Якось надто неросійськими видавалися навіть ті патріотичні фрази, що їх він виголошував, щоб бути використаними і розмноженими телебаченням. А гра слів та хода в кадрі, що пішли від Парфьонова, нині стали такими традиційними, що їх виконання головним пропагандистом міжнародних стандартів телебачення вже не видавалося необхідним. Або бажаним. Звісно, канал НТВ повторив парфьонівський цикл про Російську імперію. Але – хотілося чогось нового. Безнадійно, сказати б, хотілося.

Вдвічі дивним виглядало б повернення Парфьонова на екрани пропагандистьского державного каналу. Звісно, він зробив колись для Першого каналу фільм про Володимира Познера (до речі, скорше заважаючи Познеру розкритися, ніж допомагаючи). Але той фільм був радше заслугою Познера. Здавалося, це виняток, що стверджувало правило: багатому Парфьонову, ласому до цікавого документального кіно, тепер на канали – зась. Щоправда, виявилося не “зась”, а “милості просім”. На Першому каналі цими вихідними продемонстрували кіно Парфьонова під назвою “О, світ, ти – спорт”. Популярний телевізійний творець зняв фільм про Афінські олімпійські ігри. Точніше, про російських спортсменів – учасників Олімпіади-2004.

Парфьонов, здається, не змінився. Просто, оскільки йдеться про спорт, – перевдягнувся в білу футболку, червоні бермуди та кросівки, нібито національну російську спортивну форму. Так він і ходить з кадру в кадр, осяваючи навколишні грецькі пейзажі та індустріальні ландшафти своїм дещо спітнілим під пекельним афінським сонцем лоском. Розводячись про історію перших Афінських ігор (тут все як в Історії Російської імперії: прогулянка по місту, цікава оповідка, відеодеталі – як-от автограф Кубертена чи Палац грецького царя), спілкуючись з російськими олімпійцями, функціонерами, представниками впливової громадськості. Тексти, сама побудова сюжету, все – в найкращих традиціях. Тільки трохи бідніше ніж зазвичай. І про спорт.

Більшість інтерв’ю з російськими переможцями зняті в афінському російському домі, відео показує спортсменів у неформальній обстановці з келихом в руках, з мікрофоном, танцюючими після важкого робочого дня з відчуттям виконаного обов’язку. Час від часу розмови про російські перемоги та поразки, про суддівське свавілля в спортивній гімнастиці та передбачуваність перемоги в гімнастиці художній перебиває який-небудь лозунг. Загальна краса фраз, викладу інформації дистилюється у Парфьонова в важковимовні і дратливі “горлалки”. “Свєрхдєржавнєє”: це про принципи підготовки до Олімпіади китайських спортсменів. “Циклічнєє”: про принципи підготовки атлетів до Олімпіади взагалі. “Красівєє”: про спортивну гімнастику. “Винослівєє” – про російських спортсменів-контактників Носова та Макарова, які травмовані перемогли своїх суперників (на жаль, про ходока на довгі дистанції Нижегородова, який здобув срібло і опинився в реанімації не сказано було ані слова). “О, мір, ти – спорт” – стрижнева ідея програми: спортсмени змагаються, а решта світу – страждає від ожиріння і споглядає за усім цим. До того ж спорт – єдиний прояв глобалізації, який нікому не робить погано і всіх тішить – це вже слова Андрія Лошака, який є співавтором фільму і помічником Парфьонова в кадрі. (Колись за роботу в програмі “Намєдні” він навіть отримував Тефі від Телевізійної академії). Глобалізм та антиглобалізм – напевно, його улюблена тема. І до спорту її можна приладнати дуже легко і вигідно.

Втім, якби не голос, то розрізнити, хто саме які слова говорив було б доволі важко – Парфьонов і Лошак зливаються в такого собі дволикого Януса-ведучого, просякнутого єдиною метою: заховати інформацію в красиву фразу. Парадокс: парадокси Парфьонова виявляються нецікавими, дещо недолугими, а іноді й фактично невірними (як от твердження про те, що всі Олімпіади – витратні, Кирило Набутов в фільмі “Олімпійські таємниці Росії”, скажімо, навів інформацію, що Московська Олімпіада була останньою неприбутковою), в той час як реальні факти, які час від часу наводять Парфьонов та Лошак, додають історії привабливості та шарму. Роблять фільм цікавим і непересічним. Хоча, за великим рахунком, якщо вирізати із сюжета історичні екскурси в кубертенівські часи та певні аналітичні розмірковування на тему загальної китайської експансії та світобудови, то отримаємо подобу наших українських “Володарів кілець”, що їх зробили “1+1”. Тільки що без Євгена Зінченка.

Інформація про те, що стрибуни з шестом мажуть руки бензином з каніфоллю, щоб легше було стрибати, відомості про те, що бігуна Борзаковського називають Юра Кенієць, тому що він єдиний білий, що бігає на рівних з представниками африканського континенту, емоційні замальовки про засудження гімнаста Нємова, інтригуюча подробиця про те, що стрічка у “художниці” Чащиної заплуталася тому, що сильно працював кондиціонер у залі, ваблять глядача, заманюють. Забава Парфьонова-Лошака – інтерпретування загальновідомих фактів та текстів (фітнес + офісні працівники з пісеньок групи “Ленінград”, наприклад) для створення колоолімпійського антуражу. Візуальне багатство доповнює картину, створюючи стандарт якості, нижче якого опускатися не хочеться вже ніколи. (Концептуальне рішення: нанесення фасів й профілей чемпіонів на грецькі вази, але також блискуча переробка “ідеальної людини” Леонардо да Вінчі (яку нам доводилося споглядати доволі довго в заставках “1+1”) в сучасну “людину спортивну”: в футболці, шортах і кросівках). А історія про піратський диск з фонограмою для виступу дівчат-синхроністок – просто блискуча.

Парфьонов залишається собою. Він тримає марку. Висвітлює найвідоміших (Кабаєва, Нємов, Хоркіна, Попов), найяскравіших (Ісінбаєва, Лєбєдєва), популярних (Мискіна: теніс – найпрестижніший вид спорту) або красивих (дівчата з синхронного плавання). І вони для нього залишаються так само нецікавими, як були чиновники-політики-діячі культури раніше. Його питання не очікують на їх відповіді. Його патріотизм є трохи показним і силуваним. Як такий, що необхідно повинен бути при розповіді про “наших”. Його тиск на православ’я, як основу основ, є незграбним. Він самозакоханий. Але за великим рахунком це несуттєво.

Після “Олімпії” Лені Ріфеншталь знімати щось про Олімпіаду марна справа. Після Парфьонова – можна. (Роздум про глобалізацію: Ріфеншталь кіно замовляв Гітлер, Парфьонову – Боско ді Чіледжі). Але взята ним висота все одно є надзвичайно високою. Кращого фільму про спорт й годі побачити. (Власне, фільми про Афіни зробили наразі лише “1+1” та він; і “1+1” на цьому фоні виглядає дуже достойно). Гіршого – часто. Багато. І регулярно. Як говорено в одній рекламі.