Раніше дивишся – а проблем у “Сквоті” не перерахувати. І ведучий його Гліб Гончар часом вельми млявим видається, хоч і каже, що сквот завжди щось “екстраординарне та загадкове” пропонує, і гості вряди-годи якісь нецікаві трапляються... Взяти хоча б “Сквот” позаминулого тижня, присвячений перформансу із “художником” Геннадієм Гудгартсом, що напівоголених дівчат вимащує фарбами, а потім примушує притулятися до білого полотнища пікантними частинами тіла... “Ні дать ні взять імпровізація картини на очах у глядача!” – усміхнулася іронічно на це Зіна. І видає Гена за новітній “екшен-пейнтінг”, за сучасне мистецтво старі консерви, які Європа зжерла ще у 60-ті роки... “Нехай тішиться думкою, – вигукнула Підалькіна, – що у нас в Україні люди не здатні відрізнити “редьку от рєпкі”... Тільки навіщо мене, глядачку, СТБ клубними стравами не вищого ґатунку годує? І про що ж редактори там думають?!”

Якщо добре подумати, то у клуби Зіна була не ходок, і, як кажуть, для розширення “кругозору” дівочого і таке їй не завадило б дивитися. “ТБ – таке собі своєрідне “вікно у Європу!” – подумала дівчина і згадала, що до Гєни в опоненти було запрошено в “Сквот” мистецтвознавця Віктора Джулая. І хоч він негативно налаштований щодо подібної “творчості”, дискусії у “Сквоті” однак не вийшло. Художник не усвідомлював, що і думками, і діями знаходиться не в контексті сучасного мистецтва, а мистецтвознавець намагався саме з цього погляду проаналізувати його діяльність. Тут би ведучий міг допомогти розв’язати розмову, але було видно, що “хлопець” і сам не в темі.

Хоча, як приклад “першокласного перформансу” було показано акт поїдання західним художником (шкода, що титрів не було – хто то за один) гнойових мух.

“Оце я розумію! – вигукнула дівчина. – Людина здоров’ям ризикує, глядачів до нудоти доводить, а у “Сквоті” у розмові “митців” – ніяких коментарів щодо цього”. І все б у передачі не клеїлося, якби не дотепні сюжети з журналістом Данилом Фастовцем. А він – привабливий типчик, жвавий, відразу припав дівчині до вподоби. То чіпляється до перехожих – себе видає за фокусника, вимагає гривню та рве її на очах у хазяїна. То лізе з поцілунками до бабусь, лякає та веселить сердешних, примушує згадати бурхливу молодість. І так усе дотепно, точно, “без перебору” робить цей хлопак, що “заглядєніє” просто.

Якби не ці коротенькі сюжети – майже усе б дратувало у “Сквоті” Підалькіну... Бо вона бачила, що заявлена передачею тема досить-таки неглибоко розкривається, і усі її “родзинки” губляться у загальній невизначеності. Одне слово – дилетантизм, який ніякі сквотівські спецефекти – вельми цікаві ігри з зображенням та звуком – не рятують.

ЯКБИ НЕ БЕЛА

І такої от смутної думки і притримувалася б дівчина, якби не транвестити, тема житія-битія яких якнайкраще лягла в формат “Сквоту”.

Бела і справді була невідпорна – чорне, як вороняче крило, довге волосся, червона сукня, “витончені” жіночі манери, сміливість і виклик. Не так, як у художника Гени Гудгартса: було видно, що той, хто раніше був хлопцем, а тепер став Белою, таки добренько попрацював над своїм зовнішнім і внутрішнім світом. А тому на всі запитання Гліба відповідав впевнено і спокійно. І Гліб якось пожвавішав із Белою. Мабуть, його дуже-таки цікавило, “як і що” там у бісексуальному житті трансвеститів. Отже, було видно, що розмова з перших слів у хлопців таки зав’язалася.

А тут якраз і енциклопедичну довідку (як завше водиться у “Сквоті”) зачитали, щоб глядачі не плутали транссексуалів, трансвеститів та геїв. Отже, Зінка, яка до “Сквоту” у цьому питанні ні бельмеса, таки дізналася, що трансвестити – це ті чоловіки, які “досягають статевого збудження, вдягаючись в одяг протилежної статі”...

А далі, за схемою передачі, у студії з’явився опонент Єгор – вокаліст групи “Бензин”... Що б там не казали, але з ним сквотівці, як то мовиться, “влучили пальцем у небо”. Бо Єгор, хоч і гетеросексуальний хлопак, а сперечався з Белою мляво, і можна сказати, що вона і тут була переконливішою за “Бензин”.

Далі журналіст Данило, якого Підалькіна вподобала собі, опинився у гей-клубі. І що він із тими “гейшами” там тільки не виробляв – і одяг їм прасував, і всміхався приємно, і перед камерою з одним геєм як для глянцевого журналу позував. І наостанок, як годиться, геї його прибрали та нафарбували по-своєму. Тож він, хоч і був з бородою, а мало чим від них відрізнятися став. “Ото і втрапив у халепу!” – ледь не скрикнула дівчина, але побачила, що хлопцеві там таки добре ведеться, й вирішила не робити завчасних висновків.

Тим паче, що Гліб психоаналітика Наталью Кухтіну до студії запросив. “Трансвестити – гігантський давній пласт культури, – пояснювала вона некмітливій Зіні суть питання. - Тоді тільки чоловік міг зображувати на сцені жінку... До речі, подивіться – у чому ходять наші жінки, вони розучилися носити спідниці... Відбулася підміна функцій і ролей – і це свого роду також трансвестизм... Трансвестити – це гра, театр... А от коли нав’язується нетрадиційна сексуальна орієнтація – то це зло. Бо є в цьому соціальне замовлення, хибна мода”... Тут Зінка погодилася з психологом на усі 100. Згадала стрічку Лукаса Мудісона “Покажи мені кохання”, де йшлося про двох закоханих дівчаток, які сміливо оголосили “міщанському” оточенню про свої стосунки. І хоча критикою стрічка була сприйнята на “ура”, Зінку вона лише роздратувала, вона вгледіла у фільмі не просто історію двох усамітнених та закоханих дівчаток, а певний маніфест, своєрідну “агітку”...

Далі у “Сквоті” з’явився вельмишановний актор Олексій Вертинський, якого Бела вмить, переодягнувши, перетворила на трансвестита. Спочатку Зіна ледь не почервоніла, бо їй здалося, що негоже поважній людині в літах на очах у публіки вдягати бюстгальтер на поролоні, але згодом побачила, що Олексій Вертинський за природою – гравець, котрий лише підіграє обставинам. “Якщо б доля так повернулася, і єдиним шляхом для вас стали еротичні ролі?” – питає в нього Гліб. “Погодився б – багато доводилося страждати, мучитися, сидіти без роботи”, – спокійно відповів актор...

І коли у студії з’явилися звабниці – стриптизерка та давня приятелька Олексія – Ольга, яка і запропонувала Вертинському замість “свободної” любові душевну розмову про високе, актор вибрав Ольгу і вирушив із нею в ресторан, мовивши: “Мене давно не цікавлять ці постільні сцени, ці дрібниці. У ресторан піду з Ольгою... Здавалося, що старий, не можу потрапити в таке, але було забавно і приємно”...

І подумала Зінка, що є покоління акторів, громадян, які не забули про справжні глибокі почуття, мають до них ностальгію. “Хто знає, може і серед юної генерації є такі ж погляди, – мовила. – Шкода лише, що те “соціальне замовлення”, про яке згадав психолог, нехтує цим, пропонуючи митцям замість серйозної гри підігравання розбещеності і попсі”.