“Від такої елегійної і до болю знайомої картинки серце мусило б зашкварчати”.
Зіна Підалькіна, для „Детектор медіа”
“Від такої елегійної і до болю знайомої картинки серце мусило б зашкварчати”...
“Не-провінція”... – прочитала Зіна Підалькіна назву передачі на СТБ, і почали у її дівочій голові думки зринати, бо збагнула, що у самій назві авторами проекту закладено певний (і, напевне, глибинний!) зміст. Отже, перша думка була найбанальніша – “Мабуть, мова йтиме таки про провінцію, – промурмотіла дівчина, – бо якого біса передачу оригінальним визначенням “не-провінція” називати!..” Дурниці, звісно, ті Зініни роздуми, але їй так закортіло до суті дійти, що полізла вона у словничок Бориса Грінченка із надією там знайти якесь додаткове тлумачення. І сміхота із тим Грінченком, бо такого слова в його ужитку не було. “Кумедно, та й годі! Жив собі колись український мовознавець, важкими роздумами не обтяжував себе, бо, може, вважав, що визначення “провінція” не таке вже й важливе для людини, бо є воно відчуттям суто індивідуальним”...
І все ж таки пощастило, бо надибала тлумачення у росіянина С.І.Ожегова і збагнула, що це місцевість, яка знаходиться далеченько від великих центрів... “Одне слово, усе залежить від того, як на слово “центр” подивитись… – не вгамовувалася думати-гадати дівчина. – Бо якщо мова йтиме про Нью-Йорк, то для його мешканців і Україна може здатися провінцією”… Тут дівчина і згадала свою приятельку, яка емігрувала до Варшави і щоприїзду на батьківщину у Київ дзеленчала їй на вухо, що Зіна живе у провінції… Далі Підалькіна вичитала, що провінційний – це той, хто є відсталим, наївним і простуватим. І тут стався інсайт, бо у передачі могло йтися і про неї, Зіну, бо про які ж прогресивні погляди у її приватному випадку можна казати, якщо вона зранку до вечора лише українським “ТВ” тішиться... Аж чоло спітніло в Зіни від напруження - такі інтриги навколо назви небагата на розум Зіна плела, бо, напевне, хоч і свербіло їй знати, про що ж “Не-провінція” розповідатиме, але відтягувала вона момент зустрічі із передачею, як могла: “Знов почнуть розводитися про те, про се... – теревенила нишком дівчина. - А я сентименті, страх як не люблю!”
КРОК ПЕРШИЙ
“Програму створено за сприяння Народно-демократичної партії, НДП”, – прочитала Підалькіна, почула ліричну музику і побачила на екрані листя каштанів, а за ним невеличку самотню церкву... “Від такої елегійної і до болю знайомої картинки серце мусило б зашкварчати”... – вигукнула і похопилася, бо її серце на думки реагувати відмовлялося. “Не кожне місто може похвалитися тим, що стало назвою твору великого письменника, – щось на кшталт цього бовкнув голос за кадром, і на душі зробилося трохи гнітюче. – А старовинний Миргород може”... Далі той же голос правив невеличкий екскурс в історію, розповідав, хто у Миргороді бував і поступом “священним” – це “не-провінційне” містечко освятив. Гетьмани Богдан Хмельницький, Данило Апостол, Іван Мазепа, Іван Виговський, недалечко від Миргорода був маєток декабриста Муравйова-Апостола (це місце, на превеликий жаль, не показали)... На екрані в час цієї оповідки двоє місцевих рибалок на річці у гумовому човнику рибу ловили... Ідилія, та й годі!
“Ця місцевість дивує ліричністю, – не вгавав голос. – Тут жив грузинський поет Давид Гурамішвілі, Тарас Шевченко часто бував”... Далі камера вихопила пам’ятник Гоголю на миргородському вокзалі. “Сидить і наче гостей переписує”, – з’явився ведучий “Не-провінції” Володимир Ар‘єв. Зіна мало не гигнула: “Смішно - вмерти можна!” Їй завжди здавалося, що якщо скульптор (автора пам’ятника так названо і не було) письменника зображає так, що ніби той щось записує у зошит, то достеменно мова йде про літературні твори, а щоб Микола Гоголь на вокзалі сидів і гостей переписував, то це – чисте дурисвітство, від якого пупа урвати можна. Хоча... Подумала трохи дівчина - і прийшов до неї...
ІНСАЙТ ДРУГИЙ
Геніальність твору у тому, що він дає велику кількість інтерпретацій. Отже, у залежності від часу і того, хто цей твір сприймає, виникають ті чи інші асоціації. Тож не дивно, що якийсь бухгалтер, котрий приїде трохи підлікувати себе на миргородський курорт, сприйме Гоголя із бухгалтерською книгою, у яку письменник записує і підраховує цифри. Чого тільки не втне фантазія людська! До речі, і про курорт все тим же піднесеним голосом за кадром було розказано Зіні. Про зірок, які відвідують той курорт, і що є у Миргороді справжнісінький центр естетичного виховання дітей, є музичні школи і навіть технікум гончарства імені Гоголя...
“Миргород – це місто творців”, – правив своєї ведучий за кадром. І почула дівчина про поетесу Наталію Хоросаєву і про художника-портретиста Віктора Брикульця, який закінчує портрет Івана Мазепи... “Пензель точно передає стан Гетьмана під час поразки”... – змолов ведучий, і Зіна зомліла від утіхи. “Дідько б його вхопив!З такими тільки пильнуй, до сказу довести можуть... По правді, він просто пустомолот, бо як може Віктор Брикулець точно передати стан Гетьмана під час поразки, якщо він того Гетьмана в очі не бачив?! І ніхто ж не бачив”... Іще було розказано про кераміста Юрія Куриліна, до того ж “дотепно” зауважено, що його спосіб життя не відповідає прізвищу – не курить і не п’є, а ще й про музей дипломних робіт при технікумі кераміки ім. Гоголя, у котрому не перший рік тече дах. От, власне, і все...
ВАЖКИЙ ТРАФУНОК
Хоч би й що, а видовище дівчині увесь настрій зіпсувало. Розуміла, що “Не-провінція” – це передвиборчий розрахунок НДП на провінційних виборців. “В Україні 350 маленьких міст. Третина вмирає... Лише 22 живе. Відродимо малі міста України! НДП Валерія Пустовойтенка” – цим закінчилося ТВ-видовище. Не розуміла лише, як можна так провінційно й допотопно про “Не-провінцію” сьогодні знімати. Наприклад, сказати, що Миргород – це місто творців, і на 43 тисячі мешканців усього трьох назвати і якось так поверхово до їхньої людської та творчої теми підійти, що охота відпадає усе це дивитися.
Скажімо, Віктор Брикулець видно, що говорить гарно, і є він людиною, яка у свій час п’ять тисяч портретів членів партбюро “наклепала” і може про щось таки вряди-годи цікавеньке глядачеві розповісти. Але ж, мабуть, здається авторам програми, що достатньо назвати відомі імена та прізвища, зафільмувати популярні у Миргороді місця - і буде вщент матеріалу, щоб передача мала пристойний вигляд і з рангу провінційності вмить на Мекку культурну перетворила усе, про що мова у ній йде. “Дідька лисого! - примружила око Підалькіна. – Ці усі фальшиво-щирі сюжети, що нібито вони про бозна-які духовні та культурні цінності оповідають та, як клон, схожі один з одним, гірше гіркої редьки остобісіли”...
І тут же згадала вислів історика Ярослава Грицака з програми “...і буде нова Земля”… (презентовано у Будинку кінематографістів декілька тижнів тому) про те, що після 1991 року не треба за Незалежність боротися, бо вона вже є, а слід нову державу будувати. Так і тут. Який сенс щодо провінційності чи її відсутності воду у ступі товкти, краще про людей та місто щось по-справжньому щире розказати та непересічний підхід до зйомок і історій людських знайти, щоб і справді не пустий дзвін, а якась нова оригінальна інформація в екрані з’явилася. Хоча... Тут не тільки авторів програми вина, а й тих, хто “ляскає в долоні” подібним сюжетам. Бо якщо підтримуватимуться такі прісні сюжети і видаватиметься одноманітність за одкровення, то довго ще, напевне, ненька-держава наша буде знаходитись саме у тій глибокій провінції, навіть якщо ми усі, на чолі із ТБ, в один голос репетуватимемо, що Україна – пуп землі.
Зіна Підалькіна, для „Детектор медіа”
Від „Детектор медіа”. - Зважаючи на мізантропічність вдачі Підалькіної та схильність до критиканства, ми нагадуємо, що завжди готові оприлюднити й протилежні думки.
