Традиційний, уже шістнадцятий, Радіодиктант національної єдності відбувся в День української писемності та мови, 9 листопада.

Цього разу час його написання було зсунуто на більш ранній, ніж зазвичай. Отут і стався прокол. Протягом кількох тижнів на Першому каналі «Українського радіо» лунали анонси: диктант розпочнеться 9 листопада об 11:30. Коли вам наполегливо, день за днем і по кілька разів щодня, втовкмачують, що по радіо щось почнеться певного визначеного часу, як ви будете це розуміти? Одним-єдиним чином — що об 11:30 почнеться трансляція радіопрограми, в ході якої й буде продиктовано диктант. А виявилося, що зовсім ні: об 11:30 уже розпочалося диктування, а сама програма стартувала об 11:00. Хоча жоден анонс про це не оголошував.

Десь об 11:15 розпочалася трансляція й на «UA: Першому». Вели трансляцію по радіо Аліна Акуленко, по телевізору — Геннадій Попенко. Пан Попенко одразу пролив бальзам на душу, назвавши телеканал «Ю-Ей-Перший» і називаючи так його надалі. Пані Акуленко — коли телестудія включилася у зв'язок із радіостудією — користувалася звичною «сумішшю французької з нижегородською»: «Ю-А-Перший». На жаль, помилки були й у Попенка: «конешно», «да-да-да». Пані Акуленко не залишилася в боргу, й із її вуст пролунало: «Раз у рік» — тоді як мовною нормою є «раз на рік». І це стало вже «фірмовою» традицією з року в рік — мовні помилки ведучих.

Що було перед диктуванням? Як і завжди, розігрів: по радіо кореспондентка Оксана Блажевська розповідала про історію попередніх диктантів, здебільшого беручи синхрони в їхніх учасників і розпитуючи про враження. Потім був синхрон посла в Лівані Ігоря Осташа, його розповідь про українців у цій країні й про те, як там пишуть диктант. Були включення з Польщі та Австралії та безліч іншої супутньої інформації. Здебільшого це справді створювало атмосферу чогось святкового, хоча подеколи було відверто затягнутим — із запитаннями, аби щось спитати, та відповідями, аби щось відповісти. Загалом же це були розмови, де конкретний їхній зміст не мав жодного змістового навантаження, натомість транслюючи настрій — піднесені інтонації, урочисті слова.

Телевізійна трансляція була камерною: це було зовсім маленьке й зовсім негламурне приміщення, в якому зібралися ведучі каналу. Тімур Мірошниченко, Оксана Пекун, Сашко Лірник, Наталя Яковенко — вони коротко й весело, пустуючи, мов школярі (Лірник навіть кинув паперового літачка), розповідали про значення диктанту й власне ставлення до нього. Запам'яталися слова пана Лірника — про те, що не можна любити Україну, не знаючи української мови, й не можна любити українську мову, пишучи на два бали. Усе було легко, непафосно й цікаво — бодай із того погляду, що дало змогу поглянути на телеведучих поза їхніми звичними ролями.

Коли на зв'язок вийшла радіостудія, її показували під одним-єдиним ракурсом — стіл, за яким сиділи ведуча Аліна Акуленко та незмінний автор тексту й «диктатор» Олександр Авраменко. Одразу позаду них була стіна з постером «Українського радіо» — тож складалося враження, що приміщення також є невеликим. Як потім було зазначено на сайті «УР», це був прес-центр, і зібралися в ньому також ведучі та співробітники «Українського радіо».

Була цього разу ще одна вада — надто вже побіжно було сказано про правила. Про те, зокрема, що електронною поштою можна надсилати лише фотографії або скани рукописного тексту — й у жодному разі не тексти, набрані в текстовому редакторі. Про те, що розглядати будуть лише поштові листи зі штемпелем, не пізнішим за 10 листопада: за нинішньої організації роботи «Укрпошти» (чомусь в Україні реформи дуже часто означають погіршення обслуговування) це було проблематичним і дуже схожим на лотерею навіть для киян, а для жителів багатьох сіл (адже часто-густо штемпелі тепер ставлять у райцентрах!) і взагалі нездійсненним. Більш-менш чітко все це пролунало лише наприкінці трансляції, вже після диктування.

Цього року не було якогось «обраного» вишу, до якого було прикуто увагу. Згадали про те, що Радіодиктант пишуть у Миколаївському національному університеті імені Сухомлинського, в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Після диктування Акуленко вийшла на зв'язок із НТТУ-КПІ імені Ігоря Сікорського: можна було би сказати, що цього разу цей виш був у центрі уваги, але включення звідти тривало недовго, та ще й уже постфактум.

У телевізійній трансляції камера не стрибала по серйозних обличчях та руках, що пишуть: практично протягом усього диктування крупним планом показували пана Авраменка.

Сам текст, як видалося, цього разу містив істотно менше, ніж зазвичай, підводних каменів — тобто варіативних ситуацій, де, щоб тобі не зарахували помилку, треба було просто вгадувати. Хоча Авраменко й радив дослухатися до його інтонацій і, зокрема, довжини пауз. За його ж словами, цьогорічний диктант мав за мету перевірити написання власних назв і містив чималу кількість відповідних фрагментів.

Що ще відрізняло цьогорічний диктант від усіх попередніх — це те, що ані в телевізійній, ані в радіотрансляції не згадували про віп-персон. Якщо зазвичай політиків та високих держчиновників запрошували до студії, де вони писали окремо від «плебс«», нині такого не було. І, з одного боку, це було добре.

Але з іншого боку, після Диктанту довелося зустрічати інформацію лише про В'ячеслава Кириленка як такого, що писав Диктант. Тож інші «очільники нації» або писали на тих самих правах, що й звичайні громадяни, й вирішили це не афішувати — або ж дружньо проігнорували Диктант національної єдності. І чомусь у друге припущення віриться більше.

Отут і постає цікавий момент. Нині ведеться боротьба за державну мову. Встановлюються квоти для приватних телеканалів та радіостанцій. І це можна лише вітати... Але що таке, взагалі, державна мова?

Річ у тім, що в українській мові слово «держава» має два різних значення. Перше — це майже абсолютний синонім до слова «країна», тобто територія з усім її населенням. Друге — це сукупність державних інститутів, держава як протиставлення суспільству, держава як протиставлення приватності. Так от, державна мова — це від якого значення слова «держава»? Це мова, якою зобов'язані розмовляти геть усі? А чи це мова, якою мусить комунікувати з громадянами передусім сама держава — у другому значенні? Мова гарантованої комунікації держави з суспільством, використання якої унеможливлює ситуацію «твоя моя не розумій»?

А тепер запитання: чи часто ви чули змістовні, а не церемоніальні публічні промови українською мовою від, наприклад, Антона Геращенка? Того ж таки Михеїла Саакашвілі? Багатьох і багатьох інших цілком офіційних представників держави? І чи чули ви коли-небудь, щоби їм це офіційно «ставили на вид»?

От же що виходить: ведучи боротьбу за утвердження державної мови, держава — в найгірших совкових традиціях — накладає й накладає обов'язки на громадян, а от саму себе вважає вільною від будь-яких зобов'язань, і від зобов'язань комунікувати з громадянами державною мовою зокрема. Хіба ж не так?

Фото: onlineradiopro.com