Найбільше постраждали від цього журналісти. Підманули їх, підвели. Одібрали хороший матеріал. Тож доведеться жерти крихти. А щоб не так прикро було – поспішаю і з вами поділитися цим пісним харчем.

Частина перша, дайджест

Протягом останніх місяців головний редактор державного видавництва “Дніпро” Василь Шкляр у кількох інтерв’ю розповідав про свій намір реалізувати масштабний видавничий проект, суть якого – оприлюднення адаптованих версій класичних літературних творів. Йшлося насамперед про “Повію” Панаса Мирного та “Декамерон” Джованні Боккаччо, а також про деякі інші хрестоматійні романи, що їх сьогодні не можуть подужати навіть дипломовані філологи. І варто було цій ідеї пролунати, як недремне око вітчизняних літературних пуристів заходилося свербіти, смикатися й вилазити з усіх немислимих і непередбачених фізіологією отворів. А все тому, що громадяни-пуристи, привчені читати ЛИШЕ між рядків, побачили у виступах Шкляра здебільшого свої ж кошмарні галюцинації. В такий спосіб Василь Шкляр перетворився на провісника культурницького апокаліпсису, такого собі чорного вершника з варварськими намірами. Тож охоронці культурної спадщини вирушили у будьонівський контрнаступ і звернулися до голови Держтелерадіо І.С.Чижа з листом-доносом, в якому зашельмували підступні наміри Шкляра. Більше того, прозвучала комедійна вимога заборонити державному видавництву таке знущання над класикою.

Після того, як журналісти вдосталь покепкували з гебешного стилю такої “боротьби”, листа було проголошено відкритим і надруковано в газеті “Літературна Україна”. А щоб остаточно розігнати “чорні хмари”, нагромаджені Василем Шклярем над українською духовністю, “ЛУ” пригадала ще одну дієву совкову методологію, надрукувавши фейлетон Олександра Сизоненка “Гуляй, Васю, бляха-муха!” і розгнівані відгуки трудящих з Риги, які астрально відчули загрозу і з невимовною оперативністю рвонули тєльнікі. Бажання “пасть порвать” за духовність – улюблена емоція патріота-старообрядця, особливо в тому випадку, якщо створено ефектний образ ворога.

Підсумок цього “великого стоянія”. З одного боку Калки – в ролі крокодила, готового захавать ясне сонечко Панаса Мирного, – нахабний Василь Шкляр, з іншого – воїнство небесне під простирадлами “Літературної України” (замість хоругв і знамен). Сміятися би з цього ще довго й напружено (з ризиком для здоров’я), якби не вже згадуваний лист, підписаний, зокрема, академіком Іваном Дзюбою і ще кількома достатньо авторитетними науковцями та митцями.

Василь Шкляр аж ніяк не прагнув “зіскочити” з розпочатої дискусії, а тому влаштував у конференц-залі Спілки письменників дебати на тему “Проблеми актуалізації літературної класики: що робити?”. До участі були запрошені Іван Дзюба, член-кори Віталій Дончик та Григорій Сивокінь, а також – гіпотетична окраса свята – автор нетлінного фейлетону Олександр Сизоненко. На захист проекту Шкляра зголосилися виступити Вадим Скуратівський, брати Капранови, Костянтин Родик, Володимир Моринець, Ігор Римарук.

Частина друга, обломна

Отже, шоу мало відбутися учора. Але, усівшись за стіл, зрозуміли, що кіна не буде: славна рать пуристів не спромоглася делегувати бодай одного пєрєсвєта. Ну, і що ж далі написати без використання ненормативної лексики? Борці за духовність повелися, як домашні тварини: нашкодили – і під диван.

Довелося розповідати один одному, що ідея Шкляра своєчасна і потрібна, а поодинокі спроби (для різноманіття) вичавити трохи сумнівів провалилися.

Єдине пожвавлення у “дискусії” на мить блимнуло, коли до розмови долучився знаний перекладач Анатоль Перепадя, чиє ім’я фігурувало у переліку обурених діячів культури. Натомість пан Анатоль спромігся лише повідомити, що ніякого листа він не підписував і довідався про це лише з газети. Шкляр зворушливо “пожартував”, що такі забавки з боку рятівників тягнуть на повнокровну кримінальну відповідальність.

До того ж, Ігор Римарук висловив підозру, що Іван Дзюба також не міг підписати цього листа, хіба що внаслідок якогось фатального непорозуміння.

От, власне, і вся фініта. Ганьба прогульникам.

Не знаю, чи матиме ця історія гідне продовження (з вибаченнями і посипанням голів попелом). Надто звикла наша літературна тусня старозавітного призову псувати повітря псевдопатріотичними вібраціями. Дух боротьби злостиво кепкує над горопашною паствою “Літературної України”.

Наперед зрозуміло, що проблема – не в адаптації класики, а у дотеперішній байдужості до багатьох призабутих романів, що їх неможливо актуалізувати в інший спосіб. Зрозуміло також, що привчені до невидання і нечитання письменники затято оберігатимуть “недоторканість святинь”. Причини такої позиції заслуговують на психоаналітичне дослідження, хоча збагнути їх дуже просто: кожен літукраїнівський графоман зможе до скону втішати себе тим, що його сьогодні не читають так само, як Панаса Мирного.