Для критичних рефлексій з приводу якості телепродукції серіали підходять найменше. Аналізувати їх з точки зору художніх достоїнств майже ніколи не випадає(якщо, певна річ, не йдеться про дуже рідкісні багатосерійні проекти класу "Ідіота").

Варто лише спробувати оцінити будь-який серіал в категоріях мистецтва – як одразу наражаєшся з боку телевізійників на нерозуміння, змішане з обуренням. Мовляв, навіщо плутати "божий дар з яєчнею"? Серіали, як найсуттєвіша (у всякому разі за об’ємом) складова телевізійного показу – і з цим безглуздо не погоджуватися – це, передусім, частина шоу-індустрії. Яка в цій якості не тільки може, але й змушена керуватися свідомо заниженими стандартами. Погоня за рейтингом передбачає охоплення максимально широкого діапазону аудиторії, забезпечити який, за логікою телеменеджерів, можна, лише орієнтуючись на її найменш інтелектуальну частину – її ж бо, як не крути, більшість.

Що ж, полишимо на совісті телевізійників презирливе ставлення до власних глядачів – вони ж бо часто на нього справді заслуговують – чимало телепродукту вельми сумнівної якості "піпл хаває" (хоч і не варто забувати, що нинішній рівень масових смаків саме ж телебачення і формувало!).

Тому не будемо розглядати "свіжоспечений" серіал Нового каналу з точки зору естетичного Ідеалу, а хоча б з точки зору елементарних вимог професійної адекватності.

Почнемо з простого. Серіал позиціонується, як український, мало того, народний.

Одразу постає питання – що в ньому українського? Може, сюжет? Суцільно вигадана історія, яка до того ж, за твердженням деяких знавців детективного жанру, являє собою кальку якоїсь із численних історій Сідні Шелдона, може з однаковим успіхом відбуватися в будь-якій країні(мабуть, така універсальність видавалася авторам і продюсерам запорукою комерційного успіху).

На ділі, як завжди, все обернулося елементарною прив’язкою до географії та неодмінною присутністю в кадрі неперевершених виконавців ролей карикатурних "кінохохлів" - Богдана Бенюка і Тамари Яценко – чудових акторів, яких залізна воля ринкової кон’юнктури не випускає за рамки цього сумнівного амплуа. Вони ж, звісно, надають фільму і відповідного нальоту народності(до цього терміну ми ще повернемось).

Що ще робить цей серіал українським? Українські актори? Ми з вами бачили не один російський серіал, де українці кількісно переважають росіян. Логіка ринку стимулює до залучення дешевшої робочої сили із цілком порівнюваною якістю роботи. Буквально зараз на каналі "Україна" черговий раз йде серіал "Кукла", знятий, мабуть, ще позаминулого року українськими режисерами Борисом Небієрідзе і Володимиром Попковим на базі "Укртелефільму", із широким залученням українських акторів – Євгена Паперного, Вікторії Малекторович, Олега Комарова, Давида Бабаєва, Виталія Борисюка – на замовлення московського "ДОМ-фильма" Владіміра Досталя – який є, відповідно, російським продуктом.

Можна згадати, наприклад, і серіал "Литовський транзит" з запрошеними на головні ролі литовськими акторами Будрайтісом і Сакалаускасом, що зовсім не давало підстав вважати його литовським. Просто ми потроху знаходимо місце у розподілі праці в російській серіальній індустрії –і це непогано, якщо мати на увазі збереження професійних навичок вітчизняних митців. Що погано – так це звичка до ролі "сировинного придатку", яка дуже швидко прививається, особливо, за умови своєчасних проплат.

І, нарешті – мовна проблема, яка, на мою думку, є визначальною для ідентифікації серіалу як національного продукту. За великим рахунком, якщо вже йшлося про створення вітчизняного серіалу на актуальному українському матеріалі, то можна було б більш адекватно відображати реальну мовну ситуацію. Бо в реальності, наприклад, рідна мова займає в мові українських олігархів неспівмірно більше місце, ніж це показують автори серіалу. Значно більша доля "українськості" і в суспільстві загалом.

Зрештою, телеканали навчилися якісно озвучувати рідною мовою імпортні серіали і не думаю, що Богдан Ступка в ролі промислового магната, який розмовляє українською, має викликати у глядачів більше відторгнення, ніж Брюс Вілліс у ролі приватного детектива. А якщо досі викликає – то українська еліта мала б всерйоз задуматися над тим, як цю відчуженість подолати – у тому числі і за допомогою такого потужного "соціального адаптогену", як телесеріали.

Але над подібними проблемами автори "Завтра буде завтра" задумувалися б лише у випадку, якби справді ставили собі за мету створити український серіал. Результати їх творчості, тим часом, ясно демонструють, що мета була зовсім іншою. Була дебютна спроба каналу освоїти технології виробництва серіалу – сама по собі похвальна, бо солідний канал такими технологіями має володіти – але зроблена на дуже слабенькому, наскрізь вторинному сценарному матеріалі, в рамках, очевидно, скромного бюджету, і, головне – за відсутності оригінальної основоположної концепції, центральної ідеї.

Яка якраз у серіальному виробництві здатна нівелювати більшість постановочних недоліків і навіть попри них вивести серіал до глядацького успіху.

Так, наприклад, популярний режисер Алєксандр Рогожкін ("Особенности национальной охоты" та ін.) свого часу сформулював ідею "довгограючого" і успішного серіалу "Менти" – "веселая история про пациентов палаты №6 (отделение милиции) в большом дурдоме(России 90-х)".

Взагалі, нашим телевізійникам не завадило б почитати міркування цього успішного режисера з приводу розробки концепції серіалу, який уже довів свою спроможність в ефірі (допитливих відсилаю до першого номера журналу "Искусство кино" за цей рік). Там є ще, наприклад, згадки про необхідність "гибкой и подвижной структуры поведения героев" і про "способность быстро откликаться на изменения в обществе и соответствовать запросам зрителей".

А також про те, що серіал не повинен перетворюватися на "сказку про несуществующую жизнь", а навпаки, має всіляко підкреслювати подібність із реальним життям.

У випадку із "Завтра буде завтра" ми маємо, на жаль справу саме із такою казкою, події якої можуть якимось чином ув’язати з реальністю хіба що палкі поціновувачі латиноамериканського "мила".

Чого лише варті ключові повороти сюжету щодо того, як головна героїня Маша Петрова за п’ять днів стажування у фінансовому департаменті компанії свого ворога-олігарха побачила і запам’ятала рахунки і коди доступу до основних його фінансових заощаджень! Не менш комічно і сюжетно безпомічно виглядає сам процес зняття 10 мільйонів гривень з цього самого рахунку - і це тоді, коли далеко не в кожному магазині вийде скористатися пластиковою карткою для якоїсь дріб’язкової покупки. Подібні заморочки явно більше годяться для якого-небудь ситкому(ситуаційної комедії), ніж для серіалу, що начебто претендує на серйозність і мелодраматизм.

Не буду вдаватись до подальшого наведення прикладів – шкода часу. Але вся так звана "народність" - за версією наших серіалотворців - цього фільму полягає у чітко усвідомленій і цілеспрямованій установці на примітив. І установка ця не те, що не приховується, а просто таки впевнено і радісно декларується – і нав’язується..

Схоже, стрімкий рейтинговий ріст принципово аполітичного і суто розважального російського каналу СТС, який долучився до виробництва "Завтра буде завтра", зіграв з українськими телевізійниками злий жарт, начебто авторитетно засвідчивши, що в фаворі у сьогоднішнього телеглядача – легковажність, розважальність до утробного реготу, авантюрні серіали, героям яких неможливо співпереживати через ідіотизм і банальність сюжетних поворотів, і загалом, повний релакс, під який, як по маслу, проходить будь-який, принципово "ненапряжний", продукт.

У зв’язку з цим пригадується наведена в статті одного московського кінознавця історія про те, як у середині 90-х німецькі маркетологи провели дослідження російського кіновідеоринку і несподівано відкрили цікаву закономірність. Виявилось, що якість фільму, яка для масового західного глядача є визначальною і виражається у розмірі бюджету, участі зірок, масштабі спецефектів, для російського глядача - питання другорядне. Цей глядач переважно стежив тоді за суто зовнішньою, наративною (оповідальною) стороною сюжету, не переймаючись художніми достоїнствами фільму. Саме тому в ті часи лідером прокату міг бути, умовно кажучи, халтурний самопал класу "Г" "Ніндзя-термінатор", а найрейтинговішим серіалом – "Просто Марія" короля мексиканського "мила" Валентина Пімштейна.

Безмежно примітивна, але заспокійлива латиноамериканська маячня у часи бурхливих суспільних змін виконувала свою психотерапевтичну роль. Назустріч сподіванням глядачів рушив і російський кінематограф, що знаходився на той час у стані, близькому до колапсу. Отримавши шанс для порятунку, він зробив ставку на буквальну відповідність нової продукції цим сподіванням – тепер фільми 90-х викликають навіть замилування своєю безмежно-наївною вторинністю і банальністю. З повним правом цей діагноз можна віднести і до перших російських серіальних спроб.

Але відтоді минуло чимало часу. "Розвести" глядача на продукцію такого ґатунку зараз уже практично неможливо. По-перше, так-сяк, з гріхом пополам, завершився найгостріший період соціальної адаптації населення. Масова свідомість потребує усталення і розвитку нових моделей поведінки, нових героїв, нових сюжетів.

Мережі долбі-кінозалів, зростання якості піратських дисків і касет і якості зарубіжних і, передусім, російських серіалів, створюють для глядачів ситуацію вибору. Вписатися у новий розклад, як кажуть, "на халяву" вже не вийде.

Тому ніякі надії на нинішній розворот телеаудиторії до "розважального ТБ" не виправдовують легковажного підходу, а то й відвертої халтури. Розважальність, легкість, невимушеність – а значить – привабливість для глядачів далеко не шедевральних імпортних телесеріалів досягаються, передусім, за рахунок професійного, суто індустріального підходу. Який передбачає знання законів того чи іншого жанру, детальну (хай і без претензій на особливу психологічну глибину)проробку характерів персонажів, міцну сценарну основу і чітку роботу постановника.

Чому серіал "Завтра буде завтра" не відповідає практично жодному з цих критеріїв – однозначно сказати важко. Чи то слабкий сценарій, чи проблема с режисером-постановником, якого, до речі, немає навіть у головних титрах ( задекларована раніше в цій ролі Альона Дем’яненко у титрах займає скромне друге місце у загадковій "постановочній групі" з чотирьох осіб). Чи – можливо, найголовніше – відсутність чіткого уявлення про загальну, ключову ідею серіалу (скажу простіше – його головну "фішку"). Скоріш за все, спрацювали всі ці причини разом.

Як наслідок, глядач отримав занудну, попри кримінальне забарвлення, історію, де справді хороші актори розмовляють дерев’яними голосами і не знають, чим зайнятися у кадрі.

За своїм рівнем "кіно" не піднімається вище "пімштейновських" мильних мелодрам. Але ті, як розповідав колись один латиноамериканський міністр освіти, принаймні виконували просвітницьку функцію і були зорієнтовані на переважно неграмотну і бідну частину населення.

На кого розраховували творці серіалу у нашій країні з радянським атавізмом – майже стовідсотковою грамотністю – не знаю. Хоча, звісно, якась аудиторія у цього серіалу знайшлася. От тільки навряд чи є сенс орієнтуватися на неї, навіть із суто прагматичних, маркетингових міркувань.

Загалом, першу спробу Нового каналу більш-менш самостійно вписатися в серіальний бізнес, вдалою не назвеш. Складається враження, що наші телевізійники, при своїй практично тотальній орієнтації на російські зразки, беручись до зйомки серіалу, повністю проігнорували існуючий у цій галузі контекст і працювали "з чистого листа". І "написали" на ньому те, що сусіди "писали" років десять тому – а потім викинули і давно забули.

Це означає, що питання про створення справжнього українського серіалу переноситься. Добре, якщо на завтра.