Останнім часом у нас усе частіше критикують і висміюють творців громадської думки — журналістів, політологів, експертів, блогерів та інших інтерпретаторів політичного буття (чи, радше, того, що ним вважається), яких прийнято об'єднувати поняттям «лідери думок».
Утім, потреба суспільства в їхній діяльності навряд чи кудись подінеться в осяжному майбутньому. Навіть попри те, що цей прошарок, судячи з усього, все більше й більше наповнюватиметься різними «ботами», які працюють на чиїсь персональні чи корпоративні інтереси.
Але служити народу теж можна по-різному. Нібито просуваючи цілком демократичні трактування, лідери думок нерідко вдаються до не зовсім «рівноправного» стилю комунікації зі своєю аудиторією. Ідеться про те, коли вони позиціюються в ролі таких собі батьків, які повчають нетямущих дітей (телеглядачів, слухачів, читачів).
Стиль полеміки важливіший за її предмет, бо предмети змінюються, а стиль створює цивілізацію, зазначав філософ і культуролог Григорій Померанц. Переносячи цю логіку на реалії українського opinion making, стикаємося з тенденційною проблемою — «місіонерською» самопрезентацією багатьох тлумачів політреальності.
В одному зі своїх інтерв'ю ще далекого 1989 року філософ Мераб Мамардашвілі, говорячи про художників, висловив міркування, які в певному сенсі можна застосувати й до тих, кого нині називають лідерами думок: «... Ми очікуємо й вичитуємо урок — це неодмінний зворотний бік місіонерської установки художника. Він служить не “слову”, а “народу”, тобто повчає його, повідомляє якусь істину про нього, яку він усвідомити нібито не може через свою малість, виступаючи в ролі опікуваної дитини.
А художник (або мислитель) стає тоді в положення батька, дорослого піклувальника — ти за дитину думаєш і хворієш, за нього совісний і розумний.
Це — давня, класична, якщо завгодно, установка. І в моєму розумінні — суто недемократична. Служіння ж слову як таке набагато скромніше, передбачає особисту відповідальність і рівноправність із тими, хто тебе слухає».
Тут варто згадати й теорію психолога Еріка Берна. Він писав, що в будь-якої людини можна виділити три внутрішніх стани: «батько», «дорослий» і «дитина». «Батько» виражається в упередженнях, критичному або дбайливому ставленні до інших. «Дорослий» — в об'єктивності, несхильності до емоцій, відповідальності та усвідомленні наслідків своєї поведінки. «Дитина» — у спонуканнях, переживаннях і реакціях, що походять із дитинства.
За Берном, у кожний момент часу людина перебуває в одному з цих трьох станів. І, взаємодіючи одне з одним, люди грають ту чи іншу роль — «батька», «дорослого» або «дитини».
Це можна екстраполювати й на комунікацію між лідерами думок та аудиторією. Зрозуміло, найбільш демократичний варіант — коли «дорослий» ділиться власними роздумами з «дорослими». Утім, у нас часто трапляється інша історія — «батько» вчить «дітей». При цьому іноді спікери (райтери) намагаються створити ілюзію начебто спілкування «дорослого» з «дорослими», проштовхуючи мимохідь свої «батьківські» повчання.
Існують ще такі стратегії поведінки, як «контролер» і «наймач». Перший прагне змусити аудиторію прийняти своє бачення, нав'язати власне розуміння ситуації; досить часто вони справді досягають бажаного контролю над іншими. У свою чергу, «наймач» адаптується до аудиторії та, на відміну від «контролера», прагне не до «вертикальної», а до «горизонтальної» взаємодії. Щоправда, домогтися природності подібної поведінки складно, продовжуючи тримати в голові щось на кшталт «рабочие не могут выработать своего классового сознания».
Та заради справедливості варто зазначити, що великому колу глядачів, слухачів і читачів більш ніж зручно, щоби їм інтерпретували політичні події, процеси та явища, звертаючись до їхньої внутрішньої «дитини». Адже стан «дорослого» передбачає значну енерговитратність.
Якщо ж є попит, буде й пропозиція. З іншого боку, в так звану постмодерністську епоху попит усе частіше формується пропозицією.
Повертаючись до згаданого інтерв'ю Мамардашвілі, звернімо уваги на примітний фрагмент. На одній із відповідей журналіст його перервав і вставив свою думку щодо сказаного, але, не договоривши, вибачився за те, що перебив. На це філософ відповів: «Ні, ні, це дуже добре — визначає русло розмови, показуючи можливість відгуку і розуміння.
Якщо я стану віщати щось, що в душі співрозмовника ніяк не “вариться”, якщо він не буде впізнавати щось своє в моїх словах, таким чином я порушу якраз принцип демократизму, який взагалі, на моє переконання, має бути притаманний саме сучасній формі інтелектуальної праці, яка багато в чому змінилася в порівнянні з класичною».
Хтось заперечить — мовляв, іноді «батьківсько-дитяча» класика необхідна, зокрема в перехідних суспільствах. Проте часто це лише виправдання, за яким ховається бажання надалі отримувати задоволення від ролі «вихователя» та економія енергії на «дорослому» спілкуванні.
Слід враховувати й інший момент: прикидатися «наймачем» із маніпулятивною метою навряд чи ефективно. Із тієї простої причини, що народ справді розумніший, ніж про нього думають. І український народ — не виняток.
