Безумні дні, або Дещо песимістичний погляд у сучасне TV-люстерко
З перших кроків Гєни Попенка стало ясно – “кіна не буде”
З перших кроків Гєни Попенка стало ясно – “кіна не буде”.
Медійний простір, у який потрапила журналістка Зіна Підалькіна останніми місяцями, нічого обнадійливого дівчині не обіцяв. Ще б пак! Глянцево-одноманітний антураж видань та ТV-програм нагадував дівчині, що вона, як би їй не кортіло, у цьому строкатому гламурному світі є особою зайвою і небажаною. Схопилася було телефонувати до передачі “Дівочі сльози” (ICTV), але вчасно осмикнулася. “Оті всі побрехеньки з найманцями-акторами, які як небажаний сніг влітку сиплються на тебе ледь не з усіх каналів, – зауважила, згадуючи оспівану естетику несмаку “Вікон”, “Тягара грошей” із сексуальним монстром Нагієвим, – усе це, а ще передачі, що копіюють цей же ж формат, – місце не для порядної дівчини. Навіть якщо вона заблукала у темряві власних сумнівів”. І мала рацію Зінка, бо жоден з цих ТV-опусів не міг відповісти на екзистенційне питання, що гостро мучило її: “Що мені робити з моїм химерним життям”? Цей ТV-формат нав’язував свою “запрєдєльну” модель існування, де для виготовлення не першої свіжості телевізійних котлет у фарш йшло усе – брутальність і цнотливість, високе і низьке. Усе задля сумнівної родзинки, споживати яку Підалькіній навряд чи хотілося.
Щодо химер життя – то їх в українському медіапросторі таки не бракувало. Починаючи з сумнозвісних СТБшних стритизерок і закінчуючи знаменитими телеведучими, які “щиро” всміхаються та дивляться так, що часом стає незручно за власні смутні очі та тяжкі думки. Її спантеличена натура й досі не перетравила враження від “Епіцентру” на “1+1” із виступом Президента Леоніда Кучми, котрий протягом усієї розмови з паном Піховшеком намагався лагідно всміхнутися українському люду. Вимучена посмішка Президента (а Підалькіна відчула це гостро, хоча була далека від політики), погрози на адресу поганих опозиціонерів нічого доброго не обіцяли. До того ж, висновки ведучого “Епіцентру” щодо серйозності намагань першої людини країни зовсім пригнітили своєю заангажованістю дівчину.
“Просто божевілля!.. І таке лихо на тлі ідіотичного щастя, яке пропонують українським зголоднілим буратінам та татам Карлам численні “Мегалоти”, “Кено” та “Лото забави”, – кисло зауважила, бо згадала, як жваво доводиться вистрибувати вельмишановному та досить таки огрядному народному артистові України Богданові Бенюку, пропонуючи у “Мегалоті” надуреним громадянам виграші у вигляді модних авто тощо.
“Жизнь буває така груба, покладьош на полку зуб‘я”, – процитувала Підалькіна рядок з пісні попсового рок-гурту “Скандал”, що вже канув у Лету. Бо розуміла Зінка, що з її дівочим мінливим щастям їй немає чого чекати від усіх тих “задушевних” промов, розіграшів та забав.
До того ж ледь під монастир не підвів дівчину новий проект "Нового каналу" із відповідною назвою – “Безумний день”. Реклама тій безумній штучці була ну просто шалена. Куди не плюнь (метро це чи інші місця громадського ужитку) – усюди ведучий Гєна Попенко всміхається. А того Гєну Зіна знала досить давно й відмічала, що хоч і гарний він хлопак, але йому як акторові працювати над собою конче треба. І коли побачила його у метро на постерах рекламних, де він дівчину в долоні тримав та хотів ціни собі цим в очах перехожих додати, то така цікавість Підалькіну розібрала, що не змогла вона не закинути на це своє незмінне: “Ха!” – таким її не виб’єш, навіть якщо зачесався гарно та й кофтинку оранжеву надягнув, щоб дівчатам серця пекти.
Правду сказати, порівнявши “Безумний день” зі стрічкою “Гра” з Майклом Дугласом, “піарщики” проекту заінтригували смутну Підалькіну. Бо мала вона подругу Лесю, яка, подивившись цю славнозвісну стрічку, несподівано зникла з життя, щоб перед “Безумним днем” об’явитися знов: “Дивись!.. Передача, кажуть, як “Гра” з Майклом Дугласом!”!”... Але з перших кроків Гєни Попенка стало ясно – “кіна не буде”. Якщо у згадуваному фільмі була дивовижна інтрига у сценарії, то в передачі “Нового каналу” ясно все заздалегідь – “квартири, машини і гроші, гроші, гроші”. Тобто скільки банальність фарбами не підфарбовуй –вовк однак у ліс дивитиметься.
Суть проекту у тому, що якийсь телепень, вирішивши пожартувати, “замовляє”, як кілер, свого товариша “Новому каналу”, а той, підставляючи людину під різні “випробування”, перевіряє її на шляхетність і знімає прихованою камерою. Вчинив благородно – отримай свого п’ятака (у розмірі 1000 гривень)! Таку ціну визначили отій шляхетності “безумці”. Навіть не хотілося згадувати про ощасливлену таким чином пересічну таксистку, яка свого кумира Л.Кравчука до магазину одягу підвезла, подарунок від нього отримала ще й за “правильну” поведінку чотири тисячі (могла би п’ять – одне випробування не пройшла, бідолаха!).
Думалося Зіні не про це злиденне щастя, а про права людини, про нахабне втручання у її життя, про те, що підглядання прихованої камери “Нового каналу” було б доречніше у лазні – сміливіше (можна безліч пікантностей додати!) і до того ж нижче опуститися вже ніхто не зможе, навіть горезвісні “Вікна”. А ще Зінуля просто до тями прийти не могла – як такий красень, як Гєна, міг втратити в екрані для неї усю свою привабливість? “Не з тих, напевне, про кого кажуть – подлєцу всьо к ліцу”, – неждані сльози почали точити дівчину.
Згадала Зінка свого вчителя з українського театру, котрий якось дурість (так їй тоді здалося) зморозив, зауваживши, що головною ознакою театру корифеїв є те, що актор мусить бути талановитим “Як у воду глядів! – згадала минуле, і почали крушити серце думки. – Таки правда... Взяти сучасність – бути талановитим не актуально, хоч ти і актор. Важливо фейс-контроль на ТБ пройти, мерехтіти, як навіжений, у ящику і піарити свої бздури”... Звісно, навіть у такому песимістичному настрої не могла не зауважити Підалькіна, що у її медіа-житті траплялися і приємні несподіванки. Пов’язані вони були переважно з тими проектами, які хоча б чимось відрізнялися від дурману конвеєрної продукції нашої ТV-фабрики. Веселив інколи у “Галопам по Європах” Зіну Пелих своєю дотепністю, жвавістю. Але зустрічаючи надто часто його харизматичне обличчя у рекламних плакатах та роликах, де він прагнув привернути увагу глядача до продукції спонсорів його проектів, Зінка збагнула, що у цьому його існування криється страшна небезпека стати гвинтиком для нещадного ТV-Молоху. Тому більше її приваблювали передачі, які мали простір для дивних відкриттів поточного життя. “Контролер” на ТРК “Ера”, “Спецрепортер” на “Новому каналі” та, “5 копійок” на “5 каналі”, “Подвійний доказ” та “Документ” на “1+1” – усі вони відкривали те, що “глянець” наполегливо намагається приховати від ока, говорили, що у заангажованому і брехливому просторі все ж таки є місце для істини та людської романтики.
“5 копійок”, “Контролер”, “Подвійний доказ” та “Документ” нагадували Зінці, що проблем на теренах нашої держави “нє счєсть”. Йшла б мова про філософію, історію, освіту чи про провінційне життя мешканців – ТV доводило, що у телевізійників ще не атрофувалася здатність адекватно висвітлювати це. Говорити, наперекір стандарту банальщини, про ті гострі поняття нашого існування, які, якщо ними нехтувати, можуть зовсім зникнути з ужитку, потонувши в індустрії розваг та задоволень.
І все ж таки тішили душу дівчини не вони, а, здавалося б, не такі вже й суперактуальні програми, як “Спецрепортер” та “Кіно і німці”, бо зверталися вони безпосередньо до романтики прагнень людини – до того, що ніколи не залежатиме від соціуму, влади, політики. Божевільні дігери в каналізаційних системах Києва, мангупський дід Мороз... – герої цих проектів нагадували, що, попри фінансову зубожілість народу та нещирість політиків і їхніх прислужників, завжди існуватимуть чудаки-особистості, які раз і назавжди збагнувши сенс свого буття, відмовившись від зовнішніх “баталій” і показавши велику фігу фільтрації соціуму, у вічному пошуку власного “кайфу” життя, зробили спробу наблизитися до того питання, яке так мучило Підалькіну останнім часом. Хотілося і їй мати нагоду також цілісно пережити власне буття, свідомо сприйняти інсайт існування і відчути оточуючу реальність як факт творіння.
Клацнула пультом – і знов застрибали обличчя аншлагівців, гусаків, поп-виконавців та іншого наброду, що в очі лізе і вільно дихнути не дає. “Як чортенята оті, кривляються, – ледь не заплакала дівчина. – Оту муру мені нав’язують. І найжахливіше, що, як сказала Ольга з “Решета” Тетівського, “піпл хаває”, за реальне життя це має. Себе з отою ницістю ототожнює і модель поведінки за тими ж правилами моделює”. Оце і є наше реальне українське буття, від заяложеності якого нудить, вульгарність зіниці виїдає, одне слово – кепсько. Підійшла дівчина до дзеркала свого домашнього, спробувала всміхнутися собі, та перелякалася. Кралечкою глянцевою себе, бідолашна, побачила. Хутко закрила очі – і в темряві її душі, раптом, Вакарчук та Поплавський дуетом заспівали: “Крапива ти моя, Зіна Підалькіна”... І відчула дівчина, що, ніж медійний світ у себе мов губка всмоктувати, краще до тих вовків лісових втекти. І задумалася про місяць у нічному небі та спів під ним – мрійниця сердешна.