Якою уявлялася Надія Савченко до прес-конференції? Героїчна жінка, взірець незламності та сили духу, але — не політик. Бо різка й прямолінійна, бо не готувалася до політичної кар'єри й, імовірно, взагалі мала іншу, суто військову, сферу інтересів. Такі уявлення підігрівали й публікації у ЗМІ після її звільнення (не наводитиму посилань, але таких було чимало). Надію Савченко називали радикалом, і всі обставини, нібито, змушували саме цього від неї й очікувати.

А ще якось непомітно, ніби тихцем, одразу ж по звільненні почали формувати не вельми серйозний образ героїні, якесь таке поблажливе ставлення до неї — мовляв, і відпочити їй треба замість поринати в політичні бої, й узагалі політична сфера — не для неї, й загальний рівень її викликає сумніви; Надія Савченко в політиці буцімто неодмінно приречена розгубити свій авторитет і свою славу. Чого вже зовсім не зрозуміти — то це появи в деяких інтернет-ЗМІ десь поруч із публікаціями про Савченко та її звільнення банерів, що вели на російські публікації про неї, причому старі публікації.

Й от прес-конференція. Так, відповіді Надії Савченко були різкими. Так, украй лаконічними — риса, за якою ми так скучили в нашій політиці: в нас уже стало нормою, що навіть фразу “на вулиці йде дощ” політик неодмінно має розтягнути на півгодини, й у цьому й полягає політична майстерність. (І хай хтось скаже, що великоформатні телевізійні ток-шоу не мають жодного стосунку до вкорінення такої традиції.) Так, Савченко кричала на журналістів — але, погодьмося, й журналісти не так уже й рідко поводяться не вельми тактовно, ставлячись до інтерв'юйованого, мов до частини робочого знаряддя.

Але вслухаймося, вчитаймося у зміст відповідей Надії Савченко. Радикалізм? Якщо вважати за нього наявність чітких уявлень про добро та зло — мабуть, радикалізм. Але у відповідях Савченко найменшою мірою не було ані популізму, ані догматизму, ані, тим паче, екстремізму. Не було ані натяку на віру в політичне чудодійство, в можливість легкого й миттєвого розв'язання складних проблем. Якщо це й був радикалізм, то й близько не кавалерійський; у репліках Савченко й близько не було нічого подібного до “вперед, в атаку!”. Так, різкість форми подеколи затуляла собою виваженість і глибоку осмисленість змісту, не давала їх усвідомити. Але Надія Савченко продемонструвала граничну адекватність — от у чому полягав позитивний шок. Вона була незрівнянно адекватнішою за звичних трибунних словопльотів, за завсідників телевізійних ток-шоу.

До того ж, вона зробила застереження: вона востаннє виступає НЕ ЯК ПОЛІТИК. Й — отаке: “Я на два роки випала, зараз не можу до кінця знати, чи правильна моя думка”. Це, як за нашими традиціями, теж політична нефаховість — визнати можливість помилки? “Я поки що не спеціаліст у політиці”, - це що завгодно, тільки не те, що досі можна було почути від наших політиків. Як на мене, Надія Савченко показала гідний приклад політичної публічності, гідний приклад того, що зветься PR, у його відпочатковому розумінні — тобто як зв'язки з громадськістю. Головне ж: Надія Савченко на прес-конференції була собою, а не хотіла здаватися кимось, ким не є, або кращою, ніж є.

“Я теж хочу миру. І компроміси повинні бути. Війни закінчуються компромісами. Ми будемо йти до миру будь-якими шляхами, але не ціною зради”. Це — радикалізм? Це — політична нефаховість? “Стосовно мови, якою я говорю. Я з дитинства говорю українською. Я не вважаю, що комусь треба щось нав'язувати. Кожен говорить мовою, якою вміє, а потім буде говорити тією, якою серце захоче” - може, це ультрарадикалізм? На цю саму тему мови було ще сказано: силою нічого не досягнути. “Є противники, які задурені Росією, а є ворог - це Росія” - чесно кажучи, дуже значну частину прес-конференції так і кортить розтягнути на цитати.

А оцінки мінських домовленостей як, можливо, не ефективних зараз, але таких, що зіграли позитивну роль? Про війну: “Там не святі воюють”, “Війна ведеться страшними способами, це не часи лицарства, розумійте”. Навіюваний образ мілітаристки, мало не солдафонки миттєво розсипається.

“Я знаю, що я хочу виправити. Ми поїздимо, подивимося, і знайдемо, як виправити цю пострадянську систему”. Традиційні радикали зазвичай добре знають, що й як усім належить робити, вони ніколи не сумніваються. То й у Савченко — радикалізм?

Чимало ЗМІ акцентували увагу на нібито президентських амбіціях льотчиці. А от як це було мовлено: “Ні, на Банкову завтра я не збираюся. Коли буду готова і зможу, і якщо люди скажуть, що я там потрібна, я туди піду. Я ще не готова йти на Банкову. Але якщо український Майдан мені скаже іди - я не буду чіплятися за крісло”. Це — амбіції? Та й, узагалі-то, яке запитання, така й відповідь — не переконувати ж усіх, що “ні, я ніколи й нізащо не буду президентом, хоч тут що”? Це було би щонайменше нещиро. Інша репліка на ту ж тему: “Українці, якщо вам треба, щоб я стала президентом, добре, я стану президентом. У нас ще люди не навчилися голосувати не за гречку. Але я хочу літати”. Чи не було в ній легенької втоми, ніяковості від подібних запитань?

Узагалі ж, чи мені лише здалося, що в деяких оглядах репліки Савченко було вирвано з контексту й витлумачено явно не так, як вони лунали в контексті? Це стосується,зокрема, репліки про буцімто бажаність третьої світової війни. От як її подано в розшифровці https://fakty.ictv.ua/ru/index/read-news/id/1585747: “Стосовно того, як повертати Крим - війною? Треба було Крим не віддавати. Якщо буде Третя світова війна, то Крим повернеться. Якщо ні - то Крим повернеться великою роботою з міжнародним правом”. Так, формулювання не дуже акуратне — але де в ньому проглядає, що ніби Савченко бажає світової війни? Ніде. В іншій репліці вона казала, що це Росія націлена на таку війну.

Подеколи Надія Савченко видавалася адекватнішою навіть за журналістів, що ставили їй запитання. Хтось додумався спитати про спорт — у тому дусі, що він нібито є мало не тією самою війною, тільки іншими засобами. Савченко його обірвала: “Спорт — це чесне змагання... Перемагає українець — ми радіємо, перемагає росіянин — ми радіємо, бо перемагає найсильніший... Спорт — це не війна, це чесне змагання, й не треба його сюди ліпити”.    

***** 

“Я не скурвлюся”, - неодноразово повторювала визволена полонянка. Але найбільшої небезпеки вона, можливо, ще не усвідомила. Зважаючи на її недосвідченість як політика, зважаючи на те, що вона два роки була поза українським контекстом і не має цілісної інформаційної картини, зважаючи на те, що їй нема з чого скласти власну, не залежну від сторонніх впливів оцінку ситуації в країні, її неодмінно намагатимуться використати. А можливо, навіть підставити, спонукавши наговорити або наробити дурниць. Бо не зовсім зрозуміло, як складуться стосунки в ”Батьківщині”, чи зможе Юлія Тимошенко ділити з Надією Савченко іміджеве лідерство. Що натомість точно зрозуміло, то це те, що Надія Савченко являє загрозу для наших “глянцевих” телевізійних радикалів усіх мастей: на її тлі вони виглядатимуть або напівбожевільними фанатиками, або простими базіками.

Тож у студії в Савіка Шустера того ж таки 27 травня спроби використати ім'я Савченко не змусили на себе чекати. Тим паче що сам Шустер, за заведеним форматом, мило посміхався й узагалі був приємним з усіх боків, але не поспішав по-справжньому модерувати. Тож усі присутні мали змогу досхочу наліплювати портрети Савченко на свої власні партійні знамена, виставляти її нібито своїм однодумцем та освячувати її ім'ям будь-які свої нісенітниці. І якби ж тільки це: її ім'я використовували для звичних міжусобних чвар. Пролунало навіть щось про те, що Порошенко найбільше заважав (а чи перешкоджав?) поверненню Надії.

А ще впало в око, як абсолютно не знайомі з нею люди по-панібратськи (й за її відсутності) звали її Надею, ліплячи тим самим із неї образ такого собі “смішного дівчиська”...