Якою є роль ЗМІ в сьогоднішній Україні? На це запитання досить несподівано відповіло дослідження, яке провів і представив на прес-конференції «Україна — 25: досягнення та поразки» фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва напередодні 25-річчя Незалежності.

На ті самі запитання, які було поставлено «звичайним» респондентам, відповідали ще й експерти — всього їх було 75, серед них і шеф-редактор «Детектору медіа» Наталія Лигачова (не всі експерти давали відповіді на всі запитання). Й от що впало в око: відповіді експертів щодо підсумків 25-річчя Незалежності зазвичай бували оптимістичнішими, ніж відповіді представників суспільства. Там, де експерти демонстрували нейтральність, а то й стриманий оптимізм, більшість респондентів давали песимістичні відповіді.

Запитання: «Як Ви вважаєте, за роки існування незалежної України було більше позитивного чи негативного?» Відповіді респондентів розподілилися так: 41,5% - більше негативного, 40,8% - скільки позитивного, стільки й негативного, й лише 11,6% - більше позитивного.

Цифри жахають — адже з них має випливати, що більшість українців — проти незалежності! Але ні: якби сьогодні був референдум про незалежність, «за» проголосували б 64,6% опитаних, а проти — лише 9,7%; 13,8% не брали б участі в референдумі, а 11,9% не змогли визначитися.

Натомість 33 з 72 експертів (45,8%) відзначили, що було більше позитивного, 26 (36,1%) - скільки позитивного, стільки й негативного, й лише 12 (16,7%) - що більше негативного.

Велика група запитань: «Наскільки успішною була Україна в таких сферах?» Тут порівняння є дещо ускладненим: якщо відповіді респондентів у розданому на прес-конференції прес-релізі згруповано за відсотками, то відповіді експертів підсумовано як середні виставлені ними оцінки — від «одиниці» до «п'ятірки». Але розбіжність між експертами та суспільством теж є очевидною. Погляньмо по деяких конкретних сферах (усього їх істотно більше).  

«Розбудова інститутів незалежної держави». Експерти виставили «трійку» (3,0), тобто десь «50 на 50». Що ж до респондентів, то сума відповідей «цілком успішними» та «переважно успішними» становила 23,9%, тоді як сума відповідей «переважно не успішними» та «зовсім не успішними» - 52,5%, ще 23,7% респондентів було «важко відповісти» (надалі дані про відповіді «важко відповісти» опускатимемо як такі, що не схиляють чашу терезів ані в один, ані в інший бік).

«Розбудова демократії». Експерти виставили 3,2, тоді як респонденти дали 31,8% позитивних відповідей і 55,5% негативних. «Забезпечення прав і свобод людей»: експерти — 2,9 («трійка» з дуже маленьким мінусом); респонденти — 29,6% позитивних відповідей і 62,2% негативних.»Розвиток громадянського суспільства» - 3,6 («четвірка» з мінусом) від експертів та 37,3% позитивних і 45,7% негативних відповідей від респондентів.

У питаннях боротьби з корупцією та встановлення системи справедливого судочинства відповіді експертів та респондентів були подібними одні до одних. А от «боротьба зі злочинністю» - експерти оцінили її у 2,3 бали, а відповіді респондентів просто шокували: 9,3% позитивних відповідей і 87,0% негативних. Просто тобі гангстерський рай — от яка картина України з тих відповідей вимальовується.

І — два запитання до респондентів, на які немає згрупованих відповідей експертів. Перше: «Проведення вільних і чесних виборів». «Цілком» та «переважно» успішною в цьому Україну вважають 18,6% респондентів, «зовсім» та «переважно» неуспішною — 70,0%. «Навіть тепер в Україні немає вільних та чесних виборів» - от як вважають понад дві третини українців! І друге: «Утвердження свободи слова»: на думку 33,7% українців, воно є успішним, а на думку 51,3% - ні.

Звідки така розбіжність? Що формує такий негативізм в уявленнях українців? Звісно ж, до певної міри, особистий досвід, досвід їхніх рідних та знайомих. Але навряд чи буде помилкою вважати: провідну роль у формуванні ставлення до процесів, що відбуваються в державі, відіграють засоби масової інформації. А коли так, то це саме вони навіюють суспільству суцільний негатив. Навіюють, що Україна є геть неуспішною геть в усьому — мало не сумнозвісне failed state виходить, чи не правда?

Тут варто зробити застереження: думки експертів — це теж далеко не завжди істина в останній інстанції, й не треба їх абсолютизувати. Скажімо, понад 20 експертів серед основних поразок України назвали «занепад науки та падіння якості середньої та вищої освіти»: якщо з наукою все є більш-менш очевидним, то щодо освіти — чи не порівнювали експерти реальну освіту в Україні з не реальною, а міфологізованою освітою в СРСР? Чи не перебували вони у полоні навіяних, зокрема й російською пропагандою, ілюзій щодо освіти в СРСР?

Але це не знімає з порядку денного проблеми: чи не згущують українські медіа чорні фарби в усьому, що стосується України? Ні, я й близько не веду мови про те, щоби ЗМІ прикрашали реальність та змальовували позитив там, де його немає. Всі розмови про «дайте людям хороші новини» є тоталітарними за своєю сутністю — адже ЗМІ мають відображати реальність, а не створювати її віртуальні замінники (так і хочеться додати: як у Росії).

Але й змальовування самих лише негативів є іншою крайністю, яка так само викривляє об'єктивну реальність, хай і в інший бік. Подеколи це стає небезпечним, бо сіє в суспільстві апатію, відчуття зневіри, мало не приреченості й, відповідно, незначущості кожного окремого громадянина — про що можуть свідчити, зокрема, й відповіді про вільність та чесність виборів. 

Годі й казати, що штучна негативізація реальності у ЗМІ породжує попит на популістів та прагнення «твердої руки», вона навіює суспільству нереальні цілі та терміни їхнього досягнення. Пригадується, які оплески в одному з весняних ток-шоу здобув представник «демократичної опозиції», який таврував владу: вона, мовляв, обіцяє 1% річного зростання ВВП, а мала б забезпечити щонайменше 7%! Йому так ніхто й не заперечив: графік динаміки ВВП не може, в жодному разі не може являти собою ламану лінію, тільки плавну криву, й після падіння не уникнути періоду дуже повільного зростання, інакше не буває; якщо збудеться прогноз про +1%, це означатиме, що точку падіння пройдено, й далі абсолютні цифри зростання цілком можуть збільшуватися. Суспільство ж, не усвідомлюючи нереальності популістських цілей, відчуває розчарування навіть там, де для цього немає підстав.

А ще — проблема експертів у ЗМІ залишається дуже гострою, З каналу на канал, з видання у видання кочують одні й ті самі менш ніж десять експертів — ніби в Україні їх усього стільки.

Натомість аналітика в більшості українських ЗМІ остаточно відійшла до категорії мало не блогерства. У тренді — розслідування, якісні й не дуже. Так, вони мусять бути, але хіба ж лише вони? Накопичування негативних фактів без аналізу загальних тенденцій, коли ці факти так і залишаються окремими фактами, тільки вже в захмарній кількості — воно й створює відчуття суцільного негативу краще за будь-що інше. Кількісні зміни в такому разі не ведуть до зміни якісних. Зрештою, в російських ЗМІ теж не бракує розслідувань «окремих недоліків», і це аж ніяк не робить російські ЗМІ вільнішими, а Росію — демократичнішою.

Годі вже й казати, що розслідування теж бувають різної якості, й нерідко за ними стоять аж ніяк не шляхетні інтереси; чимало розслідувань дуже схожі на звичайну гонитву за полуничкою або на звичайне «мочити їх усіх у сортирі», «всі вони однакові». Даруйте, але аргументи на кшталт: «Племінник політика А двадцять років тому ходив до одного дитячого садка з сусідкою олігарха Б» - чи вони є достатньою доказовою базою? Й чи так уже рідко вони зустрічаються?

А ще — наші ЗМІ живуть сьогоднішнім днем. Нехтування бекграундом, недостатня увага до передісторії подій, до порівнянь поточних подій та поточної ситуації з тим, що й як було. У підсумку суспільство бачить лише одномоментний, станом на сьогодні, зріз. Такий підхід, до речі, торує легкий шлях до міфологізації історії, що й було зроблено в Росії. Те саме: читачі чекають на щось актуальне, гаряче й таке, що лоскоче нерви — тож таке й здебільшого таке їм і подають.

А в результаті? Було серед поставлених перед респондентами таке запитання: «Чи погоджуєтесь Ви чи не погоджуєтеся з наступним судженням: Сталін був великим вождем»? «Повністю не згоден» - лише 27,9% відповідей, «радше не згоден, аніж згоден» - 9,0%, «і згоден, і не згоден» - 17,9%, «радше згоден, аніж не згоден» - 14,6%, «повністю згоден» - 15,0%, «важко сказати» - 15,6%. Отже, різна міра згоди плюс відповіді «важко сказати», які свідчили: ці респонденти не мають стійкого відторгнення сталінізму, — набрали в сумі 61,3% відповідей. Олексій Гарань пояснював це невизначеністю поняття «великий вождь», яке кожний міг розуміти по-своєму, безвідносно до позитивного або негативного ставлення. Але, як на мою думку, чи ті самі ЗМІ часто-густо не підводять аудиторію до думки про необхідність «Сталіна, тільки хорошого», «Сталіна, тільки українського»?

Фото - redhistoria.com