Чверть століття тому, 2 лютого 1979 року, від героїнового передозу помер Сід Вішес, бас-гітарист групи The Sex Pistols. Чверть століття тому, 2 лютого 1979 року, від героїнового передозу помер Сід ВІШЕС (справжнє ім’я Джон Саймон Річі), бас-гітарист групи The Sex Pistols, символ панк-культури, порожняковий спалах і живий попіл останньої великої ідеї ХХ століття.
У Північній Америці ця подія збіглася з іншим великим святом – Днем бабака. Це коли на світанку веселі обивателі будять тварюку і втикають: побіжить він назад до своєї нірки чи ні. Якщо побіжить – зима триватиме. Якщо ні – пора весну зустрічать.
Невідомо, як поводили себе почесні звірі того дня, але от бабак-Вішес зі своєї нірки готельної не виповз. Так він востаннє забив на все. І зима в панк-культурі відтоді ніяк не закінчиться.
Дата спонукає до пародійної іконографії, чого і так не бракує. Той, хто “прожив швидко і помер молодим” (у неповних 22), а отже виявив послідовність стосовно пропагованої доктрини, приречений на велике рок-н-рольне німбисько.
Вішес прожив паскудне життя. Біографи валять все на мамашу, яка потурала синочку в різних фігових намірах та пориваннях, підтримувала його баблом і наркотою. Але ж не в одного Вішеса була така добренька і крута мамулька, наче в убивці Селдена з “Собаки Баскервілів”.
Ну й далі – безпросвітний кошмар зі славою. Стукав собі хлопець на барабанах у групі Siouxsie & Banshees, аж поки не влип у стрьомний і всебічно обгавканий громадською думкою проект Sex Pistols. Там, правда, барабанщик уже був, тому Вішесу доручили рвати струну на бас-гітарі – все одно ні хріна її не чути на концертах. І хоча жодних особливих талантів він не виявив, проте саме Вішес, а не вокалюга Джоні Роттен (Лайдон), став опудалом панку №1, верховним шугалом і абсолютним подонком. Його наїжачений лик, свастика на грудях, матюкливий потік свідомості та інші чесноти дикого підлітка і досі заслуговують на шанобливе заціпеніння. Цей розтерзаний мас-медіа образ усе ще потрібний для затикання чергової дірки у вічних базарівських непорозуміннях: оно, бачите, любі діти, – і в нашому поколінні були відірвані на всю голову.
Заперечення попередніх цінностей і взагалі відмова від будь-яких системних уявлень про вартість і сенс життя. Хрест на своїй індивідуальності та кар’єрі (деякі психологи запевняють, що це – найвищий прояв егоїзму). І взагалі: придумайте щонайгірше слово – я залюбки ним назвуся. Такого штибу формулювання панківської філософії з’явилися потім – сам рух не потребував ані філософії, ані підґрунтя, ані ідеї. Панк – це доктрина дії, що базується на самих тільки запереченнях. Ця стратегія несумісна з життям, і водночас є найрадикальнішим екзистенційним проривом (від такого означення, щоправда, хочеться моментально накласти в штани).
“Немає більше героїв”, “немає майбутнього для тебе”, – з гаслами все простіше. Дух пригнічення й безвиході – перевірений генератор протесту. А от об’єктів паплюження – кіт наплакав: набір доволі нудний і обскубаний. Панк-культурі нема чого ловити в мисленнєвій царині, – там усе, що доведено, вже кимсь спростовано. Тож залишається найприємніше: віддатися найспокусливішій зі свобод: свободі вільного загнивання.
Бабак-Вішес, на відміну від “гнилого” Лайдона, розумівся на цьому виборі краще. Зогнити до стану альтернативної непритомності (одного ранку прокинутися й у ванні перечепитись об зарізану подругу), не повертатися “звідти”, все ще залишаючись “тут”, а потім – безпонтово померти, навіть не поінформувавши таблоїди про свою самоліквідацію. Зневага і презирство у всьому і до всього в такій концентрації трапляється рідко. Сід Вішес став достойним винятком, тож давайте тикати в нього пальцями.
Це дуже непрезентабельна свобода, що з’являється тільки у розпаді; матерія перестає бути цінністю і взагалі перестає бути, а отже звільняється від усього, що “грузило” її, зобов’язувало до чогось, спрямовувало й позбавляло волі. Йдеться про сумлінне гниття що в духовному (життєвий шлях – як рух вертикальною площиною униз), що в соціальному (бути тією скалкою, довкола якої неодмінно загниє плоть), що у фізіологічному (довести вміст лайна в організмі до 100%) сенсах.
На відміну від побутових (“безідейних”) самогубців, Сід Вішес демонстрував свою самоліквідацію повільно й ретельно. На відміну від облитих бензином правдолюбців, він нічого до пуття не прагнув і не декларував.
Пізніше таку світопоставу назвали “пофігізмом”, а мистецтво плювать на всіх істотно вдосконалили. З’ясувалося, що набагато ефективніше можна знущатися зі світу, якщо ти – директор транснаціональної корпорації, аніж коли верещиш крамольні пісеньки у підземному гаражі.
Бездарне життя Сіда Вішеса мало би до чогось спонукати і про щось свідчити. А ще Сід Вішес помер, щоб ми з вами могли повтикать. Сказати щось дидактичне. Оно на деяких панківських форумах усе ще обговорюється питання, чи повинен істинний панк приділяти увагу засобам гігієни, чи краще вонять за кілометр, відлякуючи в такий спосіб гопників і міліцію.
П.С.
Минулого року “Секс Пістолз” остаточно залажали легенду, “відродившись” для якогось там с...аного турне. І було по-справжньому прикро. Не в сенсі якості (смішне слово в панківському контексті) чи якоїсь вкрай недоречної ностальгії. Навіть якщо навколо – безпросвітні реінкарнації руїнних екс-бунтівників, різні там “Енімалз” та ще “Ху” його знає хто, – “Секс Пістолз” не мали права на “відродження”. Гниття – процес самодостатній і благородного до себе ставлення не потребує. Зрештою, гниття – це (якщо добре подумати) був непоганий сенс.