Звідусіль закликають “не бути як усі” і пропонують масові шляхи до інакшості. Під цим-таки гаслом побутує фестиваль “Рок-Екзистенція”, якому взагалі-то не треба полювати на інакшість, – він і так єдиний у національній музичній сім’ї самі-знаєте-хто.

Без “Рок-Екзистенції” важче уявити “сучасне рокове життя”, ніж Новий рік – без президентського віншування. Саме завдяки цьому фестивалю українська рок-культура має шанс засвідчити свою здатність “не бути як усі” – в іншому разі вона могла б опановувати лише мистецтво “не бути взагалі”. Цей фестиваль, звісно, не може істотно розширити ареал існування рок-музики чи вплинути на її соціальний статус. Це також не санаторійна зона й не остання територія. Це не фабрика і не лабораторія. Це всього лише жилавий шмат буття – саме того буття, що вічно зависає над прірвою, в якій гніздиться гостинне ніщо. Музиканти навряд чи завдячують “Рок-Екзистенції” своїми успіхами – їхні взаємини більше нагадують мультяшного персонажа на ім’я кіт-пес: купа спільних турбот і неможливість окремого існування. Разом вони становлять якийсь аномальний – і цим дуже цікавий – організм, що існує всупереч шоу-бізнесовій природі, де чітко зрозуміло, хто – кіт, хто – пес, а хто – король джунглів.

Це я ніби намагався пояснити собі, чому щороку чалапаю або на фестиваль “Рок-Екзистенція”, або на їхні осінні концерти, присвячені студентству (хоча з тим-таки успіхом їх можна було би прив’язати, наприклад, до якогось дня дерматолога). От і цього року сумлінно відвідав імпрези “Музична сесія” і “Рок-екзистенція – українському студентству”, що відбулися 16 і 17 листопада в київському палаці культури КПІ.

Ці концерти багато хто називає фестивалем, і в такій плутанині – запорука успіху “Рок-Екзистенції”. Бо закрадається підозра, що навіть набагато скромніші заходи могли б потягнути на фестивальний статус. А це вже свідчення некислої звички, своєрідної залежності.

Власне, сенс “Рок-Екзистенції” – не в самому форматі й масштабі акцій, а в їхньому позиціонуванні стосовно інших субкультур та фестивалів. Приємно ж усвідомлювати, що хоч якийсь український продукт з плином часу не накривається тазіком, а рве собі асфальт потихеньку.

Цього року в мас-медіа поширювалася якась чудернацька інформація про готовність “Арт-Екзистенції” надавати фестивальний простір російськомовним колективам. На щастя, ці добрі наміри наразі залишилися конфузом з царини надмірної політкоректності: нічого такого на сцені не співало. Натомість були здебільшого знані виконавці, які вправно продукували буттєвий драйв. Єдиною “екзистенційною” прем’єрою став виступ гурту “Фарбований лис”. Вокалістка купила публіку скромністю, заспівавши пісню “Непотворна”, а потім закликавши на сцену ще й непотворну віолончелістку, щоб виконати ефектну пафосно-ліричну баладу. Також першого дня виступили “Лос Динамос”, “Щастя”, “Моторолла”, Марія Бурмака і “КОМУ ВНИЗ”. Бурмака попрацювала на посаді ситуативної свахи, закликавши всіх до виявів романтизму й створивши для цього відповідну чуттєву атмосферу. “КОМУ ВНИЗ” нарешті показали шматок нової програми. Їхнє звучання стало жорсткішим, ближчим до готики. Тепер на їхній новий альбом чекатимуть ще захланніше.

Наступного дня співали “Квадраджесіма”, “Королівські зайці”, “Крихітка Цахес”, “Гайдамаки” і Олег Скрипка, який уже традиційно завершив концерт “Рок-екзистенції” переспівом групи “Гражданская оборона”; вирубити на х...й попсу – це безсмертні рядки. От же ж яка парадоксальна штука, вся ця рок-музика. Одні гурти полонять серця лавиною звуку, інші – антропологічними даними, а от Скрипці нічого не треба. Баян, гітарка, труба – і все. Він прийшов – і публіка вже щаслива.

Тепер, за старою звичкою, трохи про Ніщо.

Відчутна лажа була одна. А може, це така нова концертна стратегія: компенсувати брак якості гучністю. Децибельного цербера відпустили к чортовій мамі й він так нагавкав мені на вуха, що протягом наступних двох днів я відчував себе вирваним з грядки буття і казав “шо?” на кожне третє “привіт!”. Минулого року принаймні в буфеті можна було якісний звук почути – у холі стояли людські колонки. Цього ж року буфет взагалі не виправдав жодних сподівань: колонок не замутили, а все інше культурне наповнення швидко закінчувалося, після чого приходили вони; вони й раніше приходили, але на так швидко; і публіку розганяли охайніше: повільно й печально, як і належить істинним стражам того, чого не буває на рок-концертах.

Традиційно зворушив Олександр Кулик; щороку він з’являвся на концертах “Рок-екзистенції” з текстом, який починався так: “Наше управління завжди підтримує молодь”; я настільки звик до цієї магічної формули, що коли почув замість відпрацьованої репризи плутаний експромт про взаємини студентства і духовності, то мисленно напружився; у подальших кількох реченнях слово “духовність” стало центральним – сенс казання безжально навалився до нього, і в підсумку стало зрозуміло, що студентство – це і є духовність. Чомусь подумалося, що з цим підозрілим запевненням Кулик навряд чи потрапить до історії ораторського мистецтва. А ще стало якось стрьомно і неадекватно від концентрованої духовності навколо.

Офіціозне мовлення на таких заходах – річ неуникненна й зазвичай позбавлена будь-якого значення. Воно й зрозуміло: у кожного своя робота. Хтось вдає, що говорить до вас, а ви вдаєте, що слухаєте. Такий грайливий вияв взаємної неповаги давно став традицією. І тому критикувати держслужбовця за неакуратність виступу – це ніби скаржитися на погоду. Але в підсумку ми отримуємо взаємно змарновані зусилля і концентроване непорозуміння. Плюс – зіпсута карма політика й пробоїна в масовій екзистенції якраз на тому місці, де міг би розміститися образ небайдужої людини.

На тлі такої чиновницької безпорадності скромний візит Віктора Ющенка, що трапився другого дня, вирізнявся якіснішою стилістикою: він і в туалет сходив без охорони, і на сцену пробирався двічі – для слова полум’яно-привітального, а пізніше – з букетом для Олега Скрипки, без слів; і цим лаконічним жестом Ющенко висловився краще, виразніше, що й засвідчила реакція зали.

Очевидно, весь цей політ-рок не має до екзистенції фестивалю жодного стосунку. Але на буття, поза сумнівами, впливає.