Українська команда. Есенція національних футбольних команд, упосліджених минулого тижня в єврокубках.
Суперник української команди. Абстрактна європейська команда з традиціями, сильним складом, досвідом міжнародних матчів та всім іншим. В силі українській команді поступається феноменально. Грає гірше аутсайдерів українського національного чемпіонату, гравці яких по кілька років не отримують зарплатні. Однак, часто перемагає.
Суддя (арбітр). Пекельний змій у чорній формі. Єдин у трьох обличчях – французькому та двох грецьких. Трунар українських клубів. Патологічно ненавидить Великого Кобзаря та український народ. Що й доводить своєю професійною діяльністю на полі. Спеціаліст, який знає футбольні правила й оперує ними відповідно до “букви закону”.
Коментатори. Три пари голосів, які почергово вступають зі своїми ораторськими партіями. Кожна пара говорить в унісон, намагаючись перекласти російські думки на українське слово. Оскільки на оцінювання сказаного часу з вищенаведених причин катастрофічно не вистачає, їхній монолог набуває рис душевності, чуттєвості, огидної безпосередності. Хіба що без матюків. Палко, до крові з горла (судді), підтримують улюблену українську команду. У зв’язку з цим трактують футбольні правила, вважаючи їх за теореми, які щоразу треба доводити. Висловлювання “Дура лекс і т.д.” в їхній свідомості існує виключно стосовно до суперника української команди. Або дурня арбітра.
Журналіст нового телевізійного каналу. Намагається підняти важливі для населення України теми.
Експерт. Поєднує в собі риси колишнього футболіста, нинішнього тренера, президента клубу та федераційного посадовця.
Дія відбувається протягом трансляції матчів Ліги Чемпіонів та Кубку УЄФА.
Епілог – на наступний день після гри українських клубів у Лізі Чемпіонів.
Перший тайм.
Болільники Суперника української команди співають гімн команди.
Коментатори. О, співають. Не довго вам співать залишилось. Ще не знають, напевно, що Українська команда приїхала до них за перемогою. Адже наша мета – вихід до наступного раунду Ліги Чемпіонів, і ніщо нас у цьому прагненні не зупинить, ані іспанські, ані італійські гранди. Ані оцей-о нинішній суперник. У нас дуже сильна команда. За словами тренера, ми будемо грати на перемогу. І ми особисто в перемозі впевнені. Українська команда і перемога – це синоніми.
Поки відбувається цей монолог, воротар української команди порушує правило “6 секунд” і суддя призначає вільний удар. Суперник української команди забиває гол у ворота української команди.
Коментатори. Яке неподобство! Що він собі думає, цей суддя? Що можна отак приймати рішення? Це абсолютно неприпустимо. Якби на нашому місці був італійський гранд або іспанський гранд, чи вчинив би так цей принциповий, хи-хи, арбітр? Ні, звичайно ж, ні. Він просто не помітив би цього порушення. Та й не було там ніякого порушення. Висмоктав його із свого суддівського пальця. Чи то свистка. Свистіти він, розумієте, любить. Аякже, це ж українська команда. З нами можна по-всякому, ми ж чорна кість. І взагалі, рівень суддівства Ліги Чемпіонів абсолютно не вражає, ви з нами погоджуєтеся. Особливо це стосується східноєвропейських клубів. Їх по-іншому оцінюють, особливо українські. Судді не на боці української команди.
Поки відбувається цей монолог, гравець команди суперника виходить один на один з голкіпером. Футболіст української команди збиває його з ніг. “Фол останньої надії”. Червона картка.
Коментатори. Фол останньої надії! Червона картка! Боже мій! Боже мій! Людоньки, рідненькі, що ж це робиться?! Пане суддя, ви ж нас без ножа ріжете! Це ж неприпустимо! Там же нічого не було! Наш український гравець грав у м’яч. А не у футболіста! І не було там ніякого “фолу останньої надії”. Оно десь “поодалік” ще один український гравець був. На горизонті. Максимум жовта, якщо ви вже хочете виразити свою принциповість. Отак, знову нас судять якось не по-людськи. Минулого місяця, в одному з попередніх матчів, вчитель музики з Німеччини вирішив погратися в футбольного арбітра. Тепер оце чудо на нашу голову. І де вони їх знаходять, таких суддів? У нас в першій лізі й то краще. Оно дивіться, зараз з м’ячем воротар суперника української команди.
На кілька секунд коментатори роздвоюються. Внутрішній діалог.
Коментатор 1. Що він так довго з ним робить? Чого він його так довго не вибиває? Де наш секундомір? Засікаємо час. Де ж зараз це правило “6 секунд”? Чого цей принциповий суддя не свистить?
Коментатор 2. Ну, зараз не та ситуація. Він же не в руках м’яча тримає…
Коментатор 1. Все одно. Це жовта картка за затримку часу. Ось воно – обличчя європейського суддівства!
У цей момент суддя таки свистить, зриваючи перспективну атаку української команди.
Коментатори (знову разом). Ну як же невдало, незграбно, недолуго, неправильно, несправедливо, непрофесійно, аморально, безвідповідально, безпідставно, по-блюзнірськи, невиправдано, некрасиво, немайстерно і просто фігово діє цей пан. Складається враження, що єдина його мета в цьому матчі – не дати українській команді жодного шансу. Зірвати кожну її перспективну атаку. Знайти примару порушення правил з боку української команди. Підіграти супернику. Він намагається робити все, щоб українська команда залишила поле в поганому настрої.
У цей момент український гравець у грубому підкаті в’їжджає в ногу суперника. Жовта картка.
Коментатори. Ось! Ось! Чергове безпідставне рішення. Давайте дивитися повтор. Там буде чітко видно всю суддівську неправоту. (Повтор показує фол українського гравця. Павза). Насправді, український гравець просто відповів на те, що робили з ним суперники і що не фіксував арбітр. Ну, можливо, і було порушення. Хоч і не двома ногами, але зачепив… Погодьтеся, простежується намагання судді у спірних ситуаціях судити на користь суперника української команди. Чому він додав до першого тайму так багато хвилин? Чому не свистить на перерву? Де правда? Де вона є на цім світі?.. Бо це ніякій критиці не відповідає.
Свисток судді. Кінець першого тайму. Перерва на рекламу.
Другий тайм.
Поки футболісти виходять на поле, коментатори тихо перемовляються між собою. Чути лише окремі звуки “Давай, ти”, “Ні, ти кажи”. У голосах відчуваються ноти розгубленості. Нарешті, після кількахвилинної паузи, коментатори вступають трохи невпевненим хором, який протягом всього другого тайму набуває моці, поступово перетворюючись на щось більше, аніж інтелігентна балачка.
Коментатори. Ми тут протягом всієї перерви дивилися повтори того епізоду з порушеннями правил української команди і змушені визнати, що формально арбітр правий. Але лише формально. Наш голкіпер дійсно тримав м’яча в руках не шість секунд, які відведені правилами, а всі дванадцять. Але хто на таке дивиться у сучасному футболі. Якби ми не були українською командою, ніхто б цього й не помітив. Так само, як і фолу останньої надії нашого футболіста. Формально він правий, але правда на нашому боці. Усі ми розуміємо, що правила футбольні – це не закони, все залежить від того, хто ними користується і як їх потрактуєш. Ну, максимум те порушення тягнуло на жовту картку. Але цей суддя, він же не розуміється на футболі і футбольних ситуаціях, тому він так і чинить. Ви тільки подивіться на нього: з першого погляду видно, що він просто виконує замовлення та відпрацьовує отримані гроші. У нього ж очі блищать від сподівання тої копійки, яку йому пообіцяв суперник української команди. Цілком же зрозуміло, що лише підкупом можна пояснити, що дії українських футболістів оцінюються таким чином.
Український футболіст проходить в штрафний майданчик суперника, де його збивають. Суддя показує на кутовий.
Коментатори. От ви бачите. Арбітр знову не правий. Напевно, вдруге. Навіть якщо б ми й не хотіли говорити про суддю, все одно нам доводиться це робити. З нього ж так і пре ця несправедливість. Він просякнутий до нас ненавистю. Ось воно – уособлення європейських цінностей! І ми мріємо потрапити в Європу!.. Ось вона, панове, ваша Європа: брудні підкати ззаду, які не отримують жодного покарання… А це ж був величезний шанс забити гол. Що б ми там не говорили про суддю, але пенальті – це реальна можливість забити. Він усе робить, щоб догодити нашому супернику…
Коментатори ніби наврочили. За брудний підкат другу жовту картку отримує футболіст української команди. Його вилучено.
Коментатори. Це вже навіть не смішно. Це остання крапля. Немає слів.
Власне, слова є, але їх не можна вимовляти в ефірі. Є й дії: у своїх мріях коментатори вибігають на футбольне поле, валять суддю на “смарагдовий газон” і на всю свою коментаторську силу копають його ногами, тепер із задоволенням згадуючи закривавлене обличчя шведського арбітра Фріска. Як приклад для наслідування…
Фінальний свисток. Поразка. Рекламна пауза.
Епілог.
Студія. Журналіст та експерт.
Журналіст. Чим ви поясните той факт, що суддя не пускав українську команду на половину поля суперника, щоб не давати їй приводів для перемоги? Чому судді ніколи не підсуджують українським командам?
Експерт. Суддівство було некрасиве. Я не хочу його коментувати. Набридло…
У його пам’яті постають картини з українського чемпіонату: і п’ять безпідставно доданих хвилин, і непризначені пенальті, і невидані жовті картки, і помилування грубості невилученням. Договірні матчі, погані стадіони, післяматчеві обурення тренерів. Йому хочеться сказати, що питання не можна так формулювати. Що це неправильно: сподіватись на суддівську допомогу. Так само, як шукати в суддівстві причини поразки. Але в нього немає слів. Він мовчить.
