Не знати, що змусило авторів центральноєвропейського часопису “Потяг 76” на чолі з Юрієм Андруховичем податися у інтернентні мандри, але сталося це лагідно й концептуально, без традиційного вокзального верещання про занепад друкованої культури.

Перше число часопису хоч і народилося у природній (себто паперовий) спосіб, але ще минулого року відгрохотіло по запасній колії в якесь депо непам’яті.

Віднедавна цей віртуалізований локомотив (www.potyah76.org.ua) шурує собі без перешкод, а за ним – десять вагонів. Поезія та проза належать до першого класу, натомість есеїсти, книжкові оглядачі, автори інтерв’ю та навіть класики їдуть другим.

Перший рейс відкривав текст Андруховича “Фантазія на тему прозорості” в якому йшлося про ідею видання та його спрямованість. Про колишній Варшавський (власне 76) потяг, нову Європу, інтеграційні процеси та іншу глобалізацію. Автор скрушно констатував, що не має жодного впливу на Укрзалізницю, а тому не зміг відновити велич потягу своєї мрії-ностальгії, що колись їхав од моря до моря. Втім, щоб не потерпати від ще одного незреалізованого бажання, Андрухович перетворив його на метафору й узявся самотужки виконувати всі залізничні обов’язки: не тільки відправив свій часописопотяг у дорогу, а ще й пасажирів туди напхав, маршрут вигадав, візи скасував. Ще якби дозволив користуватися туалетом під час зупинок... Але зауваження – пізніше.

Цей потяг аж ніяк не нагадує містичну машину, що мчить до Темної вежі. Це й не гоґвортський експрес, що з’єднує світ магів та маґлів. Запхати подалі доведеться й асоціації з вогненним паровозом Грєбєнщикова чи жовтою стрілою Пєлєвіна. Адже “Потяг 76” покликаний демонструвати оспалим від рустикальної ліні інтелектуалам рекламні символи європейськості.

Йдеться не тільки про тих авторів-пасажирів, яких часопис транспортує винятково заради географічного розширення своїх мандрів, але й про компанію місцевих вояжерів – давніх борців з хуторянщиною та акул постмодернізму.

З першого рейсу запам’ятався Остап Сливинський з добрячою верлібровою ковбасою під назвою “Мені сниться Богуш Золаї” і Сергій Жадан, який шейконув модною “пропискою” Харків-Відень і заліпив добірку “УРСР”. Цей поет давно вже вражений синдромом Акуніна – цікаво все, що він пише.

У прозовому вагоні з’явився ще один молодий класик “маскультівської” поезії Андрій Бондар, який принагідно загарбав нове амплуа. Його проза – напівжанрова, цілком “європейський” коктейль із ігрової публіцистики, анекдотизованої міфотворчості, оповідок з життя “великих”, що в них якось по-конячому змішалися Покальчук, Че Гевара і роздвоєний Гемінґвей.

Ще варто згадати текст “Європа “Б” – самовідданий сеанс ерегування на слово “Європа” у виконанні сербського автора Драгана Великича. Пропаганда космополітизму, спільного простору та інша байда – хороший стиль і відсутність цікавих ідей.

У “Книжковому процесі” розвеселила стаття Олександра Бойченка “Кілька орієнтирів – 2” (із циклу “Лікнеп”), присвячена народним обранцям та Франсуа Рабле. Оглядач скрушно зацитував дурниці, промовлені нашими політичними поводирями, а також переповів Бахтіна, що ним будь-яку веселу глупоту пояснити можна.

Загальне враження, перенасичене європейськістю, змушувало почекати на рейс №2. Дочекався.

Врешті стало зрозуміло, що цьому потягу нудно подорожувати Україною. Представництво імпортної публіки у ньому катастрофічно зросло. Троє інопаспортних громадян їдуть цілком поетично у компанії з Андрієм Бондарем. У вагоні класиків до самотнього Богуміла Грабала з “Двома історіями в рожевому” додалися Мілош Црнянський (Белград) та Марек Гласко (Варшава).

Ще двоє персонажів зачаїлися у маргінальних вагончиках.

Лише у вагоні-ресторані – серце затріпотіло й обламалося – жодних змін. Там окопався Єшкілєв, щоб тероризувати кожного зустрічного п’єсою “Освячення вагону-ресторану “Потягу 76”, зміст якої – заздрість до Леся Подерв’янського.

Але еклектичність імен і текстів уже не дивує, бо у черговому маніфесті Юрія Андруховича (“... но странною любовию”) ще виразніше прописані стратегічні літературні й світоглядні орієнтири проекту.

Нові цінноти визначаються відстанню від Москви. Що далі – то більше вартісності. Тріумф емоційної геополітики в літературі. Звісно, часопису бракує якоїсь крихти чесності, щоб назватися “антиросійським” чи “русофобським”. Тут переважає рефлексія, як у згадуваному вже тексті Андруховича: “І все ж: звідки воно береться, це моє неприйняття Російської імперії?”. Відповіді – традиційні, хоча й позначені суто європейським еклектизмом. Чечня і Прага, російський балет і Достоєвський, “Калінка-малінка” і “Брат-2” – нелюбов Андруховича безмежна. “Цілком вистачало б малодушно зізнатися, що Росія і все російське мені не подобаються, бо такі вже в мене смаки. І це було б жахливою неправдою. Або ще гірше – жахливою правдою”, – таке от концептуальне зізнання, що навіює банальні асоціації про дітей у пісочнику (“не буду я з тобою дружить”).

Отже, “Потяг 76” демонструє ще одну спробу інтелектуального розчленування України на “європейську” та “азіатську”, що їх останнім часом надибуємо чимало. Тим часом дискусії про галицький сепаратизм набувають тієї ж зворушливої нав’язливості, що й обговорення погоди. І найсмішніше, що питання штибу “до кого їдемо” і “з ким їдемо” для цієї публіки важливіші, ніж простецьке “що веземо?”.