніх реалій. Бо справа не у мові (дійсно – вийдіть на Хрещатик ЗАРАЗ, послухайте!), і не у відносинах з Росією.

Кінець кінцем, українська (а не просто «україномовна») спільнота, певне, іще буде глибоко вдячною своїм “нехтувальникам” за імпульс та стимул для себе.

Зрештою, навіть відповідь на питання: “Чому Янукович?!” – лежить саме у цій площині.

Чому цей – один з 25-ти! – губернатор, до того ж – з кримінальним минулим?!

Чомусь саме він, а не Сергій Тигіпко, Володимир Литвин або Анатолій Кінах (бо кандидатура кожного з них, якщо хтось не пам’ятає, деякий час мусувалась у ЗМІ як вірогідного наступника президента Кучми)?!

Вочевидь, саме такий був бізнес-проект (або імідж-проект) Росії та російських політтехнологів, котрим делегували право втілювати його у життя.

“Трудное детство” – “оступился, но поднялся” – “свой в доску” – “self-made-man” – “крепкий хозяйственник” – база цього проекту.

На Сході, Півдні, Півночі України населення є кількісно чисельнішим (у всіх же на руках калькулятори! – До речі, прошу розглядати як пропозицію Громадянина держави внести зміни до Закону про вибори: аби інтереси всіх суб’єктів такої складної у "геоісторичному" відношенні країни, як Україна, були враховані, перейти до американського (так, так!) стандарту, де не кількість населення у певному регіоні, а лише остаточний відсоток впливає на кінцевий результат – інакше хмельничани чи закарпатці можуть взагалі сидіти вдома, бо “донецьких” просто більше апріорі).

Отже, треба робити акцент саме на населення Сходу, Півдня, Півночі.

А Захід… – Покричить, помахає прапорами – та й вгамується. У крайньому разі – тихо-тихо застосуємо наш, російський, (але без “опознавательных знаков” – нащо дражнити гусей?!) спецназ.

І у цю схему вкладається все: обидва візити Путіна, “народний артист України” Басков, горезвісний ролик Кобзона про громадянську війну, зрештою – той самий Жириновський, що за ним вже давно й міцно закріпилася репутація “озвучувача” того, що з дипломатичних причин не може вголос промовити Кремль…

Але схема ця – НЕ СПРАЦЮВАЛА. Принаймні – не у тому обсязі, який планувався, плюс – дала цілу купу непередбачених наслідків (тепер ті ж “оператори” лихоманливо переорієнтуються на “східно-сепаратистський” сценарій).

ТОМУ ЩО початково базувалася на хибній настанові (а от були б розумнішими та діяли б тонше – може, 22 листопада ми б прокинулись уже в іншій країні, не помітивши цього… Ми тепер і так в ІНШІЙ країні, але – не у такій).

Адже у самісінькій “підкорці” російських політтехнологів сидить не лише те, що народ – бидло (то, врешті, є нормальний професійний цинізм – ми ж-бо на театрі теж кажемо: мовляв, “публіка – дура”), а – головне: України – немає. Це – географічне непорозуміння. Є просто частина Росії (за винятком “купки западенських недобитків-бендерівців”), така собі “блудна дочка”, яка оговтається – і прийде в обійми до “матушки”…

Отже, і вся передвиборча кампанія нині діючого (діючого?!) прем’єра – із відповідною лексикою, недолугими білл-бордами, популістськими закликами, копійчаною “роздачею слонів”, спекуляціями на тему російської мови та міфічного “подвійного громадянства”, цілодобовою присутністю на ТБ-екрані й так само безкінечними погрозами “тим козлам, хто заважає нам нормально працювати”, – будувалася за принципом: “На дурака не нужен нож: ему с три короба наврешь – и делай с ним, что хошь!”.

Але той анонім, хто писав за чинного поки що Президента його досить розумну книгу, напрочуд мудро назвав її: “Україна – не Росія”.

І це – із безмежним здивуванням та захопленням! – зараз засвоюємо не лише ми, ті, хто мріяв, але не чекав такого від власного народу, – але й Захід (котрий вітає), і Схід (котрий уперто ховає голову у пісок).

Мені можуть заперечити, буцімто Віктор Ющенко є такий само “бізнес-проект” – лише протилежної сторони. А помаранчева навала – стрічки, шарфики, прапорці, светри, іграшки тощо – винятково американська технологія.

Нехай.

Бо, як у тому анекдоті, “по-перше – це красиво”.

А по-друге, воно означає, що західні цінності (демократія, свобода волевиявлення тощо) виявилися для найбільш “просуненої” та громадянсько-активної частини населення України рідними та близькими.

І що Україна – дійсно не Росія у її кремлівському варіанті.

Дякувати Богові.

І всім нам.