detector.media
10.11.2003 11:46
Автентика, яку ще доведеться втратити
Автентика, яку ще доведеться втратити
“Арт-Велес” та “Арт-Екзистенція” оприлюднили нову ініціативу, покликану пожвавити інтерес до автентичної української культури, – "Клуб етнічної музики" Покоління, до якого я належу, часто виявляє варварську необізнаність з автентичною народною музикою, ба навіть алергію на такі поняття, як “фольклор” чи “пісенна традиція”.
Звісно, це спільна провина держави, яка й досі качає тупу шароварницьку помпу, влаштовуючи “звіти областей” у палаці культури “Україна”, і суто індивідуальної “фальшивої пам’яті”, природа якої змушує нас набичуватися, зачувши з голубого, б...ь, екрану єлейний голос, що у форматі одного речення примудряється запевнити: ще не вмерли мольфарі, вишиванки цілі, а свічадо та бескиди нігде не поділись.

Хочеться наїстися кулешику з мамаличкою і ридать; їсти і ридать, потерпаючи від незмінного дежавю: ти це бачив і чув п’ять, десять і двадцять років тому; від надмірного уживання цих невинних слів у відповідному орнаменті немає порятунку. Але найгірше - це передчуття того, скільки ще людей прошмигнуть повз дивовижний пласт своєї культури, зашугані УТешними факірами, що невтомно тягають з архівів одну й ту ж касету з цілком автентичною нудьгою. Час доводить, що це не випадковість, а методологія перетворення будь-якого мистецького шедевра на “Лєбєдіноє озєро”.

Не хотілося повертатись до колишнього роздратування, але воно є мірилом нинішньої, вже згадуваної, безпорадності; колись мене нахабно і неодноразово надурили: шкільною програмою, яка виховувала ненависть до українських класиків, і псевдоетнічними “педерачами”, які загрузили гопаком “всерйоз і надовго”.

Тепер доводиться виламувати прочинені двері й дивуватись, що досі на цьому місці тобі ввижалася глуха стіна.

Стоп, зміна тональності. Мі-соль.

Минулого вівторка в книгарні-кав’ярні “Бабуїн” відбулася подія, що може істотно полегшити повернення на свою передостанню територію. “Арт-Велес” та “Арт-Екзистенція” оприлюднили нову ініціативу, покликану пожвавити інтерес до автентичної української культури, – “Клуб етнічної музики”. Ця акція стала логічним продовженням (а точніше – одним із відгалужень) проекту “Моя Україна. Берви”, в рамках якого видано низку унікальних аудіо- та мультимедійних дисків, що репрезентують традиційну українську культуру.

Клуб має віртуальний статус, хоча функціонуватиме (хочеться вірити) цілком матеріально.

Презентація відбувалася за всіма клубними канонами (включно з великосвітською традицією затримувати початок на три чверті години), але не було надміру промов і роз’яснень – зі всіма правилами і перевагами членства у клубі можна ознайомитися на сайті www.ukrfolk.kiev.ua. Єдині вимоги до всіх охочих стати клубними автентиками – це розумітися на фольклорі (рівень компетентності не роз’яснюється) і замовляти всі видання проекту “Моя Україна. Берви”. Окрім свіжої інформації та запрошення на всі етномузичні імпрези “Арт-Екзистенції”, члени клубу матимуть можливість долучитися до фольклорних експедицій.

Потім відбувся міні-концерт, який розпочав лірник Тарас Компаніченко. Істинними ж зірками вечора були чотири душевні бабульки з поліського села Старі Коні. Не знаю, наскільки коректно говорити про їхній сценічний образ, але він здивував, зворушив і запам’ятався. Одна з них (напевно, найбалакучіша і в житті) намагалася прокоментувати, коли і як співаються ці пісні (а були серед них і достоту реліктові, ритуальні). Найчастіше звучав епітет “весело”, прикладений до тяжкої селянської праці, – але цей рецидивний образ доби “щасливого хлібороба” чомусь не звучав фальшиво. Втім, як визнала сама бабця, “весело” було і раніше, коли ці пісні органічно впліталися в триб життя, але й тепер ніби не гірше.

Зрозумівши, що перед ними – таки справді “вдячні слухачі”, які не потребують “звітності”, вони помітно пожвавішали. Та ж таки “весела” бабця, яка виховала дев’ятьох дітей, встигла розповісти і про чоловіка, який був у неї трохи ледачкуватий, але красивий і схильний до “нічної роботи”. Хотілося, щоб вони більше говорили, більше згадували, – такий побутовий текст, який навряд чи прописаний у рамках “концертної програми”, дозволяє рельєфніше відчути цілісність їхнього світу, який навіть для них уже стає далеким, музейним.

Коли я слухав їхні пісні, то вкотре переконувався, що “стиль – це правда”. Вони володіють стилем і водночас належать йому. І це дуже потужна, енергетична стихія, яка в анемічному просторі прокуреного приміщення просто засліплювала. Мимоволі я підслухав історію про те, як ці бабці можуть “на рівному місці” зімітувати автентику, піддуривши наївного фольклориста. Стиль не зрадить їх, бо, опинившись на цій дорозі, з неї неможливо зійти.

Цього вечора також було презентовано диск “Українська епічна традиція”, на якому, окрім добірки з п’ятнадцяти дум, псалмів, співанок та балад, подано кілька ґрунтовних текстів, присвячених прозовим епічним наративам, супровідному інструментарію, власне пісенній епіці, та ще й уміщено півтори сотні ілюстрацій.

Невеличким PR-жестом з боку Тараса Грималюка стала згадка про те, що почесним членом клубу №1 є Олег Скрипка, теж своєрідний автентик, знавець міського фольклору.

Ну, зрештою, був у мене дружок, київський панк, який думав, що “Махатму” (з першого магнітоальбому “ВВ”) співає якийсь гуцул. Окрім Скрипки до клубу, очевидно, належатиме чимало популярних українських виконавців – презентацію відвідали зокрема Сашко Положинський, Фагот, Марія Бурмака, Каша Сальцова, Фома.

Автентика має стати модною – в іншому разі її й надалі викрадатимуть у нас теле-радіо-факіри. І тільки наступним кроком стане болісне усвідомлення тої одірваності від природнього життя (за Шпенглером), що мерзенно нашіптує: ця культура колись усе ж таки буде втрачена.
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY