Ненависть до професії, або Скільки можна паразитувати на “об’єктивній журналістиці”?
Цінність особистої позиції мені видається сьогодні незрівнянно вищою, ніж демарші новинників.
1. ГІГІЄНІЧНІ ПРОЦЕДУРИ
Чотири дні на Майдані Незалежності. Чотири дні відчуття, що у твоїй крові вибухають бульбашки азоту. Чотири дні усвідомлення, що свобода – це також інстинкт, у якого мокрі ноги, захрипле горло і віслюкувате бажання залишатися поміж людей, у яких також мокрі ноги, не менш запалене горло і той-таки інстинкт. Це новий досвід, однаково насичений адреналіном що для підлітка, який протягом дня більше разів прокричав “Ющенко!” або “Свободу не спинити!”, ніж мешканець ашраму своє “Харе Крішна”, що для бабці, чия ліва рука – у помаранчевому гіпсі, права – із саморобним помаранчевим прапором, – ця бабця спускається ковзанкою Костьольної з таким завзяттям, що мені стає соромно за свої обережні напівкрочки, а також за те, що поки ця бабця перекрикує автомобільні клаксони полум’яними гаслами, моя підсвідомість кілька хвилин поспіль спроможна скандувати тільки одне: “Як би це не наї...нутись”.
Зустрічаєш знайомих, яких давно не бачив, і не дивуєшся. Серед них – колишні анархісти, аполітичні митці, а також люди, яких завжди вважав символами упокореності й буддистського спокою. Один з них ніяк не міг пояснити ні мені, ні собі, як так сталося, що він опинився тут і вже не зможе повернутися до буденних справ, поки не здобуде своєї крихітної перемоги – над собою і обставинами. Це дуже химерна знахідка – коли у твоєму пропеченому цинізмом єстві відшуковується незнана й нібито не властива тобі емоція, коли слова, які звик сприймати іронічно (наприклад, “солідарність”) враз відкривають свій сенс, свою оголеність, свою красу. Твоя особиста радість переплітається з чужою, сакральність такого моменту, про яку з недовірою читав у сумнівній літературі, спершу розповзається по тілу комашинням, потім перетворюється на якусь наркотичну залежність. Водночас внутрішньо посміхаєшся від слів “юрба”, “некерований натовп” або “мітингова стихія” – ніяк не можеш збагнути, про що вони, ці слова? Не знаю про що, але не про ті події і не про тих людей, які приходять зараз у центр міста.
Життя звузилося, стало променем. Свобода втратила абстрактність і набула якоїсь гігієнічної, процедурної функції. Індивідуальний вибір став настільки легким і природним, наче ні позаду, ні попереду немає нічого. Є лише передчуття світла, заради якого варто знехтувати роботою, рутинними обов’язками, інерцією. Позбутися цього баласту, а заодно – докорів сумління.
Але вже минуло чотири дні. Й невблаганно помічаєш, що такого штибу лірики трохи забагато у людських очах, і напади щастя стають надокучливими. По той бік ейфорії назбирується не менше вражень, які дозволяють поглянути на побічні ефекти, виявлені власною вірою в силу помаранчевого кольору.
2. НЕНАВИСТЬ ДО ЖУРНАЛІСТИКИ
Серед найважливіших втрат, які задовбували мене протягом останніх тижнів, чільне місце посідає тотальне розчарування в журналістиці. Більше того, словосполучення “об’єктивна журналістика” почало викликати у мене душевну конвульсію. І справа навіть не в рідному телебаченні, якого я панічно уникав, і не в толерантності та зваженості тих небагатьох видань, що їх доводилося визнавати за взірець “чесності”. Просто це ще одна межа, яка була перейдена безповоротньо.
Позбутися блювотного рефлексу від згадування одних лише назв центральних каналів вдасться не скоро. Хоча саме перебування на Майдані стало непоганою вакцинацією. Адже єдине, чого там гостро бракувало у понеділок та вівторок, – елементарної інформації. Втім, навіть на такій нейтральній царині, як інформування, виявляється, можна натерти мозолі. З’ясувалося, що інформація – не абсолютна цінність. Її кількість швидко стає критичною й невблаганно перетворюється у місиво, створює якийсь сприйняттєвий колапс. Прикладів химерного інформування до біса. Наприклад, учора мене страшенно втішив інтернетівський “Майдан”. Протягом дня з’являлися якісь повідомлення – забарвлені достатньо емоційно – про те, що якісь п’ять тисяч п’яних і агресивних бугаїв біжать на центральні площі. Що звідти й звідти з’являються агресивні “янучари” з обрізками труб під бушлатами. У фіналі – повідомлення про те, що чергова група химерних головорізів побігла кудись у напрямку Либідської. Хто, куди й навіщо біг (і чи біг взагалі) – я так і не збагнув. Як і про російський спецназ та військову техніку. Це та інформація, яка викликає довіру в кожної людини з помаранчевою стрічкою на одязі, бо до неї внутрішньо готові. До того ж, її спростування з офіційних джерел сприймається наче підтвердження. Істинний тріумф інтертексту. Тільки навіщо це все?
Останні два дні телевізор для мене знову став важливим. Почасти тому, що його сенс, приміром, на Європейській площі й у вашому домі – принципово різний. Адже вдома ви могли випадково натрапити на черговий бенефіс Піховшека чи істинну шизофренію, викликану тим, що “нашу маму і там, і тут показують” (коли в ранковому ефірі на „Інтері” й на „1+1” вивалилася одна й та ж картинка з дивним ведучим, який круто облажався й стрімко звільнився), – навіть якщо ви потрапляли на ці лайняні ін’єкції випадково, однак – вдома ящик завжди готовий надати вам шанс інтелектуально обригатися. Натомість телевізор на Європейській площі має тільки одну кнопку, налаштовану на 5 канал. Принаймні, це убезпечує від конфузів. До того ж, власне інформація на 5 каналі мене цікавила найменше. Найбільший їхній здобуток у ці дні – запрошення тих людей, які не боялися говорити – просто й емоційно, без жодного прагнення справити враження “об’єктивності” – про власне бачення народного протесту. Зокрема, виступ Юрія Рибчинського вартував більше, ніж будь-які інформаційні зусилля. Як і прямий ефір з Олегом Скрипкою та Фомою на ”Радіо-ЕРА” FM. Цінність особистої позиції мені видається сьогодні незрівнянно вищою, ніж демарші новинників. Зрештою, більшість із цих людей “втомилися брехати” надто пізно (що, звісно ж, краще, ніж ніколи), коли авторитет журналіста настільки ототожнився з опінією того ЗМІ, на яке він працює, ніби за телевізійним обличчям взагалі немає індивідуальності. Парадоксальне спостереження: коли повідомили про відставку Піховшека, чимало моїх знайомих з іронічно-скорботними обличчями казали: хто ж тепер буде так самовіддано нас локшиною годувати? Інший бік цього “співчуття” – підозра, що замість “штатних церберів” з’являться інші, досі небачені, які прийдуть під знаменами “об’єктивності” в тій таки уніформі.
Власне, з таким настроєм дивитися новини лікарі не радять. Але вчора гріх було не оцінити омовіння новинних випусків на “Інтері” та “1+1”. Так, порівняно з тим, що було, – відбувся істотний поступ до “небажання брехати”. Біда в тому, що сьогодні об’єктивні новини – це лише півкроку до правди. І саме тому, що об’єктивність стає на заваді прямій мові. Отже, що змінилося? Ведуча на “Інтері”, щоб ніхто криво не подумав, одразу повідомила про світлі наміри. Після чого я довідався, що Путін невтомно вітає Януковича й говорить про якісь “масовиє бєспорядкі”. Так, події на Майдані почали показувати, – і це тішить. Але коли у нічному випуску ТСН на „1+1” у репортажі радісно стверджується, що “такого не бувало навіть на Новий рік”, – у мене відвисає щелепа. Який, три крапки, Новий рік? Люди мерзнуть четвертий день поспіль, а новинний сюжет наштовхує на думку, ніби у нас карнавал триває.
Головний висновок з цих “пробних” чесних новин полягає в тому, що об’єктивність у нас – це передусім бажання залишитися осторонь, не вляпатися, промовчати, а замість цього надати в однакових пропорціях позиції “різних сторін”. А те, що кількісно ці “сторони” неспіввимірні, – до уваги не береться. Така об’єктивність базується на мерзенному підході: народ України заслуговує на ту ж таки увагу, що й похмільний шахтар чи ще якийсь представник сонячного Донбасу, який неодмінно розкаже, що вони годують всю країну, хоча його особисто в Києві годують люди в помаранчевому. Зрозуміло, що немає сенсу увиразнювати це протистояння. Але в нав’язуваній атмосфері братання розчиняється головне – те, ради чого я, наприклад, намагаюся більше часу тупцювати на холоді. Розчиняється пам’ять, яка в теперішніх умовах надзвичайно коротка.
Так, влада виявилася не настільки ідіотичною, як багато хто сподівався – чотири дні минули без провокацій, ба навіть з натяком на порозуміння полярних народних дипломатій. Але який наступний крок? Нав’язування думки про те, що час “сісти за стіл переговорів”, хоча пропозиція про такі переговори надходить від людей, у яких вистачає нахабності називати всенародну непокору “фарсом”? Панове “об’єктивні журналісти”, рано ще дякувати прем’єру, що завдяки йому “з’явилася нація”. Вашу іронію не почують. Натомість така “об’єктивність” – ще гірша, ніж мовчання.
У понеділок люди вийшли на Майдан для того, щоб довести світові, що новий президент України – це Віктор Ющенко. І важливо, щоб про це пам’ятали і через тиждень, коли бульбашки азоту в крові почнуть щезати. Ради цього варто пожертвувати “об’єктивністю”.