Ці дні постійно спливають у пам’яті. Мабуть, вони довго нас не відпускатимуть. І те, що сталося потім. Постійно виринатиме питання: «На фіга? Ну на фіга було Овочу і його бригаді бикувати? На фіга починати оту дебільну віну? Ну, іще розумію, коли б хоч комусь стало від цього краще. Захопили територію і загарбники стали би жити ліпше. Але ж ні…

Увечері  18 лютого, коли на Інститутській вишикувалися навпроти одне одного менти і майданівці, ті в мегафон щось кричали про антитерористичну операцію і попереджали про відповідальність тих, хто не розійдеться.

Перед тим вдень сталася колосальна бойня на Інститутській, Грушевського і Маріїнському парку. Були сотні поранених. Як потім з'ясувалося, і вбитих. Я тоді знімав на Інститутській. В тому числі і в тилу в Беркута, який погнав майданівців в сторону від Майдану. Беркути виявляли вербальну агресію на зразок: «Зараз як дам!» Але фізично не чіпали.

Один навіть знайшов для мене каску. Запитав: «А ти чого без каски?» Я кажу: «Взагалі-то я до Верховної Ради йшов висвітлювати сесію, а туди з касками не пускають». Тоді він підвів мене до загублених під час сутички речей майданівців. Знайшов там каску і дав мені. На ній була кров, і я відмовився її брати. Він знайшов іншу. Хай вибачають майданівці, але я її одягнув. Ось такий нежданий вияв співчуття. Мені лінк підкинули на відео, де десь на 2:07 я в цій касці і з камерою в руках іду по Кріпосному провулку.

Я тоді помотався добряче. І бої знімав. І заліз до офісу Партії регіонів, який підпалили повстанці. І поранених скривавлених знімав. Коротше, на Інститутській бачив усе.

Коли я прийшов до офісу годині в 16:00, то написав на ФБ, мовляв, беркути сьогодні, мабуть, отримали команду не чіпати журналістів, бо вони лише словесно атакували. У відповідь мені написали: «Дурню, відкрий новини!» Я відкрив і злякався. Здається, чоловік 27 побитих. Свій поспішний запис тут же витер.

Зарядив камеру, поїв, відпочив і подався на Майдан. Увечері, коли стемніло, був такий момент. Я стояв під барикадою, яка біля Будинку профспілок вела на Європейську площу. Підходить туди  Єфрем Лукацький, фотокор AP. А мені так тривожно на серці. Бо я бачив, що на Майдані більша частина самооборони відсутня. Там просто собі кияни порядкували.

Питаю Єфрема: «Розженуть?» Він каже: «Скоріш за все так». Потім Артем Шевченко підійшов. Я питаю: «Розженуть?» Він каже: «Так». А мені після його слів так легко стало чомусь. З’явилася упевненість, що не розженуть. Ну от всупереч явній  перевазі чисельній, всупереч логіці - не розженуть і все. Така віра з’явилася.

Я прилаштувався під барикадою, з протилежного боку від Будинку профспілок. Це та, де майданівці підпалили ментівський БТР. І раптом з-за рогу вискакує беркут і наводить гвинтівку. За ним ще група чоловік десять виповзає.

Вони від Жовтневого палацу спустилися. Між нами метрів двадцять. Я миттєво присідаю і повертаюся до нього спиною, на мені жилетка із написом «Преса». Серце зненацька  почало з грудей вискакувати. Раптом стрільне. Не стрільнув. Я сидів задом  до них. Не бачив, що вони робили. Я так зрозумів, що беркути травматами стріляли в майданівців на барикаді, адже вони вийшли до них в тил. Майданівці відійшли до Будинку профспілок і звільнили барикаду. Беркут заскочив на барикаду і помахав своїм на Європейській площі рукою, мовляв, дорога вільна.

Я поміж беркутів піднявся до Жовтневого палацу. Вони не чіпали.

На Інститутській побачив Кличка, який у супроводі одного чоловіка (мабуть, охоронця) йшов в сторону Банкової. Можливо, йшов на переговори з Овочем або його бринадними. Фотографую його зі спалахом, а він каже: «Зробіть так, щоб я вас не бачив». Я ще пару разів клацнув і пішов.

Попрацював ще на Майдані. А потім пішов до офісу, бо мусив писати в номер величезний репортаж. Ще повернувся, коли підпалили профспілки. Знову пішов працювати. На жаль, того моменту, коли беркути пішли в останню атаку, не бачив. Але очевидці розповідають, що кияни, які в тилу забезпечували охорону, в єдиному пориві побігли на зустріч беркуту, і він відступив.

Події того дня і ночі я докладно описав тут.