Два роки тому мене годині о 12-й дня розбудив дзвінок. Я того ранку повернувся з Донецька і ліг відсипатися. Залишився там на день довше, ніж планувалося, бо на шахті імені Скочинського сталася аварія і загинули люди. Довелося розбиратися.
Уже забув хто телефонував. Питає: «У вас там війна?». «Де у нас?». «На Донбасі?». «Яка війна? Я в Києві». «А ти нічого не знаєш? У Слов’янську стріляють».
Я вистрибнув з ліжка і підскочив до компа. Почитав і зрозумів, що почалася справжня війна. Відчув прикрість, що чи не вперше з початком Майдану перебуваю не в епіцентрі подій. Став читати твітер, слухати балачки сепарів по рації і поширювати інфу у ФБ. Такі собі компілятивні новини. Вони досить широко розходилися.
За кілька годин мені хтось у приват пише, що мене оголосили шпигуном Правого сектора, пишуть, що я нібито у Слов’янську, поширили мої фоти з ФБ і пропонують зловити і покалічити. Хоча я до Слов’янська вперше потрапив наступного дня після того, як там з’явилася українська армія.
У хворобливій уяві прихильників руцкага міра Правий сектор постав у вигляді цілої армії з авіацією і флотом і розгалуженою шпигунською мережею. Тому кожного, хто їм не подобався, вони спокійно оголошували правосеком.
У Донбаській епопеї 12 квітня два роки тому стало переламним моментом. Якщо після Криму були ще ілюзії, що Путін на цьому зупиниться, то, почувши на відео зі Слов’янська з вуст чоловіка в камуфляжі слово «поребрик», ми дуже добре зрозуміли, хто там орудує. І зрозуміли, що це реальна війна.
Ідейний головоріз Гіркін, який був на той час «головнокомандувачем військ днр», згадував потім, що місцеві не хотіли воювати. Так само, як і в Криму депутатів парламенту треба було під загрозою зброї змушувати іти до парламенту голосувати. Власне, вони і зараз там воюють, залучивши до себе або таких самих ідейних ідіотів, або напівграмотне бидло.
З того часу чимало їх кануло в небуття. Той же золотозубий «народний мер» Слов’янська Пономарьов, якого протягом панування Гіркіна в місті, ледь не щодня цитувала преса. Кілька місяців мав свій зоряний час. Напівграмотне чмо виповзло з багна і вдавало з себе великого державного діяча. Де воно зараз, цікаво? Мабуть, ховається десь на безмежних просторах «братньої» країни.
Тепер десь примовкли «грізні» Моторола з Гівіі тим бородатим придуркуватим козаком – забув його назвисько. До речі, ви звернули увагу, що у денеерії зникли медійні персонажі. Мабуть, нікому вже не хочеться торгувати фейсом за таку непривабливу ідею. Ну хіба що тамтешнім захарченкам і плотницьким, але ж вони там за посадою мусять це робити. Всі інші не підписуються.
А головоріз Гіркін, тим часом, сидить собі у своєму кабінеті в Москві і з респектабельним виглядом розмірковує про те, що не треба було зупинятися, а іти далі, поки Україна слабка. Для нього і йому подібних війна самоціль. Чи стає менше таких людців? Навряд. Бої, хоч і менших масштабів, але тривають.
