Перші дні я тупо ходив довкола нього, потім раптово пригадав, що колись вчився на інженера-програміста і вивчав дисципліну “електроніка”. Позичивши у найменшого сина викрутку (вона йому потрібна, щоб нищити занадто міцні іграшки та побутову техніку; починав він з того, що у п’ять років роздовбав пузату магнітолу Panasonic так, наче в неї поцілили з рушниці; я йому іноді просто заздрю), так от, з однією лише викруткою я сподівався вернути до життя цей магічно-факаний кристал. Два десятки гвинтиків – і монстр оголив свої нутрощі. На свій великий подив я не побачив усередині звичних плат з дроселями та лампами, що їх пам’ятаю з інститутської лабораторії. Я взагалі там нічого не побачив, крім павутини та пилюки, – лише на дні, під трубкою, принишкла якась електронна дуля, якась наруга над моєю свідомістю – одна-єдина крихітна плата, всіяна піском мікросхем. Зрозумівши, що у цьому випадку я можу застосувати викрутку з тим-таки успіхом, що й мій найменший син, вдягнув я цю безсоромність у чорний пластик й попрощався з новорічними мюзиклами імені Кіркорова.

Отже, ця благодать тривала дев’ять місяців. Дев’ять місяців без перемог братів Кличків, без хітів Глюкози, без новинних трагедій та гумору Петросяна. Протягом цього літа я не подивився жодного футбольного матчу першості Європи та жодної трансляції з Олімпійських ігор. Я проґавив геть усе, що було не варте уваги, хоча не відчував від цього жодної полегкості.

Тепер мені пізно лити сльози – ВІН повернувся. І винна у цьому “Детектор медіа”.

Перше відчуття викликало подив – сів дивитися новини і не помітив жодного дискомфорту. Наче й не було цих дев’яти місяців тиші.

Натомість друге відчуття накрило мокрим рядном – після кількох телевізійних вечорів я панічно усвідомив, що у НЬОМУ нічого не змінилося. Ба навіть серед рекламних роликів траплялося чимало тих, які набридали мені ще минулого року. Втім, НІЧОГО – це поняття буттєве, а отже ним можна знехтувати. Бо все ж таки на рівні програмних метаморфоз кількості новацій вистачило на повноцінний бідон свіжих емоцій. Зокрема, з радістю дикуна я надибав “нові” канали. На одному з них (“Україна”) якраз показували відбірковий матч Чемпіонату світу з футболу 2006 року між Турцією та Грецією. Але доля лише покепкувала з моїх знекровлених очікувань – поки у всіх інших – паралельно-позаекранних – поєдинках голи сипалися, мов дурні, на екрані мені морочили голову. Отак безпонтово все і закінчилося: нічия, 0:0. Втім, гріх нарікати на долю, адже випадково “зачепившись” напередодні за чвертьфінальний поєдинок Кубку світу з хокею між Чехією та Швецією, я міг би побачити цілу фієсту закинутих шайб. Міг би, якби не заснув після першого періоду, після невиразного 0:2 на користь чехів.

Насичення спортивними видовищами збіглося з тамуванням ще чотирьох різновидів телевізійного голоду: на видовища, на програми, на серіали та – затамувавши подих – на рекламу.

Спершу була програма: “Подвійний доказ” на „1+1”. Типу оновлений. Присвячений цього разу (себто, 7 вересня) міжнародним терористам та тусовці Бін Ладена. Про те, що Вахтангу Кіпіані окуляри не личать, здогадуюся, вже писали. Але це не єдина вада внутрішніх метаморфоз проекту. Ідейно він наблизився (доведеться наразі позичити в сірка очі) до “Останньої барикади” – став камерним і, відповідно, нуднішим. Відмінність у тому лише, що студій – дві. В іншому ж – запах схожий: сидять собі розумні мужики і труть до запаморочення, доходять до того ж таки прикрого стану, коли глядач-слухач залишається сам на сам з власною дезорієнтацією: була та чортова Аль-Кайда чи все ж таки ні? Є на світі Бін Ладен чи його Віктор Пєлєвін придумав? Єдине, що врятувало “Подвійний доказ” від надмірної інтелектуальності – це так званий підсумок: Борсюк висловив якісь пафосні “мєждумєтія”, а Кіпіані видав “політологічний” анекдот, з якого якщо й варто ввічливо сміятися, то лише у дуже вишуканому товаристві. Ще кількох прикрих слів заслуговує “представник арабського світу” – залякали бідного, аж мене дипломатичний сором пройняв.

Зі всіх серіалів я не наважився одразу “сідати” на кілька штук – поки що вистачило одного: “Я тєбя люблю” на „Інтері”. На другій серії закралися підозри: щось він занадто добре зроблений, чистенько й форматно, але без дурниць. Спершу мене терзали сумніви щодо деградації власних смаків та естетичного чуття. Але коли в титрах я зауважив, що серіал цей зняв В’ячеслав Криштофович, – совість полегшено зітхнула. Все ж таки по-справжньому талановитих людей жоден формат не схрумає.

У четвер мені страшенно хотілося подивитися якесь не надто розумне кіно. А на ICTV якраз зібралися показувати “Тарганів” з Міккі Рурком в епізодичній ролі. Типу фільм жахів тире фантастика, як було зазначено в анонсах. Передчуття мерзенного видовища не справдилося. Таргани у цій стрічці видалися напрочуд охайними: от їх нема, от вони з’являються у звичній для кожного мешканця вітчизняного гуртожитку кількості, хутенько нападають на якогось бідаку – і нема його. І знову все чистенько й акуратненько, а не так, як це трапляється на зачуханих кухнях, де ці виродки тваринного світу засирають скатертини й плінтуси, наче якісь дикі кури, хворі на розлад шлунку. Втомившись від “стерильності” авторів фільму, я ганебно заснув, тож наступний вечір також зібрався провести з “Тарганами”. Канал, як я помітив, взяв таку дивну моду: показувати свої нічні кошмари два дні поспіль. Ймовірно, це така додаткова й абсолютно безкоштовна послуга для пенсіонерів. Але у когось із нас – чи то у стрічки, чи то у мене – карма виявилась зіпсута, бо вдруге я також одразу заснув, щойно Міккі Рурк взявся тікати від баришні-детектива.

А от коли мені аж ніяк не вдалося б заснути – так це минулої суботи, коли „1+1” розщедрився на показ стрічки Мартіна Скорсезе “Банди Нью-Йорка”. Навіть Ді Капріо у невластивій для нього ролі головоріза справив непогане враження. Тільки після цього фільму я зрозумів, що почалася осінь. Час, коли телеканалам доводиться починати черговий раунд полювання на глядача.

Серед численних шоу не можу оминути увагою прем’єру “Народного артиста – 2”, що об’явився на тому ж таки „1+1”. Здавалося б, після “Стань звєздой” уже немає сенсу напарювати людей міфом про пошук “одного з мільйонів”, який неодмінно виявиться генієм або ж принаймні Йосипом Кобзоном. Аж ні. Бог милував нас од перегляду першого “Народного артиста”, але від його клонованого продовження вже ніхто не порятується. Адже окрім тижневих обвалів цього шоу, щоденно в ефірі каналу – куці щоденники народних змагань за право облажатися аж на три країни.

Очевидно, успішність ідеї такого шоу тримається винятково на людській паскудності: всім нам приємно бачити, як зовні нормальні люди протягом десяти секунд перетворюються на повних придурків. А ще приємніше дивитися на цинічних “членів журі” з манерами вчасно не розстріляних гестапівців. Так і чекаєш, коли шановний Тигран Кеосян витягне з-під столу дрючка і накинеться на чергового – з першого погляду “не народного” – артиста з матюками, підсрачниками і черепно-мозковими травмами. З іншого боку, більш ефектного оголення фашистської сутності шоу-бізнесу годі й чекати.