А це якраз одна з тих вічно голих і беззахисних перед цинізмом ідей, яку мало хто здатен сприймати як ідею, – радше йдеться про понятійні милиці, що завжди стають у пригоді, коли треба полум’яно шкутильгати в боротьбі за щось чи проти чогось. Навіть потреба у знаменах і гімнах не така значна. Отже, свобода. Кістки, що лежать у землі. Усі ми добре знаємо, що вони є, і цього зазвичай досить.

У передмові до “Нервів ланцюга” (хоча вона й “чужа цій книжці”) Васильєв уникає будь-яких роз’яснень: “Проартикулювати її мету – означає цю мету вбити”. Острах давній і містично виправданий. Але він таки дозволяє сприймати цю книжку як замах на вбивство свободи. Двадцять п’ять ножів у її черево полетіли легко й відчайдушно. Вони по-різному загострені. Деякі леза змащені отрутою, деякі вигострені вкрай недбало. Деякі заледве долітають до мети, а деякі все прохромлюють на своєму шляху.

Київська презентація цієї книжки відбулася минулої п’ятниці в Будинку актора. Трохи авторів, трохи журналістів. Занадто вже по-домашньому. Ніби на регіональній конференції орнітологів. З іншого боку, це убезпечило від велемовності. Та й сама книжка напрочуд лаконічна. Наскільки стислими можуть бути сумніви. Юрко Покальчук говорив щось про свободу вибору. Наприклад, спати чи не спати з жінками своїх друзів. Присутні на презентації автори залюбки підтримали обговорення цієї дилеми. Легкість, як завжди, нестерпна.

У цій книжці зібрано безліч відбитків, слідів та тіней свободи. Вони по-різному світять і не завжди гріють.

У ній є автори, які намагаються з’ясувати, що таке свобода. Вони нарощують на це слово жили свого досвіду і врешті-решт пишуть про себе. Про індивідуальний досвід свободи, про відчуття свободи, яке могло прошмигнути перед очима прекрасною галюцинацією, а могло угвинтитися в свідомість на все життя.

Є автори, які бачили і тому знають, що таке свобода. І вони просто розповідають свої історії.

Є автори, які не можуть здолати роздратування від численних навколишніх несвобод, і тому довбуть їх, як Стаханов – вугілля. Зрештою, себе довбуть. Читачам це завжди приємно й цікаво.

Насамкінець, є автори, яким нема чого сказати про свободу, але вони пишуть; сподіваються, що від інтенсивного промовляння слово це не виздохне, а навпаки – засвітиться смислом. Їхні зусилля нагадують видобування вогню шляхом тертя, тільки от печерної наполегливості часто бракує.

Свобода в цій книжці визирає з метафор, символів, розділових знаків та асоціацій. “Празька весна”, реклама, радіо “Свобода”. Совине гівно і дирижаблі. ДАДА і гендер. Мудрість у поєдинку з чесністю.

Ланцюг цих нервів неможливо розірвати. Але можна перебирати його ланки й вірити, що тримаєш ружальця. У кількох випадках бачиш, що до рук тобі потрапила неабияка коштовність.

Наприклад, після прочитання “Казок про свободу” Юрія Винничука. Це дуже болісний для “національної свідомості” текст, насичений моторошною правдою про специфіку української свободи (без волі).

Пробирає до дна текст-пружина Андрія Охрімовича. Все, що треба було сказати. Вичерпні дві сторінки. “Свобода не терпить означень”. І вона залишається неозначеною й водночас пронизливо зрозумілою, наче крапля води на шкірі.

Дуже незвичний Лесь Подерв’янський, який вивільнив у прозі свій малярський хист. Незмінно переконливий емоційний напалм Юрка Покальчука з рясним цитуванням поезії.

У певній опозиції зависли наївно-романтичний погляд Івана Малковича і прагматичний, чіткий Андрія Куркова.

Дивовижний шмат публіцистичної правди Ігоря Померанцева і розкішна белетризована оповідь Василя Шкляра, яку варто визнати літературною принадою книжки №1.

Спогад Загребельного, який міг би замінити собою всі інші нерви.

Заблукав у пошуках свободи Олесь Ульяненко, який так і не зміг подолати внутрішнього переконання, що “говорити про свободу неможливо і навіть абсурдно”.

Любко Дереш протягом написання тексту так і не підступився до теми, але вирішив, що і так добре.

Жадан написав про Лімонова.

Іздрик увіпхався в чужу для себе псевдосуржикову стилістику й вона ним поснідала.

Тарас Прохасько виявив надмірні зусилля. Зайва вода затопила один з його істинних сюжетів.

Кілька відвертих конфузів згадати варто хоча б тому, що від них теж віє радістю причетності.

Те, що Світлана Пиркало – “не Ніцше”, навіть єшкілєвським слонам зрозуміло. Її намагання думати про свободу виявилося менш плідним, ніж принагідно влаштоване “журналістське опитування”. Втім, даремно вона “звиняється” наприкінці. Цей текст демонструє, що навіть журналістика чогось варта.

Як завжди словесно жестикуляційна Оксана Забужко вирушила у найбільший за обсягом вояж. І побачила вона таке, що не дай Бог. Навіть у маленьких дітях їй привиділася “тиха вервечка скоцюрблених, маленьких українських зеків у шортиках і панамках”, а в дитячому садочку – якесь гестапо.

В “Нервах ланцюга” ви не знайдете багато тієї свободи, яку вважаєте своєю. Це така нагорода. Бонус-трек для вашої підсвідомості.

Насамкінець хочеться бовкнути якусь дурницю. На кшталт того, що свобода – це можливість писати про свободу. Паскудна сентенція. Особливо для підсумку. Але на її убогому тлі яскравіше сяють усі інші крилаті мешканці цієї книжки.

І ще одне: свобода – знаний факір. Ковтання ножів – її фах. А черево свободи – безрозмірне.