Аж тут Сковорода взяв і осяяв мене мудрістю своєю: типу, на фіга ж тупо вештатися, якщо можна поруч, за два кроки, сучасною культурою і мистецтвом затаритись? Дрогнула моя духовність, пивом розніжена, й погнала в галерею. Там написано: “Де жінки?”. І фотографія істоти з котом. Істота коротко стрижена, в очах – тривога, підозра і привид глибокого бодуна. В руках істота стискає перешуганого котофєя. Очі тварини виражають той таки чуттєво-смисловий спектр, аж лячно. На вході до любого бастіону мистецтва – три дівчини. Одна мені зразу папірця підсунула з анонсом наступного проекту, інша – газетку-буклет (там в деталях розписано “Де жінки?”, істинна знахідка для такого заслуженого лежня журналістики, як я), а от третя дівчина прогнала неприємну й недоречну тєлєгу про те, що з пивом, типу, не можна в храм культури. Оце так да, подумалося; геніталії на стінах розвішувати можна, а з пивом на це дивиться – ні. Естетичний колапс, як у Ермітажі. Отже, знову не вдалося поєднати красиве і корисне.

За початок виставки, її вектор, пафос і тональність – і це один із найвиразніших проявів концептуалізму – правила вже бачена істота з котом. Йдеться про відео-роботу Жюдіт Кюртаг “Вартові”, що в ній – на відміну від фото – з’явилися додаткові сенси. Зокрема, кіт в ній виявився ще перешуганішим, а істота стискала його з подвоєною нелюбов’ю до фауни; саундтрек до цього таємничого жмакання – мляво промугиканий кусень мелодійки. Його нав’язливість під кінець перебування у галереї стала нестерпною. Ще моторошнішим виявилося гуманістичне спостереження, що три дівчини при вході вислуховують цю зациклену бодягу з ранку до вечора.

Далі – про приємні відкриття. Насамперед, геніталій на стінах не було. Одна фотографія у стилі софт-порно – от і вся стурбованість проекту. Для ЦСМ – фактично фригідний рівень, мінус-мінус-директ.

Ще приємніше, що куратори виставки – Каролін Буржуа і Леонор Нурідзані – цілком адекватно реалізували свою головну ідею: “Ми хотіли тут показати контраст, що дедалі відчутніше проявляється у різних країнах, – між чеснотами учорашнього дня (ніжність, чутливість) та чеснотами сьогодення (ясність, прагматизм, реалізм). На перший план виходить не споконвічна жіночність, а новий тип жінки, яка бере активну участь у розвитку мистецтва своєї епохи”. Цю сумовиту констатацію про зміщення жіночих цінностей випромінює кожна авторка. Більше того, саме такого штибу декларативність (я обираю, я називаю, я вважаю) є предметом експозиції, бо самі твори здебільшого не претендують на окремий мистецький дискурс. Хоч як крути, а консервовані цукерки та глазуровані огірки – це дуже несимпатична й занадто заїжджена відрижка поп-арту, як і пустопорожній відео-арт – про всю цю остогидлу жестуальність непогано висловилася Анжелін Тріпе: “Не можна дозволяти собі казати привселюдно “Чорт!”, не прикрасивши трохи вислів. Треба це казати, але гарно. Це питання самоповаги. Досить часто я показую “fuck”. Цей жест мені дуже притаманний. Я насправді полюбляю це. Але я його роблю з ледь помітною посмішкою. Щоб виглядало мило.” Для сучасного мистецтва бажання показати “fuck” – одна з домінативних мотивацій; саме це бажання стає витоком і сенсом творчого акту.

Зворотній бік обкладання публіки матюками – межова інтровертність, що зумовлює ув’язнення у піщинці, звуження світу і своїх інтересів до масштабу таблетки, як це відбувається з Жанною Сюсплюгас, яка демонструє фармацевтичні макрофотографії: “О, так! Я обожнюю естетику ліків. Прозора колба з пігулками – мені насправді це видається дуже гарним. Я впевнена, що лабораторії просуваються у цьому напрямку. Ковтати велику коричневу пігулку чи гарненьку маленьку рожеву капсулу – це зовсім різні речі”. До речі, це пігулкове слайд-шоу – найцікавіша, як на мене, частина проекту. Принаймні, йдеться про довершені, справді естетські світлини, в яких концентровано більше почуття, ніж в поцілованій фотографії Буша чи шкірянці для фанатки Брітні Спірс авторства Анжелін Тріпе.

Істотно наївніші й безпорадніші спроби демонструють ті учасниці виставки, для яких мистецтво – це лише бажання творити, позначене браком ідей та елементарної техніки. Аннетт Мессаже і не приховує своєї сумнівної мистецької постави: “Я шахрайка, шахрайка ретушованих фото, деформованих збільшень, накладання відбитків, помутнілих крупних планів, зіткнення зображень, деформуючих лінз…”. В її роботі “Колекціонерка Аннетт Мессаже. Мої ревнощі” присутня лише задавнена шкільна гра-розвага: багато хто з нас грішив мистецтвом домальовувати підручниковому Іллічу роги, фінгал під оком і віртуозні упирські ікла, щоб з них скрапала чорна кров. Така ж безпонтова творчість Мартін Абаллеа, яка стверджує: “Я дуже люблю кольори. І відчуваю невимовну радість, коли бачу деякі з них”. Саме цією невимовною радістю вона охоче ділиться з глядачем, хоча й так усім зрозуміло, що комп’ютер – всемогутній.

Насамкінець – кілька слів про одну з фотографій Веронік Будьє. На ній – жінка в непрозорому платті. В її руках – сокира. Ото тією сокирою вона лупить по кремезному букові. Робота, яка покликана виразити шалену мислю: шо я, типу, хоть і нєжне созданіє, але дайте мені трохи врем’я – і всі дрова мої. Нова парадигма жіночих ціннот так і пре з цієї світлини, як скажений бульдозер.

“Де жінки?” – це питання загусло і набуло риторичності. Авторки виставки витруїли звичну жіночість, як щурів. Холодними руками і вигостреним розумом.