Аргументований, емоційний матеріал Юлії П'ятецької у відповідь на пост Вахтанга Кіпіані. Все це так. Але як же ми, журналісти, вміємо не помічати головного, клювати на маніпуляції й вести мову зовсім не про те!

Шановний Вахтанг Кіпіані, перебуваючи в полоні емоцій, припустився очевидної маніпуляції. Він порівняв українку — офіційну дружину росіянина — з француженками, що кохалися з німецькими вояками-окупантами. Тоді, коли ті вже були окупантами, й знаючи, що ті є окупантами. Натомість ані з тексту Кіпіані, ані з тексту П'ятецької незрозуміло: коли одружилися російський вояк та українка. А може, чимало років тому. А може, той вояк не брав ніякої участі в окупації українських територій; може, він навіть негативно ставиться до цієї окупації. Може, й цілком навпаки — але нічого конкретнішого за це “може” не сказати. Доводиться лише припускати.

Але що мала робити ця жінка? Негайно подати до суду позов про розлучення, обгрунтовуючи його громадянством чоловіка? Приїхавши до Росії, до свого чоловіка, підсипати йому в борщ миш'яку? Порвати з ним стосунки?

Де війна, там завжди розділені сім'ї. Там завжди фронт відділяє чоловіка від дружини, брата від сестри, сина від матері. Інформаційний фронт — і поготів. Знаю киянина — етнічного росіянина, що переїхав до України саме внаслідок одруження. Він — переконаний патріот України. Його батьки, що живуть у Росії, обожнюють Путіна й таврують “фашистів”. Кожна телефонна розмова між ними закінчується криком та скандалом. Але що їм тепер робити? Знаю подружжя ізраїльтян-пенсіонерів: чоловік, що народився й до виїзду в Ізраїль жив у Донецьку, — за Україну, дружина, що народилася й довго жила в російському Тольятті, — горою за Путіна. То що робити цьому подружжю?

Це — одна з трагедій будь-якої війни, з давніх-давен, скільки існує людство. Але це — й запорука того, що колись настане мир. Саме через те, що, попри непримиренність поглядів, між цими людьми зберігається любов. Яка рано або пізно, але неодмінно приведе до взаєморозуміння.    

Фраза П'ятецької: “Европейские страны, где судили проституток и рожденных ими детей” у даному разі є не просто образливою — вона є огидною. Бо ставить знак рівності між дружиною та проституткою, бо таким чином утовкмачує: “Всі жінки — проститутки”. Бо неприпустимо порівнювати дружину з проституткою.

Усі аргументи пані П'ятецької після того нічого не варті. Бо ці аргументи — про зовсім інше. Але невже ми всі так скам'яніли, що ладні будь-кого, хто опинився у дуже непростій ситуації перед дуже непростим вибором, називати проституткою?